“Українська літературна газета”, ч. 25-26 (343-344), 23 грудня 2022
Видатний правник, автор терміну “геноцид” і головний рушій Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду, ухваленої ООН, доктор Рафаїл Лемкин, народився на теренах сучасної Білоруси в 1900 році, а згодом вчився в університеті Львова. Він особисто був свідком багатьох подій на теренах Східної Європи першої половини ХХ століття – І Світової війни, розпаду імперій, народження нових держав, початку ІІ Світової та інших. Відповідно, стає зрозуміло чому Лемкин зацікавився темою, якій він присвятив все своє життя і яка досі є дуже актуальною.
В 1953 році, на двадцяті роковини Великого голоду (нині відомого, як Голодомор), на честь його чисельних жертв, Лемкин оголосив революційну за змістом промову, яка на жаль, не була належно оцінена в свій час. В Україні текст цієї промови став відомим лише в 2008 році. Дотепер він не обговорений й не осмислений не лише широким загалом, а й більшістю українських інтелектуалів. Хоча саме в ньому й саме на прикладі української нації Лемкин показує природу, контекст і механізми совєцької геноцидної політики, дає можливість зрозуміти її цілі й наслідки, про що йтиметься далі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
В своїй промові Лемкин визначив сутність совєцького режиму – він спирався на політику, в якій були поєднані колоніялізм, тоталітаризм та геноцид. Лемкин вказує що ця інноваційна політика була довготривала й добре спланована, а сутність її полягає в геноциді кожної окремої неросійської нації задля створення лояльної до режиму російсько-культурної (позбавленої власної національної ідентичности) ідеологічно-правильної для влади совєцької людини та совєцького народу загалом.
Лемкин вказує також на її колоніяльний контекст. Совєцька імперія складалась з метрополії, яка знаходилась в Москві, де ухвалювались всі важливі рішення, і з колоній – совєцьких “республік”, зокрема України, на чолі з чужинцями з метрополії або місцевими колаборантами, які були лише виконавцями наказів Москви. Це й давало метрополії можливість швидко уніфікувати різноманітні культури й народи. За твердженням Лемкина, така політика – “це логічне продовження царських злочинів”, чим показує нам тяглість імперської практики.
Лемкин вказав наступні механізми – вістря нищівних ударів совєцької геноцидної політики:
- знищення “мозку” нації – невеликої, але якісно надважливої добірної частини, яка формує національну ідентичність – через вбивство, ув’язнення і депортацію нечисельної верстви інтелектуалів в 1920-1930-х роках у Великій Україні і в 1940-х роках – в Західній;
- ліквідація “душі” нації – інститутів українських Церков (автокефальної православної та греко-католицької) – вищого духовенства і священиків – також невеликої верстви, яка була авторитетом на місцях й опікувалась школами та благодійними орґанізаціями, де прищеплювали українську свідомість – також через вбивства, ув’язнення і депортації в ті ж періоди;
- знищення “тіла” нації – незалежних хліборобів як класу (під час так званих кампаній розкуркулення та колективізації 1929-1931 років) й виморювання їх голодом в 1932-33 роках (йдеться про Голодомор) – найбільшої верстви населення – носіїв народної культури, мови, традицій, національного духу;
- переселення українців для їх поступового розпорошення по всій совєцькій імперії з одночасним заселенням України чужинцями, що є типовим колоніяльним аспектом.
“Такі були головні кроки систематичного нищення української нації, її поступового поглинання новою совєцькою нацією” – стверджував Лемкин в своїй промові. Кілька разів він підкреслив саме систематичність нищення. І справді, як тільки відбувалось часткове відродження того чи іншого прояву нашої ідентичності, совєцька “сокира” нещадно опускалась знову й знову – наполегливо й з неймовірною жорстокістю створювався єдиний совєцький народ – лояльна до влади, безініціативна, однаково думаюча зросійщена маса.
Варто зауважити, що вказуючи на вістря ударів (механізми), Лемкин не називає Великий голод геноцидом (в 1953-му, році оголошення промови не було терміну Голодомор), а натомість каже, що “виморювання голодом протягом 1932 та 1933 років” є складовою частиною совєцької геноцидної політики. Відповідно, можна зробити висновок, що формула “Голодомор – це і є геноцид” спотворює саму сутність концепції совєцького геноциду, звужує його тільки до хліборобів й лише до 1932-1933 років, що є абсолютно хибним. І це цілком очевидно, бо автори цієї формули відкидають три з чотирьох вітрів ударів по нації вказаних Лемкином. Він говорив саме про геноцид цілої нації – “винищення не лише окремих осіб, але й культури і нації”, а не тільки хліборобів. Лемкин також підкреслює, що геноцидна політика по відношенню до українців тривала й повторювалась весь період совєцького колоніяльного правління на той час, тобто з 1921 по 1953 роки (1953 – рік виголошення промови), а не тільки 1932-1933 роки.
Я особисто є не тільки свідком, але й прикладом успішності такої совєцької політики. Хоча батьки розмовляли українською, з самого дитинства совєцька система мене поступово не тільки русифікувала, але й зросійщувала. Різниця в термінах “зросійщення” та “русифікація” суттєва – в підсумку саме зросійщення я не просто розмовляв виключно російською, а й визнавав російську мову та культуру, як щось вище відносно не лише до української мови та культури, а й будь-яких інших. При цьому, не знаючи добре рідну мову та практично не знаючи українську культуру та історію, я знати їх не хотів через роками прищеплену переконаність в їх меншовартості – немодерності, селюковості, непрестижності і тому подібне. Багато з нас є свідками політики по знищенню неросійських націй й створенню єдиного совєцького народу, про яку говорив Лемкин. Відповідно, бачимо, що на наших теренах ця політика продовжувалась аж до 1991 року.
Після знайомства з надзвичайно цікавою й абсолютно новою для мене інтелектуально досконалою концепцією Рафаїла Лемкина моя свідомість докорінно змінилася. По-перше, змінилось моє ставлення до совєцького періоду – з’явилося розуміння причин тих чи інших подій (особливо це стосується вказаних Лемкиним вістрях ударів по нації) та які жахливі наслідки вони мали – ліквідація цілих народів, які мали власну мову, фольклор, історію й були “діамантами” в “короні” світової культури (згадаймо великого Гердера, який писав про неповторність кожного, навіть малого народу і цінність його внеску в єдиний світовий культурний процес), натомість створення одного – совєцького… По-друге, концепція Лемкина дала мені також і розуміння звідки постала моя скалічена свідомість. Вважаю, що таке розуміння – це пів шляху до свободи мислення. Поступово я став людиною, яка шанобливо ставиться до мови та культури будь-якого народу, пізнає свою рідну мову та культуру. І на мій великий подив рідне виявилось набагато цікавішим за штучно нав’язане чужинське.
Впевнений, що концепція Лемкина є найактуальнішою серед будь-яких інших для сучасної української інтелектуальної еліти й нації в цілому, яка все ще перебуває в погеноцидному стані – через звуження совєцька політика виключно до Голодомору, вона повною мірою не усвідомлена і не засуджена – а саме тяглість, глибина й широта національної травми трьох поколінь українців, що передається в спадок їх нащадкам. Хоча таке усвідомлення та засудження надзвичайно важливе саме зараз, коли нація виборює право на існування в черговій війні з новою Московською імперією, яка також має колоніяльний, тоталітарний і геноцидний виміри. Так, почався процес відкидання колоніяльної спадщини, але на моє переконання без осмислення та інституалізації концепції Лемкина (зміни теперішньої державницької версії совєцького геноциду) буде неможливо відродити саме свідомість людей та стати справді культурною нацією з українською ідентичністю й долучитись до Европейської родини народів.
Владислав Сердюк, докторант УВУ (Мюнхен).
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/