ВІДГУК НА ПРЕМ’ЄРНИЙ ПОКАЗ (22.06.2024Р., ТЕАТР КОРИФЕЇВ, МІСТО КРОПИВНИЦЬКИЙ) ІНСЦЕНІЗАЦІЇ ЄВГЕНА ЛАВРЕНЧУКА ЗА П’ЄСОЮ МАРКА КРОПИВНИЦЬКОГО “ПЕРЕД ВОЛЕЮ”.
Інсценізація Євгена Лавренчука “Перед волею” – майстерне поєднання безсмертного Слова Марка Кропивницького з актуальними тонкощами філософії буття людини та цілого народу. Вистава – відкриття, що візуалізує, а точніше – аудіовізуалізує на театральній сцені таке філософське поняття, як “розладнаний час”, де людина існує у т.зв. “комплексному теперішньому”, в якому час “тисне” на неї “заблокованим майбутнім” та “агресивно присутнім минулим”.
Час, на мій погляд – чи не найскладніша та наразі найменш досліджена складова існування. Реальність, в якій “перебуває” конкретна людина, має здатність “акумулювати” всі можливі прожиті “досвіди” попередніх поколінь щодо якогось конкретного (історичного чи особистого) явища. Такі “прожиті/ пережиті досвіди” (так чи інакше) впливають на світосприймання та поведінкові зразки “тут і тепер”. Ці особливості підкреслені багатими на яскраві деталі декораціями та контрастними складовими елементами костюмів: тут є й елементи екстер’єру та інтер’єру “Азовсталі” як тло розгортання подій п’єси Марка Кропивницького; і вишукані корсети разом із байкерськими наколінниками на панночках та одяг сучасного барісти на панському управителеві й т.ін. Наскрізним елементом “контрастних” декорацій є не зовсім справний телевізор з 90-х, який спочатку “захоплює” свою глядачку, та згодом вона розвертається до нього спиною, ніби втомившись “абсорбувати” всі ті “сенсації” своєї реальності, на які завжди був і є багатим телевізійний простір.
Реальність – мінлива, швидкоплинна, контрастна. Єдиний “вічний” її компонент – мистецтво. Центральний символ вічного мистецтва – класичне фортепіано, яке на сцені є понівеченим нинішньою війною. Трагедія героїв твору “народжується” з його звуків …
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не випадково події розгортаються крізь “призму бачення” людини, що перебуває у стані коми, у т.зв. “помежів’ї” між життям і смертю, де душа має здатність “подорожувати” Світами. Звуки музики як одного з найтонших видів мистецтв супроводжують абсолютно всі візуалізовані на сцені події.
Митець Юрко – своєрідний “наратор”, який, подорожуючи Світами, перебуваючи у “пограничному” стані, “відкриває” глядачеві світ власної трагедії та особливості трагедії народу, який крізь роки і віки виборює Волю.
Власна (особиста) трагедія Юрка – його кохання до нерівної собі панночки, батько якої не бажає бути “гнучким” у сприйманні людей навколо себе. Лише аж наприкінці п’єси він “змінюється” після відвідин Європи та усвідомлюючи те, що його рідний онук гідний мати поруч бодай свого рідного батька, враховуючи трагічну смерть своєї матері, панночки Орисі (його доньки). Як будь-який деспот, він – людина слабка, залежна від різних умовностей, якій невідоме навіть найменше розуміння Волі. Узрівши смерть доньки через свої деспотичні дії, він “самовиправдовується” тим, що, мовляв, якби ж лишень новина про скасування кріпацтва надійшла бодай трохи раніше, його дитина залишилась би живою.
Панночка Орися, на мій погляд – саме той персонаж, що апріорі є “носієм” такої для кожного по-своєму омріяної Волі: вона не бажає коритись батькові -деспоту, розуміючи протиправність його дій та вимог; вона має власну думку та притримується своїх власних принципів і канонів; вона не має страху в своїй боротьбі за справедливість і гідне життя. Навіть її смерть – продовження її боротьби за омріяне: митець Юрко, її чоловік перед Богом, нарешті отримує “визнання” в ролі батька їхнього єдиного синочка-немовляти …
Синкретизм видів мистецтва на сцені – один зі способів аудіовізуалізації трагедії народу, суспільства, яке прагне Волі, але є “скованим” цілою низкою т.зв. “історично обумовлених” умовностей, які, зрештою, можуть завадити її здобуттю. Зокрема, танок балерин різних років і статусів/ “балеронів”, вдягнених у пачки – візуалізація необхідності “вписатись” до вимог “системи”, що може “складатись” у будь-якій сфері життя та жваво “викидати” “інакодумців” з лав своїх “успішних” представників. Оркестр з певним репертуаром, “глашатаї” циркулярів – це все є складовою частиною суспільства “керованого”, суспільства, залежного від умовностей та зовнішніх впливів. Манекени, що падають – символ залежності людини та, можливо, й цілого народу, від обставин “зовнішніх”, які (однак!) кожен може “модифікувати”, лише за умови бажання захищати честь і гідність свого власного “я” та права свого власного народу.
Пристосуванці, прихвосні, крадії, брехуни, майже блаженні самопринижувальники – те розмаїття персонажів, які своїм існуванням становлять “живий приклад” того, що стає на заваді здобуттю Волі. Лише повага до людини, її самоповага, повага до честі та гідності кожного й кожної, самоусвідомлення власного “я” , як окремою людиною, так і народом – єдина важлива умова успіху в її (цієї омріяної Волі) здобутті .
Марина Лучицька,
кандидат філологічних наук