Листи з осіннього
саду: лірика, ігр. поезія / А. Качан ; худож. К. Т. Лавро. — К. : Веселка,
2012. — 64 с. : ілюстр., портр. — (Українській дитині).
Саме в ліриці та ігровій
поезії, які здатні запалити іскру в очах дитини, сколихнути душу, настроїти її
струни на гармонійний лад, на співпереживання, найповніше виявився «живий,
дихаючий», за визначенням Миколи Вінграновського, талант Анатолія Качана. Зважаючи
на те, що маяк є улюбленим образом письменника-мариніста («На березі тому
багато вже літ// Маяк-чорноморець в дозорі стоїть»), його поезію теж можна
назвати маяком на березі Дитинства.
В. РУТКІВСЬКИЙ
Справжній поет
завжди лише відгомін землі, що його народила. Як та скрипка, що до скону має
тембр деревини, з якої зроблена, поет вічно відлунює духом і плоттю своєї
материзни. Власне, тільки оцей неповторний і непідробний вроджений Дар і
вирізняє справжню Поезію серед стоголосого віршування… У творчості Анатолія
Качана повсякчас ясно чути живе серцебиття українського Причорномор’я. І це не
так «лиман» і «степ» (про які згадують ледь не всі, хто писав про поета), як
райський сад дитинства, викоханий Творцем небесним на землях і водах для всього
сущого, «теплий край», заради якого одного і варто вирушати у мандрівку життя.
Не лише конкретне місце на Землі, де степ і море ведуть незмовкну борню у
намаганні прорватися у небо, а вся Україна як земля поетового Духу, його
прадавня сутність, міцно замішана на сув‘язі одвічних стихій і людської
наснаги.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Саме такими
глибокими, але посутнісно дитинними думками та образами пронизана остання на
сьогодні ювілейна збірка Анатолія Качана «Листи з осіннього саду» (К., 2012).
Із безмежною ніжністю та розумінням художніх сенсів авторського слова
проілюстрував її К. Лавро. Оманлива простота й розкута соковитість «народного»
малюнку (одним мазком-доторком) як ніяка інша передає природну свіжість і щиру
дитячість образного світу поета. Водночас, кожна ілюстрація, кожний штрих
проявляє всю повноту естетики народного і поетичного мислення, не обтяжуючи при
тому сприйняття дитини непрочитуваною для неї символікою чи натяками.
Книжка, як ніяка
інша в доробку А. Качана, повниться образом саду-раю дитинства («Листи із
саду», «Співучий сад», «Райські дні», «Приморська осінь», «Райський сад» тощо).
І хоча нині вони з поетом — по різні боки міфічного калинового мосту, живий
природний зв’язок між ними не втрачений:
Щодня у листопаді
Через кленовий
міст
Шле яблунька із
саду
Мені за листом
лист.
(«Листи із
саду»).
Це все ще розмова
рівних — дитинної душі поета і вічної у своїх невпинних перетвореннях душі
світу, сердечний діалог-співпраця людини з природою. Так само у художньому
плині вірша «Пісня джерела» ліричне «Я» автора постає суттю від суті живого
джерела, що «смачною водою живою / Омолоджує рідне село», а лірична розповідь
про подорож казкової доньки фонталу до Бугу-дідуся розгортається у щемку
сповідь духовного повернення митця до витоків, віднайдення ним самоідентичності:
На порозі села
степового,
У зеленому храмі
його
Помолюся
Південному Богу
За столицю
Дитинства мого.
Поет розмовляє з
дітьми як доросла людина. Але сам він по-дитячому закоханий у світ і шукає
порозуміння з читачем саме у межах цієї, спільної з ним, любові до життя.
Відтак, поезія Анатолія Качана дає змогу малечі віднайти твердий ґрунт власних,
свідомо обраних переконань і поглядів під ногами власного духу, звестися не в
сенсі фізичного зростання і задоволення потреб насущних, а вирости душею.
Зокрема, митець знайшов свіжі, прозорі та світлі образи для означення
найсвятіших і, на жаль, заяложених у дитячій поезії прямими дидактичними
настановами, понять любові до отчого дому, своєї землі, народу. Він жодним
словом ніде прямо на тому не наголошує, але скільки щирої гордості за рідний
йому край відчувається у соняшника («Квітка сонця»), як щиро любить і як
завзято творить «свій» світ «непоказна» пташка ремез, аби продовжитися в дітях
на цій, «своїй», землі:
Виглядають із
гнізда
Ремезові діти.
Де комиш, верба,
вода —
Там і рай на
світі.
(«Розливається
Дунай»).
Світ природи у А.
Качана сповнений гри. Вітерець («Зелений шум») і яблунька («Райські дні»),
журавель («У долині журавель») чи метелик («Летюча квітка») тощо — усі вони
існують, насамперед, у чарівному часопросторі дитячої ігрової дійсності, а лише
потім — у художньо-етичній парадигмі поетичного мислення митця. Витворений
поетом світ (як і світ народної поезії!) повсякчас природний, правдивий і
впізнаваний. Так, у вірші «Мете метелиця. Спогад про літо» буденний світ
українського села казково відбивається у дитячій уяві. Але диво дитинства
опоетизоване не так шляхом олюднення Метелиці чи синички, як кутом зору на
світ, коли здатен зачудуватися, бо «ловила я метелика. / А упіймала … квітку»,
і тепер «дивлюсь я на метелицю,/ А бачу в лузі квіти» …
Цікаво, що й
традиційна для поета мариністика у збірці стала більш «ігровою» у вище
означеному сенсі. Тепер море А. Качана здебільшого — не ліричний пейзаж, а
динамічний, заснований на діалозі, протиставленні чи неочікуваній метафорі
драматичний етюд. Так, буденна картина корабля на рейді обертається на «море
запитань» у «зеленій голові» молодого платана («Хвилювалось море»), опис шторму
постає із нагромадження асоціативно між собою не пов‘язаних, але емоційно
виразних «спалахів»-порівнянь («На гриви хвиль буї стрибають, / Немов голодні
собацюри», «Човни гарцюють, наче коні», «Танцює яхта-балерина» тощо) («Морське
ім‘я»), а море після бурі — щирим і рівноправним товаришем дитячих забав.
Ще виразніше нові
риси творчого почерку А. Качана помітні в епічному «Спогаді про Крим» — «Шумить
у мушлі море», де поетові вдалося гармонійно поєднати в єдиному триптихові
пастельний ліричний етюд, поетичну легенду про Ведмідь-гору та грайливу казку
про равлика, який, хоч і має змогу завдяки своїм «антенам» побачити вдома море,
вирушає у нелегку мандрівку до Криму.
Напрочуд
колоритною та кінематографічно зримою і динамічною в поезії А. Качана постає
місто його юності — Одеса. Поетові вдалося відтворити не лише образ чарівного
цвітіння славнозвісних одеських акацій, а й сам дух пробудженого весною
приморського міста («Білі ночі в Одесі»).
Широко та
розмаїто представлена у збірці народнопісенна традиція. Це переспіви з
народного («Пісенька про півника»), перегравання окремих сюжетів
(«Пе-ре-віз-ник», «Вечір у степу»), описи побутових дій (наприклад,
«струшування» бджолиного рою, «Бджолиний рій») та опоетизування легенд і
переказів (як ось, відтворення карпатських оповідок про Довбуша й Чортицю
(«Гроза в Карпатах») тощо). А скільки щирого народного ігрового духу в
побудованій на діалозі поезії «Дивувалися ліси» чи поетичному ескізикові
«Летять із гірки санки»! Водночас, вірші збірки буквально дзвенять традиційними
для творчості А. Качана звуконаслідуванням, розмаїтими алітераціями,
словограями тощо:
Щоранку сад наш
аж до ночі
Щебече, тьохкає,
туркоче:
А на подвір‘ї
повно крику —
То бе, то ме, то
ку-ку-рі-ку.
(«Співучий сад»)
Обличчя книжки
визначають твори, засновані на глибинній народнопісенній поетиці та прозорому
(на жаль, майже втраченому сучасною українською поетичною традицією!)
образотворенні, поезії, за простими ясними рядками яких чітко проступає жива
пульсуюча думка митця, його зріла емоція, його етично і художньо вивершений
Всесвіт. Так, за фольклорною у засновку казковою картиною настання зими як
перемелювання снігового борошна раптом проступає драма людини, що так і не
піднялася у небо, бо не наважилася. Але й досі цей прикутий до «полинового
сухоцвіту» вічний трудар «чорні хмари перемелює / На біле борошно, на сніг»,
щоб людям дісталися «різдвяні калачі» заслуженого щастя… («Степовий вітряк»).
Так само чудовий народнопісенний опис квітучого степу раптом проривається
трагічними нотами усвідомлення невідворотності власного кінця… І ось уже
коров‘як горить свічею, а замість буйнотрав‘я юності довкола — незлічені стоги
(символ переробленої за вік роботи) («Сині очі лугів»).
Але чи не
найбільшим успіхом поета можна вважати автобіографічну ліричну сповідь
«Райський сад», що підсумовує збірку та гармонізує в єдиному звучанні всі
основні теми поетичного світу А. Качана. Перед читачем постає у всій цілісності
та повноті диво-сад поетового дитинства. Це і цілком конкретне місце —
величезний колись поміщицький сад поблизу рідного села Анатолія Леонтійовича, і
міфологема дитячого «раю на землі», де кожен попри будь-які випробування був
таки щасливим, і образ-символ «рідної землі» у його первісній народнопісенній
значимості. Поет міфологізує цей сакральний для себе простір: навіть могутній
Буг, котрий «у двох долонях берегів несе до моря воду» саме тут, «біля нашого
села, / Навпроти давнього кургану» п‘є із живого джерела, аби не обезсиліти.
Так, і цілком буденний для дорослих «Казенний сад», який діти перейменували на
«Райський», постає у вірші «хрещеним батьком джерела / І добрим приятелем Бугу»
й, водночас, цілком реальним подателем див і благ скупого на щедроти повоєнного
поетового дитинства «зеленим райським острівцем / Посеред моря сліз і горя».
Поступово образ
саду розростається до символу народу, що «ріс-раював» на своїй землі, поки йому
не довелося пережити «три війни / І три страшні голодомори». Поетові вдалося
знайти ємке і гранично прозоре образне вираження перебігу новітньої української
історії:
Голодні та
холодні дні,
І трудодні, і
ночі чорні
Перемололи у
млині
Лихих років
гранітні жорна.
Отже, образ
«почищених садів», де лишилися «одні пеньки», у поезії набуває далеко не
екологічного звучання, як і перерахування-«ревізія» зниклих у безвісті дерев —
усіх отих груш «лісових красунь», «майок», «бушок» та козацьких тополь…
Але душа поета
береже райський сад дитинства не як вічне нагадування чи засторогу трагічної
невідворотності смерті. Це — надія і незмовкний поклик до чину, адже замість
збирати каміння, настав час «збирать насіння / На райські саджанці і сад». Це
символ віри у пришестя «нових Симиренків»,
«Які відродять
Райський сад —
Квітучу нашу
Україну».
Світ поезій А.
Качана багатобарвний. Але так само він багатозвучний і навіть запахущий! Це
світ, у якому сонце і вода, всі відтінки степу і неба перебувають у неспинному
калейдоскопі відчуттів і вражень… Цей світ легко побачити і відчути, у ньому
можна дихати, п‘яніючи від свіжості образів, і вражено завмерти перед враз
осягнутою істиною. Та куди б не рушив ним маленький читач, — неодмінно прийде
до «теплого краю», де на розкриллі степів і моря раює сад поетового дитинства і
де завжди знайдеться місце для паростка ще однієї спраглої краси та гармонії
людської душі.
м. Київ