Ресентимент самотності

144

«І тому, хто в небі,

тому, хто в плузі, —

хай воздасться кожному

по заслузі».

Галина Тарасюк
«Заклинання»

 

Нещодавно економіст Андрій Новак у статті «Україні потрібні
катастрофи» («Українська правда», 14.04.2010) написав: «Вочевидь, треба аж до
каменя зруйнувати «хату», зняти останню «сорочку», а ще вирвати «язик», тобто
мову, бажано без анестезії. І може, лише тоді наше покоління відчує вже своєю
шкірою цінність свого – національного?!

Вочевидь, нашому товстошкірому й товстолобому поколінню
треба пережити не просто кризи і стагнації, а руйнівні катастрофи – економічні,
культурні, політичні».

Історія неодноразово у періоди зламу нагадувала українцям,
що без морального очищення, без вироблення звички називати речі своїми іменами,
без поконання божків, півбожків, без руйнування фальшивих схем, створених
комусь на пожиток, не буде поступу, не буде України. А натомість у нашу історію
приходить молох, мотлох, потолоч. І колись, і тепер, дивлячись на тоту історію,
переймає і жаль, і зневага до власної неприторенної убогості. Не допомагає
людям у цьому ні читання великих текстів, ні споглядання мистецтва, котре у нас
успішно й попереду всього світу доводять до рівня прилавкового продукту, ні
роздуми над філософією, що для неї в Україні так осібного місця й не знайшлося.
Від доби трипільців ми не навчились, аби наше слово було так–так і ні–ні і аби
всі вчинки – мої, ваші, наші – мірялися не в координатах Я–Не-Я, а лише – я, ми
і Абсолют або Бог, тобто сутність, котра була, є та буде. І стати на прю з
національним негараздом, картаючи, коли треба, й себе, та й владну потороч з
усіма поплічниками називаючи так, як називав Шевченко або Франко. Щоб гріло
слово правди, котра була нездоланною мрією шістдесятників і в ХІХ, і в ХХ
сторіччі, а не дуля в кишені горопашного цекістського засідальника чи
прицюцькуватого й зажерного мільйонера–свічконосія–екс-комсо­моль­­ця. Не
чекати, що раби, підніжки або наші багатовекторні планувальники скажуть чи
зроблять щось на пожиток громади. Їм насправді ніхто нічого не делеґує, їх
ніхто й ні до чого не уповноважує. І у них свої поняття, а у нас має бути своє
розуміння, бо своє владі й привладненим кланам, і своє людям з їхнім світом і
Богом.

У цій тональності закликає нас мислити Галина Тарасюк у
своєму чи не найзнаменнішому творі доби української незалежності. Роман
спроектований як чотиричастинна класична соната – велика ліро-епічна форма,
котра, за задумом, має поглинути і авторську тривогу, і суспільний розлад, і
перехняблену нашу державу. Бо починається роман зі смерті («Виставу
закінчено…») і смертю завершується («Перемога або смерть. Третього не дано»). І
за великим рахунком мається на оці не смерть по-європейському фаталістична, а
як медіатип часу, що від середньовіччя була учасницею наших буденних тривог або
складником морального імперативу.

Те, що досі наша романістка в кращих традиціях журналістики
та народництва цікавилася передусім українським побутом, з одного боку, а з
іншого боку, пориваннями душі в, часто-густо, афористичних віршах, допомогло їй
вжитися в сьогодення не за враженнями з відряджень або захватами делеґацій
офіціозних і продажних інженерів людських душ. Ця критична маса спостережень,
співпереживання та аналізу й вибухнула романом з імперативом правдивості.

У сонаті – як у сонаті: і ляйтмотив, і побічні теми, і
поспівки, і цитати (безпосередні й опосередковані). А передусім – та сама
розторгана жіноча дво­іпостасна душа (поділена на двох героїнь з трагічною
долею), якій випало наразі опинитися не в чистилищі незалежницьких буднів, а
біля осердя новітнього українського історієтворення (умовний сірий кардинал
Олександр Ясінський, який є синекдохою групи політичного впливу). І добре, що
пані Тарасюк не пішла уторованою стежкою, зображуючи вітчизняні перипетії, як
це роблять у белетристиці, на тлі опозиції влада/народ або на тлі перерозподілу
засобів керування ресурсами між владоможними кланами. Їхня криміногенність
підтверджується, як і за радянських часів, тим простим фактом, що традиційно
всі наступники відразу на поверхні знаходять купу злочинних діянь, що стають
підставою для порушення судових справ проти попередників. Це заперечення
заперечення – стандартне правило розв’язку бінарної задачі для примітивних
організацій.

Галина Тарасюк розгледіла поважніші проблеми, ніж негаразди
з політологічною асенізацією. І самоперше – брехня і зрада як потужні
мотиватори поведінки в періоди етнічних трансформацій. Винниченко показував, як
це відбувається в перші десятиріччя ХХ віку, а Тарасюк зображує ці явища вже за
нашої притомності. Радянська і пострадянська «інтеліґенція» бреше, як рябий,
собака своєму ідеалізованому народові, здобуваючи за це привілеї та винагороди,
брат клепле на брата, квітне в красному письменстві й науці плагіят і
використання праці літературних негрів (мені замолоду й самому випадало
перебувати в якості негра, а тому я цей механізм добряче й на собі відчув),
літературо-, мистецтво- та інші знавці пишуть житія святих та угодників й
видають патерики замість наукових праць, колишні розпорядники людських душ,
поклепачі та інша бридь і далі працюють на своїх фронтах, жвава VIP-молодь
разом вже з власними сателітами й пристосуванцями швидко-швидко варить свою
базарну культуру… Увесь паноптикум! «Правду кажуть оунівці, – читаємо в романі,
– таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне
ніщо! А як прорік один мудрець: ніщо – воно і є ніщо! І довго ще нам
сподіватися ЧОГОСЬ справді геніального на наших самоїдсько-хохляцьких
теренах!».

Всі образи настільки яскраві (навіть якщо це тільки миттєвий
кліп), що вгадуються не тільки ті, чиї прізвища названі за звуковою подібністю,
а й ті, чиї імена є надто далеким відлунком. Мені як дослідникові навіть
цікаво, звідки в авторки – некорінної киянки такі достеменні відомості про
багатьох берегинь і героїв наших буднів з останньої чверті минулого віку. Бо та
бридня, котру зазвичай пишуть наші хатні катедральні історики, має більше
стосунку до гарної інопланетної цивілізації, ніж до України, яка постійно
покутує за свої й чужі гріхи. Про всяк випадок авторка ще на с. 2 застерегла:
«Автор попереджає: усі герої твору, зображені в конкретних історичних реаліях,
– вигадані». Але ж на те і художній твір, щоб ми авторці вірили не завжди…

Насправді романістка бачить усіх цих акторів поіменно, але,
що ще важливіше, вказує на тяжіння їх до видимих і невидимих кланів. Ось ця
разюча інвектива: «Подивись-но, як вони тісно купчаться, як міцно тримаються
один за одного, як ніжно підтримують один одного, такі ще живі і верткі, такі
невмирущі, як і пороки, які вони втілюють! Але, є, звичайно, є в них і чесноти,
наприклад, почуття колективізму! О, вони, як ніхто, розуміють: вижити можна –
тільки у зграї. Їхнє братерство скріплене кров’ю, правда, чужою. Їхня духовна
єдність злютована душами, ними ж проданими і відправленими у позасвіття… (…) А
пороху в їхніх порохівницях ще вистачить не на одне покоління, благо, що
перевірені радянські методи й засоби безвідмовно діють і в наші благословенні
дні». Дивовижне відчуття пульсу часу! Бо роман же дописано 2008 року, а все – в
тональності сьогоднішнього державного реваншизму!

А зверніть-но увагу на влучність історичних оцінок ще
животрепетної історії, на які не зважуються навіть наші добре оплачувані
політологи, які старанно відпрацьовують засоби, надані порятованими ще
радянськими структурами: «Феномен Кравчука! Ні вашим, ні нашим! Така
погранична, межова, нейтральна фігура «цвєта хакі», яка з’являється на стикові
двох ідеологій, на грані протистояння двох сил, такий собі буфер між двома
локомотивами… Спочатку на нього не звертають увагу, аж раптом він починає усіх
влаштовувати, особливо егоїстичних амбітних лідерів, які готові першенство
віддати останній сірячині, аніж поступитися ним одним перед одним». Може,
сьогодні, коли і для Кравчука, і для країни трохи запізно, він дещо інший, але
тоді він віртуозно виграв кабінетну партію, дав знищити документи, врятував вищих
партійців від народного гніву й знайшов стежку до душі національних мрійників.
Чи от влучні, хоча побіжні, характеристики Ющенка, Тимошенко, штабу Януковича,
де «пропадає» сірий кардинал-пройда і маніпулятор…

Або погляньте на зліпки з наших гуманітарних академіків,
поетів-горлодерів, орударів розмаїтих фондів, створених (це і про орударів, і
про самі фонди) за допомогою колишніх/нинішніх владних і привладнених служб! І
на тлі всієї цієї котерії – доля Лариси Орленко і до, і після смерті, бо автори
великих творів лишаються з нами назавжди як зразок та докір. Її уявний роман в
романі Тарасюк є чудовим художнім прийомом поєднання/протиставлення початку
минулого і нинішнього сторіччя. До речі, уявний роман в романі з уявною
подвійною текстологією – безумовне новаторство Тарасюк в українській
літературі.

Звичайно, це лишень перші й побіжні враження, нотатки на
берегах, бо така книжка справді потребує вдумливої дискусії й докладнішого
осмислення. Звичайно, є деякі вади, недогляди (редактора! коректора!), але
залишмо то для більш академічного розгляду. Тим більше, що хотілось би побачити
вже й перевидання з на порядок більшим накладом, навіть нашої видавничої
мізерії… Та однаково, гадаю, вже очевидно, що цей роман разом з останнім
романом Оксани Забужко відкриває новий, якісно інший етап у розвитку
української прози.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!