«Рафінований козак»

289

СТО РОКІВ  ТОМУ (25.12.1921) ПОМЕР УКРАЇНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК ВОЛОДИМИР КОРОЛЕНКО

Міхаель Целлер — автор багатьох романів та поетичних збірок, нагороджений чисельними німецькими літературними преміями, добре відомий в Україні, зокрема, в Харкові, з котрим його з 1993-го року пов’язують тісні літературні зв’язки. У вересні 2019-го року письменник був осіннім літературним резидентом нашого міста. У новій книзі «Каштани Харкова», яка спершу вийшла друком у харківському видавництві «Майдан» (2020), а вже згодом і на батьківщині автора (2021),  він зібрав свої враження від Харкова та харків’ян. Як зазначає у своїй передмові Андрій Курков: «Міхаель Целлер — поет з неймовірним, зазвичай властивим прозаїкам даром уваги до невидимого. Це «невидиме» залишається невидимим для нас тільки, доки Міхаель Целлер його не опише. Це дух міста Харкова, це дивна взаємодія і взаємозалежність міста і його мешканців».

Міхаель Целлер — вагомий проукраїнськмй голос у західному світі. У своїй новій статті, присвяченій творчості Володимира Короленка, він знову повертається до актуальної теми російсько-українських взаємин.

Олександра Ковальова

 

Міхаель ЦЕЛЛЕР

Усе почалося з того, що одна із моїх знайомих передивлялася книги на своїх полицях, роздумуючи,  які з них брати з собою в нову оселю, а які  залишити. Так до моїх рук потрапили два томики під назвами  «Російська проза» та «Класичні російські оповідання». Це були доволі старі видання, але нітрохи не зачитані. Коли я став їх гортати, то  побачив і там, і там оповідання Володимира Короленка.

Це мене вразило. Адже державна наукова бібліотека в східноукраїнському місті Харкові, де я часто мав зустрічі з читачами, була названа саме в честь цього письменника. Враховуючи настрої та особливу чутливість до національного питання в Україні, це могло означати, подумав я тоді, що письменник, якого в світі вважають російським, насправді був українцем.

Вдома я відразу взявся за пошуки слідів письменника, якого до цього зовсім не  читав.  На щастя, в цих же томиках я знайшов  назви інших його творів, перекладених  німецькою мовою. Це були: збірка оповідань «Ліс шумить» (1954) та книга спогадів «Історія мого сучасника» (1985) – близько тисячі сторінок, отже, цілком досить, аби скласти власну думку про цього автора.

Творча спадщина В.Короленка була написана російською мовою, що за часів його життя (1853-1921) цілком відповідало політичному становищу на його Батьківщині. Російська мова була обов’язковою для всіх письменників, що належали до народів, які проживали на території Російської імперії, інакше їхні твори не були б надруковані. Вживання української мови після 1863-го року взагалі було заборонено відповідним законом. Автори просто не мали вибору.  Вони мусили писати російською і вважатися російськими письменниками, якщо навіть мали українське коріння. За кордоном також. Так воно тривало до останнього часу. Коли я в розмові заявляю, що Микола Гоголь був не російським, а українським письменником, то мої  освічені земляки дуже дивуються, як таке може бути! Те ж саме стосується художників, кіносценаристів тощо. Дуже ковзка земля під ногами, особливо для іноземця. Але існує актуальна необхідність ступати на ці терени. Це добрі, старі європейські терени, блукати по яких в духовних присмерках аж ніяк не годиться.

Мова історій, які розповідає Володимир Короленко (мушу зазначити, що це лише твори, які  перекладені німецькою мовою, інші для мене недоступні), це мова, якою користувалися наприкінці 19-го ст. Такою мовою говорили в Англії, Франції, Скандинавії, Італії, Німеччині, Австрії, Швейцарії.

Оповідання «Сліпий музикант» вперше було надруковане в 1886-му році, звісно, російською мовою, німецькою воно було перекладене в 1891-му році. Дія відбувається, як про це неодноразово нагадується, десь на південному заході Росії. Сьогодні це Україна. Але сама назва «Україна» згадується в тексті лише один раз, коли йдеться про історичне минуле, а саме,  в описі пейзажу.

Ось тут на «південному заході» Росії підростає юний Петро, якого оточує сільська природа і добробут.  Дитина сліпа. Крім люблячої, музично обдарованої матері, велику роль в житті підлітка відіграє також дядько Максим.

Цей  Максим був у юності справжнім воїном, він завжди намагався відстояти свою честь, не уникаючи ані дуелі, ані інших конфліктів. Коли йому на рідній землі стало тісно, він подався до Італії і там вступив до загону Гарібальді, який проводив боротьбу за національну єдність Італії.

У боях його було важко поранено, і от одного дня він повертається додому в своє помістя калікою на милицях. Тут інвалід має змогу відпочити, починає багато читати, роздумувати, опікується своїм сліпим небожем.

Спершу хлопець знаходиться під повним впливом матері. Вона грає на піаніно (віденське фортеп’яно) класичний репертуар свого час. Але згодом увагу хлопця привертають інші мелодії, які линуть із конюшні: це пісні, що їх наймит Юхим грає на своїй сопілці. «Віденський інструмент виявився безсилим супроти шматочка української верби, з якого було зроблено сопілку…  таємниця цієї поетичності крилася в дивному поєднанні минулого і сучасного, яке щирим голосом промовляло до людського серця від імені самої природи, а вона сама була свідком минулого. А Юхим, цей грубий селянин з мозолистими руками у забруднених чоботях, носив у собі живу гармонію природного почуття».

Але не лише син, а й сама мати була зворушена музикою конюха.  Вона уважно дослухалася до його гри і «незабаром під її пальцями оживали не лише віртуозні віденські мелодії, але й тужливі українські народні пісні. Вони наповнювали своєю тугою затемнену кімнату і пом’якшували та окрилювали серця слухачів».

 

xxx

 

Однак, щоб  познайомити свого сліпого небожа із суспільним життям, за справу  береться дядько Максим. Він запрошує в гості свого старого побратима Ставрученка, з яким колись разом воював. Старий має колоритну зовнішність: у нього пишні козацькі вуса  і широкі шаровари. За поясом у нього козацька люлька та ладунка з тютюном. Сусід приходить зі своїми синами-студентами. Йдеться про час близько 1880-го року,  коли для академічної молоді було притаманне «народництво». «Молоді люди записували мовні звороти, прислів’я, народні мелодії, казки та легенди, порівнювали історичні події та їхнє віддзеркалення в народній свідомості».

В Україні «народництво» також дуже поширене. Із «зашарілими щоками та блискучими очима» студент-філолог заглиблюється в характер місцевого (тобто українського) люду. Дивно, що оповідач, тобто Короленко, певним чином від цього відсторонюється. Він навіть іронічно зазначає, що свої знання заангажована молодь черпає з книг. Але ще далі в своїх нещадних судженнях стосовно захоплень студентської молоді йде старий вояк Максим. Героєві, який воював на боці Гарібальді за свободу Італії, внаслідок чого став калікою,  на думку не спадає бодай на мить провести якесь порівняння ситуації навколо визвольної боротьби в Італії із ситуацією  в  Україні. Той факт, що народне повстання можливе і в Україні, лежить поза межею його розуміння.

«Колись я сам мріяв про битви, про романтику дикої безмежної свободи (козаків), але я від усього цього вилікувався. Я зрозумів, що історія викинула увесь цей розбійницький мотлох на смітник».

Такі підсумки підводить старий ветеран війни Максим – незважаючи чи, можливо, саме завдяки своєму досвідові в Італії. Усе це він викладає перед молоддю з демонстративною розсудливістю.

«А що ж тоді маємо робити ми?» – запитує його студент після тривалого мовчання.

«Лишається та ж сама вічна боротьба».

«Де? За що? «В якій формі?»

«Шукайте», – коротко відповідає їм Максим.

Такими словами закінчується розмова старих із молодими.

Від  такої  відкритої кінцівки стосовно можливостей майбутнього я, сучасний читач, почуваюся заскоченим. І не лише на терені літератури. В Україні я на кожному кроці опинявся саме в такій ситуації: питання, на які не можна відповісти. Особливо, коли йшлося про політичний стан речей української сучасності, тобто про речі, які в усьому впираються своїм корінням у минуле. Оце небажання додумувати думку до кінця доводило мене в цій країні до повного безсилля.

 

xxх

 

Музика стає для юного сліпого з оповідання «Сліпий музикант» його життєвим покликанням. Петро їде до Києва навчатися в однієї відомої піаністки. Звісно, це сучасна музика європейських салонів, її грала і його мати Анна Михайлівна на віденському фортеп’яно. Але дороговказами лишаються в душі хлопця прості пісні, які грав на своїй вербовій  сопілці наймит Юхим. Через три роки молодий піаніст вже має достатній рівень, аби виступити зі своїм  першим концертом.

Звісно, цей концерт відбувається в Києві, а не в Петербурзі. Імпровізації сліпого свідчать «про глибоке внутрішнє відчуття рідної природи, про його спорідненість з праджерелами народної музики. Колоритна, гнучка, повнозвучна,  ця музика схожа на  дзвінкий струмок, вона піднімається в своєму звучанні до урочистого гімну і перетікає в тужливі мелодії. Іноді складалося враження, що небом перебігала якась буря, аж ніби гриміло в безмежних просторах, але  повівав ніжний степовий вітерець-легіт, що губився в траві і виринав у пам’яті  химерними спогадами про щось давно минуле».

Хіба таке похвальне слово українській народній музиці не здивує читача, який в лексиконі за 1970-й рік буде читати, що молодий музикант довів своїм дебютом, що має «неабияке музичне обдарування, яке набув завдяки глибокому вивченню російської народної музики»?

Оця підміна України Росією і навпаки проходить червоною ниткою крізь усю західну літературу, куди б я не заглядав, усе це з успіхом триває і в першій половині  20-го століття. Якщо вже навіть вчені терплять на цьому терені поразки, то що говорити про політиків, які соціалізувалися далеко від Східної Європи. Як їм не перечіплятися в цьому чагарнику історії?

 

xxх

 

«Історія мого сучасника» – це детальні спогади про дитинство (близько 600 стор.). Відлік починається з п’ятого року життя хлопчика (1858), коли місто Житомир,  в якому народився Короленко, відвідав молодий цар Олександр ІІ, і триває до останнього іспиту в школі, який мав складати сімнадцятилітній юнак (1870).

Для читача із середньої Європи  в цій історії дитинства велику роль має відігравати також місцевість: прикордонна територія на межі  Росії, України та Польщі. Усе, що знайшло тут свій відбиток упродовж століть, не може просто так розчинися без сліду, воно може спонукати нові покоління до якихось рішучих дій (стати приводом для замахів на вбивство, терористичних акцій). Людина зі сторони може лише безпомічно розводити руками.

Житомир, місто, в якому народився Короленко, це українське місто, яке на той час (але це тривало недовго) відносилося до Росії. Його батько  знаходиться на царській службі на посаді  мирового судді. За походженням він українець, його предки були козаками, а його дружина полька. У родині говорять російською та польською  мовами, моляться українською та польською. Мова навчання в пансіонаті – польська, іноземні мови – німецька та французька. Його вчителі в пансіонаті – росіяни, українці, поляки, кожен зі своїм власним розумінням своєї національної приналежності. (Четверту досить велику групу тут складають євреї, але в творчості Короленка вони залишаються десь збоку подій, які він описує).

Ось маленький епізод з російського шкільного дня (приблизно 1860-ий рік):

«Відразу на початку заняття пан Буткевич узяв до рук список учнів почав голосно його зачитувати. При цьому він щоразу перепитував: «Поляк? «Росіянин? Поляк? Поляк?» Нарешті черга дійшла до мене.

«Росіянин»,  – відповів я.

Буткевич звів на мене свої задерикуваті очі і сказав: «Вигадуєш, братику».

Мені стало ніяково, я не знав, що йому відповісти. Після уроку Буткевич підійшов до мене, жартівливо погладив по голові, відхилив мою голову назад і сказав: «Ти не москаль, ти онук козаків, вірніше правнук, ти з волелюбного козацького роду, чи ти це розумієш?».

«Так, розумію», – відповів я, заїкаючись, хоча, по щирості, я мало що второпав і був заскочений зненацька. Власне, ці слова («ти з волелюбного козацького роду») справили на мене якесь дивне враження, яке вабило і яке не піддавалося простому тлумаченню».

 

ххх

 

1863-й рік відомий у Польщі  багатьма повстаннями  проти російської окупації. Ці події мали свій відгук і на Житомирщині, де відсоток польського населення був досить значним. Після чергової розмови з (польською) матір’ю  (український) батько запрошує своїх обох синів до кімнати і говорить: «Діти, слухайте мене уважно, ви росіяни, від сьогодні ви повинні розмовляти російською мовою».

Після повстання в Польщі в Житомирі також посилилася політика русифікації, запанувала атмосфера доносів, арештів, обшуків,  конфіскації майна,  судових процесів, підозра могла впасти на будь-кого.

Поряд з Короленками мешкала одна польська родина, так трьох  синів із цієї родині було засуджено і заслано до Сибіру. Старі батьки були змушені закрити свій бізнес і виїхати з міста. Відвертіше письменник на цю тему говорить рідко, як рідко заторкує і тему корупції, свавілля поліцейського режиму в царській Росії. (Як уже зазначалося, у 1863-му році вийшов закон про заборону української мови).

 

xxх

 

Найбільш показовим у цій книзі є факт полемізування Короленка з Тарасом Шевченком, улюбленим поетом усіх українців до сьогоднішнього дня. Майже в кожному українському місті, починаючи з 1990-го року, стоїть пам’ятник Шевченку  з каменю або бронзи. Його поетична збірка «Кобзар» з першопочатку стала культовою в Україні вже за те, що написана не російською, а українською мовою. (За  свою вірність мові та народу він був  змушений відбути багаторічне  ув’язнення). Короленко, як і багато інших авторів, не зважується відверто зачіпати національну святиню, але його похвала звучить якось приховано (за це він ще за життя зазнав немало критичних нападів збоку своїх земляків): «Головна тональність поезії Тараса Шевченка виражає глибоку тугу за минулим, тугу, яка перетікає в щось химерно невловне, недосяжне, що звучить, ніби ледь чутний шепіт степового вітру над старою козацькою могилою».  Усе це сколихує в пам’яті слова дядька Максима з оповідання «Сліпий музикант».

Цей настрій ні в якому разі не відповідає тому ідеалу літератури, який сповідує сам Короленко. Читач його текстів може легко в тому переконатися. Він неодноразово зізнається у своїй прихильності до «української романтики» з її «національним колоритом». Та все ж тогочасна російська література мала на його юнацький дух набагато більший вплив: «Вірші Некрасова, оповідання Тургенєва виражали живу дійсність, яка захоплювала нас невідворотно».  У цих творах відчувався внутрішній світ «російського інтелігента, який страждав від мук власного сумління та поклику серця, вірніше: від мук мого власного сумління та поклику мого серця».

Так думав сімнадцятилітній юнак, який закінчив школу (1870) на території, де переплелися долі трьох народів: російського, польського та українського. Із своїми «трьома націоналізмами» за душею вступає освічена молода людина  у світ дорослих людей. Кожен із цих трьох народів мав свої претензії, свої права на душу хлопця. У кожного було своє розуміння того, кого треба ненавидіти, а кого любити. Він відчуває себе затиснутим не з власної волі у якісь моральні лещата, з яких прагне вивільнитися. Свого звільнення він сподівається  досягти засобами літератури. «Моя душа з трьома національними первенями нарешті віднайшла свою духовну Батьківщину, нею стала російська література».

Володимир Короленко буде писати російською мовою, засобами цієї мови він вивершить усю справу свого життя. Зробити це автор може лише засобами однієї мови. Однак не кожен змушений прийняти таке рішення: на користь однієї мови всупереч іншій. З усіма наслідками, літературними і політичними.

 

xxх

 

Коли  Короленко сідає писати свою «Історію мого сучасника», він уже давно живе в Україні (у  Полтаві, звідки родом Микола Гоголь). Він втомився від публіцистичних боїв у Петербурзі, де він провів більшу частину свого життя. Тепер у Полтаві він може оглянутися на своє життя, багате на пригоди, досить нелегке, позначене переслідуваннями збоку влади. Майже десятиліття провів він у засланні, в тому числі три роки в глухій сибірській тайзі, де температура взимку опускалася до 40-50 градусів. Звинувачення проти нього, як зазначається в літерутурі, були недостовірними і не витримували серйозної критики. Деякі свої оповідання він написав у засланні. Починаючи з 1895-го року Короленко покидає писати оповідання і всю свою увагу спрямовує на політичну публіцистику. Він висуває багато звинувачень проти царату (погроми, катування, трибунали, смертні вироки). Його знову й знову притягають до суду за його статті. Пізніше він підніме свій голос і проти масових розстрілів за часів радянської влади і знову безуспішно.

В  останні роки свого життя він покине політичну полеміку і зануриться у свої дитячі роки, взявшись за написання «Історії мого сучасника». Дитинство письменник вважає єдиною правдивою цінністю людського життя, вартою того, щоб її зберігали.

ххх

 

Однак  ця подорож у найцінніші спогади життя залишилася незавершеною, принаймні для німецького читача. Роза Люксембург стала для Володимира Короленка найкращою перекладачкою. Вона, як і він, виросла в царській Росії  і в своїй післямові вона виступає як компетентна полум’яна шанувальниця російської літератури. Є ще речі, які об’єднують цих двох: як Короленко зазнав утисків та був засланий до Сибіру без суду і слідства, так і Роза Люксембург зазнала тюремних ув’язнень у кайзерівській Німеччині. Після позбавлення волі на один рік вона у 1916 році знову була ув’язнена, адже тривала  Перша  світова війна і комуністка несла небезпеку для держави та суспільства. Більшу частину свого тюремного терміну вона провела в Бреслау (тепер  це польський Вроцлав). Аби підтримати в собі дух і волю, Роза Люксембург взялася за переклад актуальної на той час книги, а саме: «Історія мого сучасника» Володимира Короленка. За це своє заняття  у в’язниці вона мусила навіть сплачувати щомісяця 60 марок. Лише після закінчення війни Роза Люксембург отримала волю (листопад 1918-й рік). Тоді вона саме закінчила свій переклад і післямову та подала книгу  до друку. Однак готової книги перекладачка вже не побачила: книга вийшла друком влітку 1918-го року, а німецьку комуністку було вбито напередодні взимку.

 

xxx

 

Німецькою мовою  читачам пропонується близько тисячі сторінок прози Володимира Короленка: два томи оповідань (він писав виключно оповідання) та його спогади про дитинство та юність. Можливо, тут найбільше настроєвих описів природи, перш за все лісу та людей, які в цьому лісі живуть. І завжди в цих оповіданнях відчувається співчуття до слабких та упосліджених, але це звучить делікатно, ненав’язливо, без будь-якого грубого ідеологічного підтексту. Роза Люксембург говорить про «соціальну совість тонкої вібрації»,  про «співчуття, від якого боляче стискується серце». Ті читачі, які обізнані зі спадщиною письменника набагато більше, ніж я, вважають її «українською».

Бруно Гьотц, один із німецьких перекладачів Короленка, знайшов у 1954-му році прекрасне пояснення, завдяки якому  багато чого прояснилося й для мене: Короленко був письменником, який писав свої книги російською мовою, впродовж майже всього свого життя спілкувався російською мовою, обертався в колі великоросійської інтелігенції. Та все ж його «українське коріння надавало йому  природної привабливості, безпосередньої дитячості, благочестивості та природності. Це дух слов’янського  півдня, який проривається з нього і обвіває нас  леготом тихого щастя та волі».

Якщо все це правда, то для  державної наукової бібліотеки міста Харкова почесно носити ім’я  такого письменника.

З німецької переклала Олександра Ковальова

 

“Українська літературна газета”, ч. 26 (318), 31.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!