(Навіяне 18-м Форумом видавців у Львові)
14 – 18 вересня у Львові відбувався 18-й Форум видавців.
Нинішній Форум був приурочений до двох історичних дат —
200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича та до 500-ліття з дня
народження першодрукаря Івана Федоровича.
Як зазначають організатори заходу, на Форум приїхало близько
300 авторів з 26 країн світу – з п’яти континентів. Вперше на Форум прибули
автори з Конго, Нової Зеландії, Австралії, Нігерії, Естонії та Казахстану.
Цьогорічним володарем Ґран-прі Форуму видавців стала книга
Віти Сусак «Українські мистці Парижа. 1900-1939 рр.».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Від автора до читача – як до вершини львівської ратушової
вежі: вгору крутими сходами, тісними коридорами, з нестачею кисню, з надлишком
серцебиття, у круговерті, де за кожним кроком фантасмагориться облита сонцем
панорама. Сотні таких, як і ти, попереду й позаду, сотні проти течії
спускаються вниз… А з приземленої бруківки вежа здавалася швидко досяжною, коли
легко вміщалася у фотооб’єктив. У літпроцесі – аналогічно. Хай там які талант,
харизма чи амбіції, сходи до визнання – одні на всіх. Проростеш чи ні до
верхівки вежі – залежить лише від уміння сконцентрувати себе. Щоби з’ясувати,
від чого залежить визнання й популярність автора серед читачів, занурюємося в окріп чи не
найгучнішої, найгарячішої в Україні події в площині книговидавничої справи –
Форуму видавців.
Львів книжковий не дає змоги сухо сприймати ні фактів, ні
теоретичних понять. Чим не порівняння ратуші та літературного менеджменту? Ті
самі сходи, зусилля, вершина. Щоправда, однозначності від поняття зарано
добиватися. Тож лекція чи семінар – неформат як для тлумачення й розуміння
літменеджменту. Під час форуму дискутували. Продуктивно чи не дуже, але таки
оживлюючи і зрушуючи з місця неповороткі теми.
У КМЦ «Дзиґа» літературний клуб «Маруся» організував
дискусію «Перспективи літературного менеджменту в Україні». Щодо центрального
поняття, яке обговорювали. Скажімо, видавець, перекладач Завен Баблоян вважає,
що літературного менеджменту в Україні багато і він є матеріальною складовою
літпроцесу. Думка поета, перекладача, дизайнера стронґовського всього-навсього
протилежна: мовляв підтягуємо під термін інші речі, немає в нашій країні
літературного менеджменту. Так чи інакше, якщо вже йдеться про перспективи,
точка відліку й конкретика поняття знадобляться. Та й не заперечиш як явище пропаганду книжок, а власне це і є
метою того самого літературного менеджменту, здійснюваного не лише через
торгівлю, а й із залученням найновітніших технічних засобів, інтерактивністю,
максимальним долученням до інформаційного простору. Успіх гарантують нові, ще
не бачені, бодай в Україні (а ми таки багато чого не встигли навіть перейняти з
європейського досвіду), літературні speed-dating та футбольний матч під час
Форуму. А поза Львовом факт лишається фактом: сьогодні завдяки соціальним
мережам, сайтам, на яких можна без проблем перетнутися з письменниками
віртуально, шлях автора до читача скоротився до мінімального.
Можуть на тому шляху трапитися й популярні у світі, але не в
нас, літературні агенти. В Україні їх аж двоє: учасниця дискусії Євгенія
Чуприна та Юка Гаврилова. І навіть у цій немножинній множині їм вдалося
посваритися, адже намагалися працювати з одним автором (ішлося про Олеся
Ульяненка). Не заглиблюючися в суперечку літагентів, назвемо це явище
полюванням на перспективи! Більше в менеджерському контексті не треба.
Автори книжок із найбільшим накладом цього року (більш ніж
стотисячним) обійшлися і без літагентів, і без типового літменеджменту,
імовірно, скористалися його добре продуманими варіантами. Звісно, йдеться про
«Чорного Ворона» та «Записки українського самашедшого». Але для такого успіху
принаймні треба мати ім’я. Споглядати з висоти вежі панораму міста не дорівнює
підніматися вгору.
Найшвидше підніматися, якщо того імені ще не маєш, через
конкурси та премії. Вони майже завжди працюють як портали, через котрі оминаєш
одразу кілька рівнів над землею.
Про літпремії та конкурси дискутували за модерування
Володимира Панченка в малій сесійній залі Львівської міської ради – саме від
неї, до речі, й починається сходження на ратушу, тож і атмосфера обговоренню
теми сприяла.
Літературних відзнак в Україні – немало, проте небагато
порівняно з масштабами в країнах світу – 170. Наскільки літературних –
неоднозначно, адже в одних конкурсах і преміях оцінюють якість власне
літературну, а в інших усе-таки видавничу (тут і оформлення, і поліграфія мають
значення). Ідеально, коли зміст і форма в гармонії. Та чи завжди так буває?
Якщо на тій неоднозначності не зациклюватися, виразних і
знаних порталів декілька. «Головна вада Форуму, – на думку критика Костянтина
Родика, – тематична нерозрізненість репертуару, який оцінюється. Книжки важко
порівнювати: новий переклад Біблії і підручник для середньої школи». Оцінює
видання також «Книжка року Бі-Бі-Сі», організатором якої є Світлана Пиркало. До
того ж переліку – «Книжка року», якою керує Костянтин Родик, конкурс книжок
«Літакценту».
Окремим блоком – про відзнаки рукописів. Серед них осібно
постає «Коронація слова» – збалансована, з потужною інформаційною підтримкою,
чутною церемонією нагородження. «У нашого конкурсу була мрія – повернути
письменників стільки, як було знищено», – розповів Юрій Логуш, мовляв, таки
зуміли відкрити багато нових імен. От як цього року – ніким досі незнану, але
не менш талановиту від того Вікторію Гранецьку. Будучи перетином митців,
«Коронація слова» для прозаїків – можливість зустріти свого видавця, для
сценаристів – режисера, для поетів – композитора.
Давніші традиції має конкурс видавництва «Смолоскип». Хоч
він і відбувається локальніше за «Коронацію слова», більшість дев’яностників,
двотисячників – виходці саме з нього: Сергій Жадан, Мар’яна Савка, Анатолій
Дністровий, Андрій Кокотюха, Софія Андрухович, Олег Коцарев, Павло Коробчук…
І чи взорувалася на нього «Коронація слова» ( у цьому переконувала від
видавництва «Смолоскип» Наталія Ксьондз), не так важливо, бо «Смолоскип» має
своє потужне коло авторів і шанувальників їхньої молодої творчості.
«Рамки нагороди – сітка залізничних мостів, які єднають
різних людей», – це про премію імені Максима Рильського (за досягнення в галузі
перекладу українською мовою творів світової літератури), про яку розповів
письменник, перекладач, науковець Андрій Содомора. Стосовно премій «імені»,
ситуація не завжди сприятлива. Мовою прикладів.
Найпрестижнішу в Україні
Шевченківську затверджує Президент, якому проігнорувати рішення комітету –
дозволено; мали змогу в тому переконатися. Премію творів для дітей і юнацтва
імені Лесі Українки присуджує Кабмін. Чи багато там працює письменників чи
бодай свідомих українців?
До 170 назв ще далеко, але кожен автор назве ще бодай кілька
і на тому все. «Відсутність присутності премій у широких колах», констатована
Олександром Михедом під час дискусії, – очевидна. Мало хто знає, до прикладу,
про «Айстру» із солідним грошовим фондом, бо інформації про неї – обмаль. Що
вже говорити про сотні відзнак незначного фінансового забезпечення,
регіональних чи, так би мовити, «колгоспних». Пережитки радянського минулого
випливають і з факту, що жодного читацького літконкурсу чи премії не маємо.
Можна до нескінченності дискутувати: ніби як є топ-продажі книжок, але навряд
чи про рівноцінні речі йтиме мова.
Напрошується висновок із мандрівок дискусіями Форуму: хочеш
на вершину читацького визнання, виграй у конкурсі, але не в одному зі 170, а в
одному з 10 (вище про найрезонансніші з них і згадували), інакше тупцюватимеш
на місці. Стабільну підтримку надають лише серйозні важелі.
Піднімаючись сходами вгору, замало сили духу. Треба вміння –
вибирати і фільтрувати портали. «Пильнуйте, бо не знаєте часу», – написано
латиною на дзвоні, що на вершині львівської ратуші. Пильнуйте: думок багато,
істина – одна.