«Райські птиці» відлітають восени

 
Михась ТКАЧ
 
Не росинка то у житі,
А сльозинка мерехтить,
І мені, немов Хариті,
Пальчик врізаний болить…
 
Ці рядки з вірша, написані Володимиром Сапоном ще в десятому класі після прочитаного  оповідання М. Коцюбинського» Харитя», спали на думку  сьогодні, бо болить і мені… Важко зараз писати про це. У ці жовтневі дні, пройняті вразливим багрянцем, сталася велика несправедливість – з рук творчої людини Володимира Миколайовича Сапона  випало перо. І в цю мить померли десятки героїв його книг, що зародилися в свідомості, десятки новел, задуманих ним, не побачать ніколи цей світ. І всі ми, його друзі, постаріли на одну передчасну втрату. Так багато бід сталося, коли зупинилося велике серце талановитого письменника!
Володя народився у невеличкому древньому селі Рудка у 1951 році, що притулилося під Черніговом. Там поминуло його дитинство, там навчався в школі, писав вірші, а потім вирушив у широкий світ. Ми всі в  цьому світі подорожні. І в кожного з нас на цій землі свій життєвий шлях, відміряний, а точніше визначений Богом. І коли наші шляхи перетинаються, то долаючи кожний свою дорогу, йдемо поруч, часом споріднюючись у думках і діях.
Десь на початку сімдесятих років минулого століття я, разом з братом Миколою,  відвідував літературну студію, якою керував тоді Станіслав Реп’ях. На одному із засідань, якось восени, відбулося наше знайомство. Володя тоді навчався на філологічному факультеті Ніжинського педінституту, але між тим частенько з’являвся на студії зі своїм другом, теж студентом цього вишу Олександром Cамійленком, талановитим поетом, якого відрахували  з інституту за «крамольні» вірші, а через п’ять років він трагічно загинув за дивних обставин. Після першої розмови з Володею я пройнявся помітною симпатією до цього привабливого юнака. Вже після засідання студії,  як всі розійшлися, ми лишилися вчотирьох – Володимир Сапон, Олександр Cамійленко, Микола і я. Тоді довго блукали вулицями осіннього міста, осяяного жовто–гарячим листям каштанів і кленів. Жваво обговорювали нову поетичну книгу Миколи Вінграновського «Поезії», яка щойно з’явилася на прилавках книгарень. Всі ми цим поетом захоплювалися, хлопці навіть цитували напам’ять вірші з його збірки. А коли зачинали мову про Ніжинський інститут, де вони навчалися, то переходили на шепіт, бо там  на той час переслідувалося вільнодумство.
Таких зустрічей в ті часи було багато. І хоча я і Микола були старші Володі на добрий десяток років, це не завадило нашим дружнім стосункам. Нас єднала з ним не тільки світоглядна позиція, а щось більш глибинне, ментальне, що залягло в свідомості з дитинства: мова, поведінка, навіть говірка. І вже тоді спадало на думку: може, ми належимо до одного родового кореня? Адже у нашої з Миколою бабусі по-матері Варвари було теж дівоче прізвище – Сапон. І народилася вона у селі Рудка. Це припущення викликало цікавість,  якось бентежило, відтак довгий час було не з’ясованим. І тільки у 2011 році, коли Микола, працюючи над нашим родоводом («Краю, мій розмаю»), побував у селі Рудці та ознайомився з архівними книгами роду Сапонів, наші передбачення підтвердилися. Виявилося, що ми з Володею належимо до одного кореня дерева роду Сапонів. І не такі вже далекі родичі. Володя Сапон є моїм дядьком у п’ятому ступені споріднення – п’ятиюрідним.
Після закінчення Ніжинського вишу Володя розпочав свою трудову діяльність в багатотиражній газеті «Будівельник» – спочатку кореспондентом, а потім її редактором. Пізніше працював відповідальним секретарем, заступником редактора обласної газети «Комсомольський гарт». З 1986 року до виходу на пенсію обіймав посаду завідувача відділу освіти і культури обласної газети «Деснянська правда». Це такі скупі рядки з біографії, а за ними не байдуже і палке серце творця, поета, дослідника – людини, яка безмежно любила свій край, була закохана у минувшину Чернігово-Сіверської землі, легендарну її історію. Уже перші поетичні твори це засвідчували:
 
За Десною коні і тумани,
А за ними ген – віки й віки…
Чи не звідти, із Тмутаракані
Руські повернулися полки?
 
Вої натомилися в поході
( Чи не всі у ранах, та – живі!)
Ледве з коней ізняли оброті
Та й заснули в молодій траві.
 
Поезія і дослідницька праця – ці два крила його творчості не випадкові. То прояв неперебудної любові до  історичного минулого, для якого він став як спадкоємець духовним оберегом.   В ньому озвалася родова кров, слово стало яскраво зриме і привабливе, з пахощами древньої землі, того краю, де він побачив світ.
Перша поетична книжка Володимира Сапона «Зірка на пілотці» з’явилася у видавництві «Радянський письменник у 1985 році. (Така назва книги данина не радянським символам, а тому простому солдатові, що йшов у пілотці з червоною зіркою на смерть, захищаючи українську землю від фашизму). До неї увійшли вірші різні за тематикою, але в кожному з них автор тяжіє  до образності, динамічності, експресії. У передмові до цієї збірки Станіслав Реп’ях писав: «Яскраво, ненав’язливо то в одному, то в іншому вірші промайне дитинство, що минуло на берегах мальовничої Струги неподалік Чернігова, засвітиться особливим, ні з чим незрівняним світлом вікно студентського гуртожитку, залопотить під ударами хуртовини солдатський намет, в якому гартувався і мужнів юнак».
Володимир Сапон ніколи не поспішав оприлюднювати свої твори: як правило, після написання давав їм відлежатися, згодом допрацьовував і тільки після цього виставляв на суд читачів. І тому не дивно, що його друга книга поезій «Замкова гора» вийшла уже у 2001 році. В ній тема історичного минулого стала домінуючою. В багатьох  віршах можна відчути дух наших предків,  древні традиції і вірування, які ностальгічно проникають у наше болюче сьогодення.
 
В оцих краях іще живе Ярило –
Давненний  бог слов»янської землі.
Тут випав цезій і пропало мило,
А він сидить у сонячнім брилі.
 
Замислений в своїм поганським віці.
Про що він дума і чого бажа…
Щоб рід людський не заплював криниці,
Бо в них народу  і землі душа…
 
У творчому доробку Володимира Сапона кілька збірок поезій – «Зірка на пілотці», «Замкова гора», «Щаслива», «Мама Ніна із Нівенії», дитячої збірки «Лісова аптека». Він автор книжок прози – «Дещо із щоденника» «Страсбурзький пиріг» «Моя Шевченкіана» «Чубарейко небо оре». Ряд  новел і поезій, написаних в останні роки, презентують Володимира Сапона як талановитого новеліста. Володя поспішав жити, ніби відчував свій близький відхід – працював натхненно і потужно. В одному з віршів, що був надрукований у журналі «Літературний Чернігів» до його п’ятдесятиріччя, він писав:
 
…Бентежно сад цвіте, мов біла люстра,
Запалена раптово в сотні свіч.
То стільки цвіту – білого пелюстя –
Тобі дарує з усебіч ця ніч.
 
Ти більше не повторишся нікому
Ніколи, та світитиме у сад
Незбагненно з космічного огрому
Твоя  зоря із племені Плеяд.
 
Згодом з-під його пера одна за одною почали  з’являтися художньо-емоційні новели, спогади з дитинства, історичні есе, які він повсякчас друкував у газеті «Деснянська правда», журналі «Літературний Чернігів» та видавав окремими книгами. Хочу підкреслити, що у його творах ви не знайдете моралізаторських нот, немає надуманості, а тільки правда.  Володя умів побачити у звичайному не буденне, опоетизувати  його так, щоб хвилювало читача.
«Молоко з антонівкою», «Райські птиці» «Холодна отава», «Кленовий сік», «Абрикоси цвітуть», «Запах домашнього хліба» – ці та багато інших творів  захоплюють, розчулюють, навіюють  теплий смуток. Тонкий ліризм, м’яка мова, ніжна, наче легка музика. Почитаєш якусь із них, а по хвилі рука знову тягнеться до шафи за книгою. Він любив осінь. І хоча  про це мало сам говорив, однак цю любов засвідчують його твори, більшість з яких написані в жовтні або листопаді. Саме о цій порі йому найкраще писалося. Ось уривок з новели «Холодна отава»:  «З дитинства отава нагадує мені про наближення осені. Адже пахне вона пізніми квітами – майорцями, в які вбралися хати, димом картоплиння, що його раптово запалили на городі, обабками з маслюками, що їх несуть школярі з  лісу, білими туманцями, що зранку підіймаються над долиною… В тому передчутті осені, над покосами отави – і сюрчання останніх коників, і прощальний низький політ бусленят, яких уже не відрізнити від дорослих…» Красу рідного краю Володя описує з трепетною любов’ю. Вона живить його душу найсвятішими почуттями. Малюнки зримі, вразливі, позначені справжньою художністю.
Володимир Миколайович був блискучий знавець української мови, до того ж мав неабиякий талант дослідника, кохався в нашій минувшині, вишукував маловідомі, а то й зовсім невідомі читачеві деталі із життя історичних постатей, звіряв їх з іншими джерелами, доповнював і оприлюднював цікаві і достовірні знахідки. Не раз він звертався до образу нашого генія – Т. Шевченка. Його розповіді про перебування поета на Чернігівщині займуть гідне місце в нашій Шевченкіані. Читачі знають Володимира Сапона як вдумливого і вимогливого дослідника-краєзнавця, здатного на глибокий аналіз історичних подій. З-під його пера вийшли історико-краєзнавчі нариси про тисячолітній водний шлях між Любечем і Черніговом (відгалуження шляху «Із варяг у греки»), що проходив по річці Білоус, овіяну легендами Козелеччину («Мандрівка по вертикалі»), історичне минуле Чернігівського району («Над битим шляхом»), про призабутих діячів, наших земляків, 19 століття, історію рідного села Рудки та багато інших розвідок. А також історико-краєзнавчі книжки – «Призабутими стежками Сіверянської кліо», «Чернігів древній і сучасний», «Седнів», «Таємниці назв наших сіл і міст», «Меди і полини історії» та інші.
Володя мав вроджену інтелігентність – і звідси ота невимушена скромність, вразливість душі, природна  щирість і доброта як у стосунках з людьми, колегами по перу, так і в його талановитих книгах, які він залишив нам у спадок. І непоказна любов до України, до землі, яку топтав босими ногами, до рідного села Рудки, з яким ніколи не розлучався і пишався ним, давала йому життєві крила, надихала на творчість. У 2005 році він подарував мені свою книгу «Таємниці наших  сіл і міст»(Топонімічний словник) з таким автографом: «Михасю Сахнівському від Володимира Рудківського. Пам’ятаймо про батьківські пороги.»
За ці майже піввіку наших дружніх і творчих стосунків зроблено багато добрих справ. Нині я розумію, що доля  мене звела з Володею не випадково. Не пам’ятаю, щоб між нами були якісь непорозуміння. Ми жили літературою.  1979 року, коли побачила світ моя перша прозова книга «Сонячний полудень», він відразу відгукнувся позитивно – написав коротку рецензію, яку назвав «Вірю в людину». Відтоді підтримував всі мої творчі і видавничі задуми. На початку 90-х років  брав активну участь у підготовці до друку щорічника «Просвіта -92» , який було започатковано обласним товариством «Просвіта», де я працював тоді відповідальним секретарем. Появі такого видання тоді раділи всі чернігівські літератори і якомога сприяли його виходу. Долучився до цієї доброї справи і Дмитро Іванов, редактор газети «Гарт» – виділив із своїх скромних запасів папір на  друк альманаху. Редагувати взявся Петро Антоненко.
Згодом Володимир Сапон підтримав мою ідею заснувати літературну спілку «Чернігів» та створити свій часопис. Відразу став членом редколегії, опікувався  журналом повсякчас до останнього дня, радів, часом переживав, коли знаходив якісь похибки. Було, як тільки отримає нове число, і вже  за годину мені телефонує, щоб сказати, що його засмутило. Він є редактором кількох моїх книг, упорядкував книгу літературознавчих статей про мою творчість «Від любові до болю», написав ряд рецензій на мої твори. А також є одним із упорядників і автором передмови антології творів письменників Чернігівщини «Ужинок за сорок літ» та одним із упорядників книги «Наша Шевченкіана», яка присвячена 200-літтю від дня народження Т. Шевченка.
У ювілейному числі журналу «Літературний Чернігів» № 3 (79) за цей рік, який вийшов, коли вже Володі не стало, надрукована його коротенька новела «Соняшникова сльоза». В ній йдеться про такого собі дивака, незнайомця, який неждано-не гадано з’явився в Рудці, купив хату стареньку, під солом’яною стріхою (уціліла до цього часу), побілив її, а город весь засіяв соняшниками. І як виявилося, не ради якоїсь вигоди, а для краси. Бо коли зацвіли ті соняхи, засвітилися, мов маленькі сонця, то він «раз по раз виходив з хати, вбравшись у вишивану сорочку, і довго дивився на помолоділе в білих баранцях небо, а потім ніби набирав у жмені отого цілющого повітря і ніби вмивався ним…» А десь ближче до Покрови навів лад у хаті, попрощався з рудківцями та й зник…
Володя розумів призначення людини на землі, відчував швидкоплинність часу, і тому не випадково закінчив новелу словами, в яких глибока філософія:
«…Як прощання за віджилим літом, за медовими запахущими трунками, що приносять нам вічні бджоли, а там і невблаганним законом старіння, коли народжене має померти. І відтак пізнаною і ще далеко не пізнаною красою залишаємо, на жаль, ми тимчасовий світ. У цьому числі і благословенну соняшникову сльозу, що існує направду».
Вочевидь мотиви в  новелі  образно-символічні. В ній болі і біди людські, материні натруджені руки, і стежечка через околицю, де ходилося залюбки босоніж, запашні сади і квітучі городи. І небо високе над головою. Тут і радість, і щемливе щось, невловиме, і потаємна туга за тим, що вже ніколи не повернеться.  В новелі бачиться мені сам автор. Це він з’явився у Рудці, у старенькій хаті під солом’яною стріхою, засіяв свій город квітучими соняшниками – новелами, насолоджувався тут красою, одягав вишиванку, дихав цілющим повітрям, де світиться ота «благословенна  соняшникова сльоза», а під Покрову, «коли ще сонце сочилося з опадаючих кленів»,  покинув цей рай…
Не можу забути той день, коли ми востаннє бачилися з Володею. Це було 21 вересня. Я зустрівся з ним в обласній бібліотеці ім Короленка, де Леонід Горлач презентував свою нову книгу про земляків, чотирьох братів-генералів «Проценки Любомудрівські, рід козацький». Ми сиділи з Володею поруч, але майже не розмовляли. Він був сумний, в очах таїлася якась тривога. Після кафе, куди нас запросив один з героїв цієї книги, генерал-отаман козацького війська Олег Проценко, що теж приїхав з Л. Горлачем,  головний лікар обласної дитячої лікарні Олександр Карета  взявся мене і Володю підвезти додому. На П’яти Кутах він повернув праворуч, в бік педуніверситету (В. Сапон мешкав у цьому районі), де вулиця виявилася неосвітленою, не горіла жодна лампочка. Та Володя враз попросив зупинити машину, вийшов з неї поквапом і пішов у темінь ночі…
І те фатальне друге жовтня… Володю, брате, як не хочеться вірити, що ти пішов від нас назавжди, що ця розлука вічна. Ти залишив тут цілий світ, створений тобою, який не може зникнути, залишив книги, своє вразливе серце.  І я вірю, ти повертатимешся щовесни із вирію до батьківських порогів, як прилітатимуть сюди твої «райські, Божі птахи», коли  сад  бентежно цвістиме, «мов біла люстра», а  відлітатимуть восени у задимлений обрій  багряних світанків. І  коли озиватимуться  над Рудкою, знаю, серед них буде і твоя душа, незабутній Поете.