Раїса Мороз: досвід протистояння

 Нещодавно у видавництві
«Смолоскип» відбулась презентація нового розширеного видання книги спогадів
Раїси Мороз «Проти вітру» (Харків, «Права людини», 2012).

Наталя КУЧЕР,

науковий співробітник Національного музею літератури України

Валентин Мороз, викладач історії Луцького педінституту,
був заарештований 1965 року за поширення самвидаву, праць Михайла Грушевського
та документів Центральної Ради і провів в ув’язненні чотири роки. В
мордовському таборі він написав та передав на волю особливо гострий
публіцистичний твір «Репортаж із заповідника імені Берії». Згодом, через
дев’ять місяців після звільнення, його чекав другий арешт – за знайдені під час
обшуку статті «Хроніка опору», «Серед снігів» та ін. Вирок був особливо
жорстоким – чотирнадцять років позбавлення волі. Провівши кілька років у
Володимирській тюрмі в камері з карними злочинцями, після голодувань на знак
протесту, Валентин був на межі виживання. Раїса Мороз активно включилась в
боротьбу за звільнення свого чоловіка – завдяки її  діяльності 
справа набула міжнародного розголосу з подальшим  обміном дисидента та відправленням його до
США.

Новизна і пронизливість цих спогадів у тому, що ми бачимо
дисидентський рух зсередини, не очима мужнього 
чоловіка-борця, а через молоду вродливу грекиню, яка не мала дотичності
до національно-визвольних змагань, як матері, дружини  та доньки членів УПА, була вихована
радянською системою (школа – комсомол – університет). Але її прорив у рух
шістдесятників відбувся завдяки вродженому абсолютному слуху  на 
справжні цінності життя.

Її особистість надає особливого чару цим спогадам – з
перших осмислених вчинків. В епізоді про одержання паспорта вона відверто пише
про спокусу зречення – бути греком не було «престижно». Коли паспортистка,
також грекиня, яка добре знала всю їхню родину, запитала про національність, на
якусь мить Раїсі захотілося записатися росіянкою або українкою. Але почуття  націо­нальної гідності переважило. «Греки
ми», – сказала  я, і записали мені в
паспорт «грекиня». Нехай буде благословенна та хвилина, що я не спокусилася і
не збрехала,бо за такі речі сумління може гризти людину ціле життя».

Читач зсередини, крок за кроком спостерігає
за всіма драматичними моментами 
протистояння подружжя Морозів подвійним стандартам системи: починаючи
від того дня, коли вони, молоді вчителі в одному з волинських сіл, на виборах
до місцевої ради закреслили ім’я єдиного кандидата директора заводу і вписали
кандидатуру свого знайомого. Прочитана Валентином лекція про Шевченка закріпила
за ними репутацію «українських буржуазних націоналістів». Спочатку Раїса не
була посвячена в діяльність чоловіка – тяжким ударом став для неї перший обшук
та арешт: «Син заплакав, а я не знала, куди себе подіти, до кого йти, про що
питати. Мені було 28 років. Не знала я тоді, що це лише початок довгої,
виснажливої ходи проти вітру в обличчя, проти течії».

Раїса Мороз стоїчно, але болісно
переживала допити в КДБ, намовляння розлучитись з чоловіком, обшуки, постійне
стеження, підступність підісланих залицяльників, звільнення з роботи, побутові
негаразди, залякування і цькування  сина.
Вона відверто розповідає про свій стан, страхи, їх долання і поступове
входження у правозахисний рух, знайомство і дружбу з В’ячеславом Чорноволом та
його дружиною Оленою Антонів, Опанасом Заливахою, Іваном, Льолею та Надією
Світличними, Аллою Горською, Ніною Строкатою, Михайлиною Коцюбинською та
іншими. Розгорнута нею відчайдушна боротьба за життя Валентина Мороза
(входження в коло російських дисидентів, знайомство з Андрієм Сахаровим,
інтерв’ю іноземним кореспондентам, численні листи як в радянські установи, так
і в західні осередки правозахисного руху) спричинилася до широкої відомості про
стан політичних в’язнів в СРСР. Вона була однією з перших дружин політв’язнів,
яка наважилась спілкуватися з іноземними журналістами.  Валентин Мороз став одним із найвідоміших –
молодіжні комітети з його порятунку  були
створені у США, Канаді, Австралії, світова спільнота стежила за його
голодуванням з провідних американських газет. Після чергового інтерв’ю Раїси 16
червня 1976 року в Американському Конгресі підняли питання про надання
Валентину Морозу почесного політичного громадянства (за всю історію США було
всього п’ять кандидатур на почесне громадянство, надали його лише Вінстону
Черчілю). Тож у самому зеніті застою, 1979 року, Валентина разом з чотирма
політв’язнями обміняли на радянських розвідників і транспортували до Америки.  Раїса Мороз з сином приєдналась до нього. Це
була спільна перемога українських, російських дисидентів та світової
правозахисної спільноти, в  якій  частка Валентина Мороза і його дружини Раїси
була дуже вагома.  Михайлина Коцюбинська
писала про це як «нечуваний герць жінки політв’язня з системою».  На її думку, новітнім «декабристкам» –
жінкам, сестрам і матерям політв’язнів – випало незрівнянно більше
випробовувань, ніж їхнім історичним попередникам.

Окрім історичного фактажу, в книзі присутнє естетичне
переживання.  Романо-германський філолог,
Раїса Мороз має літературний хист. Книга написана лаконічно,  чітко структурована.  Надзвичайно виразно змальовує  автор портрети шістдесятників, лише штрихом,
але дуже містким. Ось зустріч на коляді в Олени Антонів у Львові 1971 року з
Василем Стусом. «Нас не знайомили. Хтось, напевно, сказав йому, що ото – Рая
Мороз. Він підійшов до мене, і, нічого не кажучи, поцілував у щоку». Це було за
місяць до його арешту – більше вони не зустрінуться, але, виїжджаючи на
еміграцію, вона зашиє в одяг його поезії, переписані Любою Лемик на батистові
носовички, і передасть в журнал «Сучасність». Про В’ячеслава Чорновола пише з
гірким гумором: коли восени 1970 року його викликали до Івано-Франківська на
допит у справі Валентина, показала йому отвір для підслуховування в своєму
помешканні. «Славко, не довго думаючи, поставив крісло якнайближче до стіни,
став на нього і почав ганьбити кедебешників на всі заставки». Поводився як
хлопчисько, але це нас розвеселило».

Ось вона веде Михайла Гориня на квартиру Опанаса Заливахи
– «найсміливішої людини в місті». Після повернення художника із заслання  Раїса Мороз стане частим гостем його мансарди
– художник напише її портрет, один з найкращих у його доробку. На полотні Опанаса
Заливахи вродлива молода жінка з чорним, аж синім довгим волоссям, в червоній
сукні. Біля неї біла грецька колона з чорним котом і селянська хата позаду.
Вгорі  проглядається чорний контур
погруддя чоловіка, майже закритого гілкою. Жінка загадково посміхається.
Картина має багато символів, як і вся творчість Опанаса Заливахи. Митець  відчув силу 
особистості і зчитав її  подальшу
долю.

Книга «Проти вітру» написана Жінкою
з портрета Опанаса Заливахи. Її внутрішня вишуканість промовляє з кожної
сторінки тексту. Жертовність у ставленні до ув’язненого чоловіка, делікатність
і поблажливість, коли говорить про непросте родинне життя. Гідність і розуміння
суперечливої поведінки Валентина Мороза в еміграції – вона розлучилась з ним
лише тоді, коли він був у безпеці. Той факт, що тринадцять років вона боролась
за його життя, маючи моральні підстави для розлучення, надає цій історії
особливо драматичного звучання.

Надзвичайна проникливість у
зображенні ситуацій (взаємини зі слідчими, переслідування, побачення) – це
психологічні новели, які можуть бути окремими творами. Так, про один обшук
пише, що слідчий нічого не знайшов – справляв враження, що не дуже хотів
шукати. Раїса Мороз пам’ятає колір очей своїх допитувачів, передає інтонацію,
тон допитів. Пам’ятає інтуїтивні попередження, коли серед ночі раптом
прокидалась і ховала самвидав, а на ранок приходили з обшуком. Вміє читати
знаки – письмена на життєвій дорозі – коли, вперше (а тому дуже хвилювалась!)
готуючись до розмови з іноземними кореспондентами, їхала до Володимирської
тюрми, побачила афішу фільму «Назад дороги нет» і зрозуміла майбутнє. Її  рідкісна чутливість проявлялась в
найнесподіваніших ситуаціях. Так, подорожуючи разом з Оленою Антонів Кримом,
раптом відчула щось до болю рідне – вони проїжджали повз село, де колись жили
предки і звідки рідних Раїси депортували на Донеччину.

Що допомогло їй вижити і перемогти? Книга дає відповідь:
вірність собі та підтримка (моральна і матеріальна) друзів-однодумців.  Теплом сповнені розповіді про родини
Світличних, Чорноволів, Заливах, Ніну Строкату–Караванську і Любу Лемик, про
Андрія Сахарова, про нових друзів в Канаді. Спогади Раїси Мороз гармонійно
влилися в перезву щоденників, листів, споминів інших учасників Руху Опору 60-х
років. Так, читаючи в блокноті Алли Горської чернетку листа до Валентина Мороза,
яка експонується в Музеї шістдесятництва у Києві, співставляємо цей текст зі
споминами Раїси про зустрічі з художницею і маємо яскраву картину людських
ніжних, теплих взаємин. Спомини доповнюють і розширюють картину життя
дисидентів 60-70-х років, багатьом з яких судилося стати знаковими постатями в
боротьбі за Незалежність України.

З вдячністю пише Раїса Мороз про допомогу Андрія Сахарова
– найвідомішого в світі дисидента в ті роки. Сахаров дізнався про Валентина з
її інтерв’ю іноземним кореспондентам і зацікавився цією справою: «Я зайшла до
них на квартиру. Він просив мене, щоб я і надалі заходила до нього за першої
потреби, або повідомляла йому кожну нову вістку про чоловіка по телефону». Усі
деталі про стан здоров’я ув’язненого одразу передавав на Захід.  Це була велика підтримка для неї – знала,
скільки переслідуваних людей намагалися зустрітися з російським дисидентом, але
той просто не в змозі був усіх прийняти.

Раїса Мороз побачить Сахарова ще раз вже на еміграції, у
Вінніпезі, де працюватиме в бібліотеці Колегії Св. Андрія. В лютому 1989 року
Андрій Сахаров приїхав до Вінніпегу на запрошення Дослідної фундації при
клініці Св. Боніфація, яка щороку під час урочистого бенкету нагороджує премією
видатну людину світу. Вона описує, як  
Андрій Дмитрович виявив  небажання
миритися з проявами фальшу на урочистостях під час бенкету. На  початку пролунали два гімни: гімн Канади й
гімн Радянського Союзу («Союз нерушимый республик свободных…»). Під час
виконання Радянського гімну Сахаров схилився до дружини і щось незадоволено
прошепотів. А пізніше, виголошуючи слово, встав і сказав: «Я люблю свою країну
і понад усе люблю свій народ. Але цей гімн у сьогоднішньому варіанті викликає в
мене лише гіркі почуття. Він є уособленням фальшу й лицемірства, анахронізмом,
залишком сталінізму, породженням і символом найпохмурішої епохи, а тому тут, у
Канаді, мені було соромно його слухати». Такі промовисті деталі, як і відомості
про участь Андрія Сахарова у справі Валентина Мороза, мають цінність не лише
для його біографів, а також для широкого загалу читачів.

Сторінки, присвячені перебуванню в еміграції, у
найбільших центрах української діаспори, відвертість і стриманість у розповіді
про Валентина Мороза органічно продовжують тему вибору, спокус, пошуку свого
місця в новому просторі.  Тонкі
психологічні спостереження, позбавлені ідеалізації відомих особистостей, дають
можливість по-новому поглянути на життя української спільноти за кордоном.
Інтуїція не підвела й цього разу – перейшовши через спілкування з багатьма,
Раїса Мороз була щаслива знайомству та подальшій співпраці в «Сучасності» з
Юрієм Шевельовим. Саме за його порадою написала статтю про приазовських греків.
Подальша робота в багатьох установах, 
репортажі для радіо­станції «Голос Америки» та міжнародного радіо Канади
були продовженням правозахисної діяльності в Україні.

Нинішнє видання книги, порівняно з попереднім 2005
року,  доповнено розширеними спогадами
про Михайлину Коцюбинську, про історію другого одруження Раїси Мороз, а також
споминами її чоловіка Григорія Кукси про розкуркулення та Голодомор.

Історія Раїси Мороз – маленької беззахисної людини, яка стає
проти зла цілої тоталітарної системи в буремному ХХ столітті і виходить переможцем
– рідкісний випадок. Книга «Проти вітру» – це досвід протистояння, який має неабияку
цінність як духовний досвід утвердження сили і можливостей людини. Загальнолюдська
наповненість робить цю книгу важливою для всіх, хто відстоює гідність і бореться
за права людини, і тому варто було б видати текст також у перекладі англійською
та російською мовами. Внутрішня шляхетність та краса особистості автора, драматизм  родинного життя надають цьому сюжету особливо
тріумфального звучання. Врешті, це благодатний матеріал для письменників та кінематографістів.  Михайлина Коцюбинська вважала, що спогади Раїси
Мороз – серед  тих духовних набутків, які
залишаться для нащадків як неупереджені переконливі свідчення про шістдесятників.