“Українська літературна газета”, ч. 8 (388), серпень 2026
Як уже повідомлялося (УЛГ, ч.7/387, липень 2026), у видавництві Національної бібліотеки Грузії імені Ілії Чавчавадзе вийшло в світ унікальне двокнижжя Павла Тичини та Галактіона Табідзе.
Національна бібліотека Грузії імені Ілії Чавчавадзе провела презентацію книг за участі шанувальників поезії, письменників, журналістів, поціновувачів грузинсько-українських культурних відносин.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До уваги читачів пропонуємо текст виступу на презентації Рауля Чілачави – перекладача, упорядника і автора передмов до цього унікального українсько-грузинського двокнижжя.
Мені, мабуть, поталанило, що творчість Павла Тичини не вивчав у школі. Радянська шкільна програма дуже спотворювала справжнє творче обличчя великого поета, і тому більшість учнів вважала його лише сурмачем епохи, та й пізніше, протягом усього життя, уявляла його саме таким. Насправді ж, саме Павло Тичина був тим поетом, який після великих класиків — Тараса Шевченка, Івана Франка і Лесі Українки — першим надав українському віршу ще нечуваного досі звучання, ще не баченої досі яскравості. Його перші чотири книжки «Сонячні кларнети» (1918 р.), «Плуг» (1920 р.), «Замість сонетів і октав» (1920 р.) і «Вітер з України» (1924 р.) стали надзвичайно новаторським явищем і принесли йому славу одного з найбільших поетів Європи.
З просякнутих буйними емоціями рядків цих книжок справді линув живлющий свіжий вітер, розносячи пахощі зелених Дніпрових схилів і золотий гомін дзвонів, що лунали в блакиті над стольним градом. Він палко закликав скорбну Божу Матір, яка проходила «по полю, обніжками, межами», милостиво зглянутись над сплюндрованою, политою кров’ю Україною. А сам замість «Росіє, Росіє, Росіє моя» Бєлого, Блока, Єсеніна і Клюєва повторював ім’я сторозтерзаного Києва і стверджував: «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея,— не може ж так буть!»
Павло Тичина в своїй творчості знайшов цілком нові мотиви, створив навдивовижу мелодійні, живописні образи, просякнутий гострим драматизмом і національними болями унікальний поетичний світ, позначений незаперечною печаттю геніальності. Поет мав гострий зір і досконалий музичний слух (малював, співав у церковному хорі, грав на кларнеті) і вельми своєрідне світосприймання, що знайшло своє відображення не лише в надзвичайно чарівний формі його віршів, а й в їхніх вишуканих тропах.
Рання лірика Павла Тичини сповнена трепетною безпосередністю, ніжним відчуттям незайманого кохання, захоплюючими картинами первозданної природи, співучими ритмами і вишуканими римами. Вони наче продиктовані вірою у вічність, і ця віра пронизує дзвінкі рядки молодого Павла Тичини. З приводу його першої збірки «Сонячні кларнети» Микола Бажан писав: «Ніколи не забуду тієї безсонної ночі дев’ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті (бо виїхали всім технікумом на заготівлю дров), і читали, і п’яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою не чуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги».
Поет глибоко пережив крах юнацьких мрій і національних ідеалів, коли за падінням Української Народної Республіки прийшла імпортована із Росії громадянська війна (в Україні (підстав для неї не було), а з нею жертви тисяч людей, руїни, голод, відчай. Створені у 10–20-ті роки минулого століття, його поезії позначені непідробним трагізмом, безмежною тугою, викликаною революцією і братовбивчими сутичками. Тридцятивосьмирічного Павла Тичину обирають дійсним членом Академії наук республіки (1929 р.) і поступово огортають хрестоматійним ореолом. Невдовзі у нього вимагатимуть оспівування нового часу, і той, змушений віддати данину впертому тиску узурпаторів, на цілих три десятиліття справді перетвориться в співця «Чуття єдиної родини», а цей крилатий вислів стане поетичною формулою співжиття радянських народів.
Влада оцінить вірність поета і винагородить його всіма існуючими тоді в країні титулами. Кавалер Ордена Леніна, лауреат Сталінської та Шевченківської премій, Герой Соціалістичної праці, депутат Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР — ось неповний перелік регалій Павла Тичини, який свого часу був ще й міністром освіти УРСР. Такою увагою влада практично закувала великого поета у золоті кайдани та обрізала могутні крила для польоту в блакиті. І все ж зі сторінок журналів, газет чи окремих видань час від часу випромінювся його незрівнянний талант, але це вже не був той бунтівливий і душевно стійкий Тичина, який колись так само захоплював читача.
Щоправда, поет знову з усією силою заговорив у роки другої світової війни. Перебуваючи в евакуації разом з багатьма українськими письменниками в столиці Башкирії Уфі, він пише сповнені праведного гніву і громадянського пафосу вірш «Я утверждаюсь», а також поему «Похорон друга», навіяну історичною битвою на Волзі. В цих та інших творах воєнного лихоліття Павло Тичина постав як полум’яний патріот своєї землі, народний трибун і глибокий філософ. Ця остання риса його творчої натури з особливою яскравістю втілилась у симфонії «Сковорода», яку автор писав чи не все творче життя і в якій майстерно переплелися реалістичні і фантастичні, гротескні і символічні пласти. І все це для повномасштабного змалювання на тлі непростої епохи Григорія Сковороди — мандрівного поета, байкаря і філософа, якого Микола Вінграновський назвав «першим розумом нашим».
«Ще не раз колись розквітну!» — зауважував в одному зі своїх віршів Павло Тичина. І це не було пустотливим вихвалянням, безпідставною гіперболою. Поет був переконаний, що в пісні знову з’явиться і в людях жити буде. У це повірив і український читач тоді, коли 1970 року з передмовою академіка Леоніда Новиченка вийшла збірка поета «В серці у моїм. Вірші та поеми (із недрукованого й призабутого)». Особисто мене саме ця збірка переконала в тому, що приборкати і зробити лакеєм справжнього митця неможливо, бо в своєму серці він все одно залишається вірним своїм перживанням і емоціям. Вона й підказала перекласти вибрані поезії українського Орфея (епітет К. Гамсахурдіа!). З цією метою я прочитав майже все, написане Павлом Тичиною, і, зрозуміло, доступне тогочасному пересічному читачеві. Більше того, я мав щастя працювати у ще не торкнутому дослідниками особистому архіві поета.
«Ось у цьому кріслі сиділи в різні часи під час гостювання у нас Константіне Гамсахурдіа і Симон Чіковані» — сказала мені дружина поета пані Лідія Петрівна під час нашого знайомства і запропонувала сісти саме там. З дозволу господині я особливо ретельно перебрав ту частину рукописів, які стосувалися Грузії. Там же я побачив і низку грузинських книжок з автографами і без автографів, а також грузинську періодику, яку господар передплачував.
У кінці 20-х років Павло Тичина вивчав грузинську мову за допомогою Георгія Наморадзе, грузинського перекладача, який чудово знав й українську мову і в ті часи жив у Харкові. В папках з написами «Грузія» зберігаються грузинські автографи Тичини, записи окремих слів, їх тлумачення, транскрипції, дослівні переклади віршів Д. Гурамішвілі, Н. Бараташвілі, Важа Пшавели, С. Чіковані, Г. Леонідзе. Деякі з них він переклав і опублікував. Працюючи над поемою «Кінець феодала», Павло Григорович дуже зацікавився життям і творчістю Давида Гурамішвілі. Він навіть накреслив, за його словами, «першу грубу схему до біографії Давида Гурамішвілі, якої ніде немає». Поет спеціально для цього перечитував «Хрестоматию по русской военной истории», книгу К. Осипова «Русские войска в Восточной Пруссии в семилетней войне». В 1929 році Павло Тичина разом із Петром Панчем їздив до Миргорода, але здобути додаткові відомості про Давида йому не вдалося. Очевидно, про спроби Тичини розшукати могилу Давида Гурамішвілі був інформований Константіне Гамсахурдіа, коли писав до нього у Харків: «…Збираюсь приїхати до Миргорода і відшукати могилу нашого великого поета Давида Гурамішвілі. Накреслити ескіз книги «На Україні — слідами Д. Гурамішвілі (він мій духовний прадід і я повинен це зробити)». На жаль, відшукати могилу свого «великого прадіда» Гамсахурдіа не зміг. Як відомо, важливі біографічні відомості і місце його вічного спокою перед самою війною встановив письменник і літературознавець Дмитро Косарик, який, до речі, почав вивчати біографію Давида Гурамішвілі саме за дорученням Павла Тичини і Миколи Бажана. Однак приїзд Гамсахурдіа в Україну не був даремний, бо він написав чудове есе, де є і такі рядки: «З Павлом Тичиною я вже листувався. В нього нервове обличчя, ніжний, трохи жіночий, вельми скромний вигляд. Надзвичайно щирий і відвертий».
Щира дружба єднала Тичину і з Галактіоном Табідзе. В щоденнику українського поета знаходимо такий запис: «З грузинськими письменниками я їздив на Перший антифашистський конгрес письменників, скликаний А. Барбюсом… Разом з Галактіоном Табідзе в Парижі мова звучала грузинська… Яка багата мова!». І в щоденнику Галактіона згадується ім’я Тичини. У лютому 1941 року Тбілісі відвідала делегація українських письменників. Галактіон після зустрічі з ними занотував: «Павло Тичина пообіцяв, що вишле книги з автографами». Результатом цього взаємного зацікавлення були переклади Тичини віршів Галактіона Табідзе, надруковані в багатотомнику Павла Григоровича і в двотомній «Антології поезії грузинського народу» українською мовою.
Симон Чіковані згадує: «Якось у вересні 1939 року після нашого повернення з Єревана, де ми святкували ювілей Давида Сасунського, за товариською трапезою українських, російських і грузинських письменників у Тбілісі (тут були О. Фадеєв, С. Михалков, К. Лордкіпанідзе і я) Павло Тичина несподівано чітко і дзвінко, з повним проникненням у звукову й інтонаційну стихію грузинської мови прочитав напам’ять знаменитий уривок з поеми Бараташвілі «Доля Грузії» («Морбіс Арагві Арагвіані») і вірш Галактіона Табідзе «Так співали янголи». Мелодику грузинської мови й ритмічні перекати грузинського вірша великий український поет зрозумів і сприйняв настільки, що легко, невимушено, природно передав їх у своєму читанні».
Павло Тичина — автор статей про творчість Руставелі, Гурамішвілі, Бараташвілі, Важа Пшавели. У щоденнику він в оригіналі цитував рядки з «Витязя в тигровій шкурі».
Павло Тичина віддав данину грузинській темі і в своїй поетичній творчості, створивши образ Давида в поемі «Кінець феодала». Він є автором і цікавого вірша «Тамара Абакелія працює над пам’ятником Лесі Українці», в якому передає душевний стан грузинської скульпторки під час створення пам’ятника геніальній поетесі.
У книзі Павла Тичини «Із щоденникових записів» Грузія згадується неодноразово. Щоб глибше зрозуміти джерело любові до нашого народу, наведу кілька цитат:
«…Поруч з творами М. Горького і М. Коцюбинського, на мою творчість впливала також творчість грузинських діячів мистецтва, вона дала мені поштовх до новаторства в моїй творчості. І я дуже вдячний долі, що вона дала мені можливість доторкнутись до творчості геніального сина грузинського народу Коте Марджанішвілі (Марджанова Костянтина Олександровича). Марджанов, працюючи в ті роки на Україні, багато сприяв становленню української радянської культури».
«Іще в дитинстві моя вчителька С. Н. Морачевська багато говорила про народ грузинський…»
«В бурсі Чернігівській — в час навчання там (в дитинстві також) був один із викладачів — грузин. Він відрізнявся добродушністю і особливим якимось ставленням до учнів, у тому числі й до мене…»
«Найбільше я зрозумів грузинів під час мого студентства в Київському комерційному інституті. Там, у числі багатьох «громад», існувало і так зване відділення грузинське. О Боже мій, як благородно, як високо, як гордо показали себе студенти-грузини! Тоді, під час Шевченківських, заборонених владою свят, — відзначення 100-річчя з дня народження Шевченка. І досі живі ті колишні студенти-«комерсанти» грузини, які, не боячись козацьких батогів, готові були причислити себе до українців, коли їх, уже заарештованих, допитували в поліції…»
У дні Декади української літератури в Грузії 1964 року, ніби перегукуючись з шевченківським «Кавказом», хворий Павло Тичина писав: «Шкодую, що сам я не маю можливості приїхати до вас і до вашого прекрасного міста Тбілісі. Хоча хотів би я, — скажу відверто, — дуже хотів би побувати у вас, порозмовляти з високошанованим нами грузинським народом, побачити гори вашої батьківщини, схили, трави, каміння…». Щоправда, тоді поет не зміг побувати серед давніх друзів, але його книга, старанно й любовно перекладена грузинськими побратимами, відразу знайшла своїх читачів. Інакше й не могло бути, бо книга та відкривалася віршем «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді «Витязя в тигровій шкурі» в чудовому перекладі самого Георгія Леонідзе.
Відтоді спливло багато води. Час, найбезпристрасніший і найчесніший суддя, поволі занурює в імлі забуття написані під час лихоліття з метою самозбереження панегірики і, навпаки, прославляє те справжнє і вічне, в якому справді бездоганно втілились його божественний талант, внутрішнє благородство, душевне натхнення.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.