Реальне життя не можна побудувати за ідеологічними шаблонами

 

Конструктивна філософія і практична інженерія рятування України

Олександр ГНЄДАШ,
аналітик, канд. техн. наук,
Віталій КОРЖ,
канд. екон. наук, народний депутат України 4, 5, 6 скликань.
 
Щоб побудувати, треба спочатку розробити інженерний проект будівлі та її будівництва.  Цю аксіому ніяк не хочуть усвідомити заполітизовані до абсурду керівники всіх рівнів.
Один із авторів – інженер-проектант і все життя присвятив створенню та вдосконаленню різних технічних та організаційних систем, здебільшого, в галузі машинобудування.
З часом професійна інженерна душа стомилася спостерігати наш український  державний безлад та організаційне безглуздя під прикриттям яскравих та гучних (але абсолютно пустопорожніх в практичному сенсі) політологічних словесних конструкцій.
А інший автор – інженер-будівельник та заслужений економіст України. І все своє життя присвятив намаганням впроваджувати раціональні рішення в нашому національному господарстві.
Упродовж кількох років ми разом і кожен окремо опублікували кілька десятків статей на загальну тему: «Як нам розумно організувати гідне життя в Україні, зокрема на основі Функціональної моделі держави».
Публікації отримали схвальну оцінку деяких читачів, проте не викликали у суспільстві ані відповідного ділового резонансу, ані особливого розуміння і підтримки, ані конструктивних заперечень.
Одне з популярних видань відповіло на наші пропозиції доволі чітко, у стилі a la Europe: «Це нині не актуальний формат».
Бо актуальним нині вважається те, що модно обговорювати. А модно те, що надалі перебуває в руслі політичних уподобань можновладців та їхніх медій. Головне – поговорити на модну тему. Зараз модно говорити про реформування. Про «реформування», яке залишається за межами точних інженерних рішень та інтересів абсолютної більшості громадян.
Редактор іншої газети якось відповів: «Я навіть думав опублікувати Вашу статтю, але, розумієте, немає в ній життя…». Він, виявляється, основу життя бачить не у потребах і фактах, а у приємних розмовах навколо них. Ось саме ця фраза, можливо, й підштовхнула нас до наступних роздумів.
Життя, як «форма існування матерії», на побутовому рівні сприймається більшістю людей через різноманіття позитивних і негативних його проявів, як такий собі конгломерат «добра» та «зла». Часто-густо цим проявам надається  яскраве емоційне забарвлення, що створює насичену  драматургічну картину буття, яке класики літератури називають театром.
У «театральних» реаліях незалежної України завжди вистачало режисерів, сценаристів, драматургів і відповідних освітлювачів «спектаклю», але переважно бракувало виконавців на ролі позитивних героїв.
Серед цієї філософської єдності та постійної боротьби двох протилежних сутностей життя якось на узбіччі постійно залишались намагання розвивати та вдосконалювати інтереси «глядачів», подекуди кинутих напризволяще з їхніми проблемами і потребами.
Свідомі громадяни України, беручи участь в різних сферах суспільного життя, чи то матеріально-виробничій, чи культурно-просвітницькій, або в організаційно-правовій, завжди прагнуть якось  змінювати умови цього життя в напрямку збільшення його комфортності, особистого задоволення в поєднанні з прагненнями до соціальної справедливості.
На жаль, прагнення малоорганізованої більшості громадян до соціальної справедливості наштовхнулись на прагнення організованої меншості громадян до створення собі привілеїв за рахунок більшості.
На практиці ця суперечність між двома полярними прагненнями перетворилась у «демократичну» боротьбу за владу між кланово-олігархічними групами, кожна з яких має своїх «політологів», «експертів», «соціологів» і «аналітиків».
У цій сфері «політологічного» супроводу політики відвертого лукавства виникають  навіть нові суспільні «науки», а відтак і «вчені». Вже два покоління виросло, виховалося та соціально реалізувалось в умовах та в атмосфері панування саме таких «політизованих» суспільних відносин та уявлень про можливості покращення життя, як про можливості зміни ідеологічних засад.
При цьому, ці засади сприймаються виключно як граматичні утворення, насичені суфіксами на кшталт, «…атії» та «..ізми». Саме на таких лексичних конструкціях, на боротьбі характерів та на реальному франчайзингу олігархізованої влади по відношенню до «пересічних» громадян побудоване все політичне життя в Україні, яке постійно проектується на життя реальне.
Відповідно, керівне чиновництво вважає, що вдосконалення відносин між владою і громадою, зокрема покращення життя народу можливе лише через жорстке унормування таких відносин та підбір нових людей (управлінців) з відповідно «кращими» характерами.
Але ж політичне життя – це лише одна із форм  відображення реального життя і прямо з ним мало корелює.  Реальне життя нічого не знає про те, як «вчені політологи» поділили його на епохи, -ізми та -атії.
Бо реальне життя  проявляється через фізично вимірювані параметри, що і дозволяє, і вимагає використовувати дійсно наукові, системні методичні підходи до його дослідження, а відтак – і вдосконалення.  Адже життєва форма існування матерії якраз полягає в її динамічному функціонуванні, постійній трансформації.
Звісно, можна описати реальне життя тими чи іншими ідеологічними схемами, вивести якісь логічні закономірності, давши їм «аргументовані визначення» та яскраві назви. Проте зворотній процес неможливий, бо реальне життя не можна побудувати за ідеологічними шаблонами.
Тим не менше, наразі, всі «регулятори» суспільного життя в Україні (принаймні з його фасадно-політичного боку) вперто продовжують тільки цим і займатися, щоразу по-новому приміряючи старі але «модніші та яскравіші» (а насправді вже добре заяложені) політичні одежини відомих ідеологічних схем,  створюючи нові політичні партії та громадські рухи під них.
Вся наша політична, подекуди непогано гуманітарно-освічена еліта, починаючи від журналістів, численне експертне середовище і закінчуючи урядовцями та депутатами, залюбки «купаються» в хвилях такого життя, імітуючи бурхливу діяльність його «реформування» під гаслами  суттєвого покращення і, як правило, «вже завтра».
Ніяка реально негативна фактографія безрезультатності такої роботи, чи то за два останні роки, чи то за всі майже 25 років нашої незалежності, нікого не стримує і навіть не змушує серйозно замислитись, – а чому ж так?
На це запитання є чітка і вичерпна відповідь:
 

В погано організованій системі працюють характери і емоції на підставі припущень, а в добре організованій системі працюють інженерні методи на підставі фактів.
Євген Ґолибард

 
Нинішня Державна Система в Україні не просто організована погано, а  взагалі не організована ніяк. У кожному разі, – не для виконання функцій з задоволення потреб громадян України.
Яскравою ілюстрацією цієї ситуації є ігнорування вітчизняних ресурсів,  творчих здібностей та ініціатив «пересічних» громадян, довготривале «шоу» навколо Генеральної прокуратури, Верховної Ради, організації роботи Уряду, його звіту і фактичного нинішнього розвалу економіки та непричетності Президента до нинішніх реалій.
При інших персональних характерах правлячої верхівки могло бути трохи краще, або ще гірше, але принципово іншого результату бути не могло.
Очевидно, що урядовці, депутати чи так зване експертне середовище  хотіли б виглядати більш аргументовано, переконливо та досягти більшого, попри всі їхні вади. Але якщо не володієш реальними фактами та  ефективними методами організації систем, то тут вже важко зарадити.
Здавалося б, – це так просто – почати послуговуватися лише фактами та опанувати методи системного функціонального мислення… Так ні ж…
Нам час від часу повторюють, що люди різні і тому їм важко знаходити спільну мову, узгоджувати власні інтереси та діяти ефективно, спільно створюючи народне добро. А тоді які відмінності найбільше гальмують зусилля до суттєвого покращення результатів життєдіяльності всього суспільства і його організаційного утворення – держави?
Серед розмаїття людських відмінностей психофізичного, розумового, освітнього та морального характерів ми тут виділяємо одну – відсутність системного мислення, а відтак – обмеженість масштабу мислення.  Саме згідно цьому, власному масштабу, кожна людина має своє світосприйняття та світорозуміння, вибудовує і організовує свою власну сферу інтересів за своїми критеріями та шкалами цінностей.
У сумі всі індивідуальності створюють загальну (не обов’язково  драматичну) картину суспільного життя, в якій вчені шукають тенденції та визначають закономірності.
Але то лише так здається, що суспільне життя – це  такий собі «броунів рух», котрий керується виключно якимись власними, внутрішніми інтенціями.
Бо насправді життя кожної людини, окремого суспільства і всього людства завжди протікає і реалізується виключно в межах якихось (чиїхось) проектів.  Починаючи від проекту Всевишнього, проектів архонтів, масонів, глобальних корпорацій, урядів, місцевих адміністрацій та «жеків» і до сімейних проектів та задумів окремих осіб.
Потреба проектувати та діяти згідно проектів – це одна з головних ознак розумної людської діяльності. Причому, проектанти – це люди завжди з  ширшим масштабом мислення, ніж виконавці та споживачі їхніх проектів. Ба більше, ми всі завжди є об’єктами чужих проектів, якщо  не маємо власних,  масштабніших.
Очевидно, що за масштабом мислення далеко не всі, навіть дуже розумні, освічені та дипломовані вчені здатні до проектної діяльності, тому вони обмежуються різного роду візіями, лише відчуваючи необхідність в якомусь проектному підході.
Візії відрізняються від проектів, як акварельні малюнки від будівельних креслень. Візії можна обговорювати, але за візіями неможливо побудувати. Проектувати – це означає системно та функціонально мислити, чого, як з’ясувалось, в українській владі не вміє ніхто.
Прямим і незаперечним доказом цієї нездатності є відсутність розуміння першочергового – національної ідеї, яка є нічим іншим, як головною системною функцією держави Україна і духом всього законодавчого поля, що регулює наше життя.
Так склалося, що владна та привладна верхівка України вважає себе політичною елітою і сповідує розуміння держави, засвоєне з курсу «Теорії держави та права», як «політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою». Отож вони тими ж «політичними методами» намагаються збільшити ВВП країни, немовби розмір ВВП хоч якось корелює з термінами «соціалізм», «демократія» чи навіть «узурпація».
Треба нарешті чітко усвідомити, що держава, як надбудова країни – це продукуюча система, метою створення та результатом (продуктом) діяльності якої є достатні умови для задоволення матеріальних та духовних потреб всього суспільства шляхом максимальної реалізації потенційних здібностей кожного громадянина.
А тому, беручись до реформування Системи Управління, необхідно уявляти структуру,  споживчі і функціональні якості її продукції, специфіку технології «управлінського виробництва» та ефективні методи управління процесом. Все це вимагає далеко не одних політологічних знань.  Необхідні знання «творців», а не лише знання «споживачів», котрі тільки й пропагуються сьогодні.
Якщо дійсно прагнути результату, а не задовольнятися лише процесом (зокрема й процесом так званого «реформування»), то не варто забувати що:
 

Найбільша глупота – це постійно робити одне й те саме і щоразу сподіватись на інший результат.
Альберт Ейнштейн

 
А відтак, варто відкласти політичні ігри і перейти до технологічно грамотної роботи з ефективного реформування продукуючої системи «Держава Україна» на основі функціональної моделі.
Ну й що? – скаже прискіпливий читач. Що можна реально зробити, навіть усвідомивши, що все відбувається саме так?   А дехто може, навіть, образиться. Мовляв, ще й ці «розумники» знайшлися. Ніде у світі такого немає, та й взагалі: «Яка в тебе освіта? – технічна?…економічна? …то й гуляй собі, бо у нас тут «висока національна політика – мистецтво можливого»…
Чи насправді – мистецтво?
Проте сподіваємось, що хтось замислиться і скаже: «щось в цьому є…» і захоче зануритись у проблему глибше.  А на цій стадії багато й не треба – досить десяток завзятих та працьовитих, щоб зрушити системний робочий проект «Україна» з мертвої точки.
Тим паче, що деякі принципово новітні, серйозні напрацювання у формі ескізного проекту та його освітньо-наукового фундаменту автори вже мають.
Знадобиться, можливо, 100 «вузьких» професіоналів, щоб цей проект «роздеталювати» за галузевими функціями та «інфікувати» ним тисячу активістів за фаховою приналежністю.
Наступний етап – гуртування десятитисячної громадянської спільноти навколо програмної мети: «Втілення в життя конкретного, наглядного, зрозумілого та безумовно ефективного проекту».
Ми переконані, що патріотична вітчизняна організація, яка чітко стоїть на позиціях формування та розвитку громадянського суспільства в Україні і візьметься за впровадження зазначеного проекту, буде приречена на перемогу.
Якщо влада і провладні сили почнуть себе відчувати не політичною, а дійсно інтелектуальною елітою, яка розуміється на технології системного мислення, а відтак і на нарощуванні ВВП за рахунок раціонального використання вітчизняних ресурсів, тоді стане реально можливим зростання добробуту народу.
Але це можливо лише тоді, коли буде розроблено та реалізовано  робочий проект «Держава Україна» в інтересах її громадян і коли замовником цього проекту будуть самі громадяни.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал