Письменство прагне змін

79

Протягом останнього місяця на мене вилито стільки бруду, скільки я не мав його на собі за все життя. І з трибуни самого з’їзду, і після нього мій конкурент на посаду голови НСПУ творив з мене образ демона, ледаря, алкоголіка, прислужника влади, нездари, що не може дати раду журналові, – і так далі, й таке інше.

Слово до українських письменників перед повторним
голосуванням

 

Шановні колеги!

Протягом останнього місяця на мене вилито стільки бруду,
скільки я не мав його на собі за все життя. І з трибуни самого з’їзду, і після
нього мій конкурент на посаду голови НСПУ творив з мене образ демона, ледаря,
алкоголіка, прислужника влади, нездари, що не може дати раду журналові, – і так
далі, й таке інше. Я не цитуватиму його пасквілі на мою голову й не
опускатимуся до рівня його “аргументації” – це нижче моєї гідності. Лише питаю
в себе і у вас: чи уявляєте ви, щоб голова Спілки Олесь Гончар, чи голова
Спілки Павло Загребельний, чи голова Спілки Юрій Мушкетик привселюдно обливали
брудом свого односпілчанина, та ще й керівника найбільшої організації, якого
двічі обирали очільником КО НСПУ безальтернативно і одноголосно? Я – не уявляю.
Бо то – люди високої честі й порядності.

За віщо ж тепер мені так “шана”? За абсолютно доказову
критику. Ніхто не почув жодного спростування тез мого виступу на з’їзді.
Наголошую: жодного! Зате в бій проти мене кинуто бруд і наклеп, брехню й
інсинуації.  Якщо я такий аморальний тип
і ледацюга – то чому мене терпіли на посаді голови столичної організації цілих
п’ять років? Терпіли у себе під самісіньким носом, геть не реагуючи, що до
Спілки я буцімто забігаю на 10 хвилин, щоб устигнути «хильнути, закусити салом
і побігти пиячити далі»! Чому панове начальники не скликали президію, раду,
збори київських письменників і не вказали на двері негідникові, який дискредитує
і Спілку, й саме право називатися честю й совістю нації? Належати до останньої
української залоги, як патетично вони себе пойменували? Але їхнє прозріння
настало аж у день мого виступу на з’їзді. Ще вчора у звітній доповіді Баранов
називався серед лідерів сучасної прози – а завтра він уже чорт рогатий, отож
влаштуймо йому обструкцію не тільки всеукраїнську, а й світову. І вже лине з-за
океану гнівний лист добродія Караванського, в якому автор шельмує Баранова за
мислимі й немислимі гріхи. А сам покритикований голова НСПУ бігає з одного
телеканалу на другий, з редакції в редакцію і запевняє народ, що все майно
Спілки на місці, що “родини письменників у поліклініці обслуговуються
безкоштовно” (у якого Сірка позичено очі?!), що “Баранов – нелегітимний голова Київської
міської організації НСПУ”, а “усі балачки Мовчана, Голоти та інших не мають під
собою підґрунтя”.

А яке підґрунтя має активно поширювана плітка, ніби я є
ставлеником влади, яка “просуває” мене на посаду для того, аби з моєю допомогою
заволодіти Будинком письменників на Банковій, 2? Чергова вигадка з метою
дискредитації небезпечного суперника, котрий замахнувся на “найсвятіше” –
авторитет голови НСПУ. Яким чином хтось один годен продати те, що може бути
відчужене тільки з дозволу письменницького з’їзду? Очевидно, той, хто
тишком-нишком продав ласі шматки спілчанського майна, переносить власну
практику господарювання й на свого спадкоємця. Але навіщо ж усіх міряти на свій
копил? Сказане мною на з’їзді щодо письменницького дому набуло таких потворних перекручень,
що чуб дибки стає.

Усе це – ознаки агонії. Спілка підійшла до фатальної межі.
Вона пролягає не поміж мною і моїм опонентом. Вона між тими високими духовними
цінностями, традиціями демократизму і щирого побратимства, плекання (пробачте
за пафос) нашого слова, уболівання за кожну письменницьку долю, по що ми свого
часу прийшли у Спілку, – і між атмосферою потоптаного демократизму й
нетерпимості до альтернативної думки, авторитарним стилем одноосібного
керування Спілкою та її майном, повною відсутністю інтересу до організації
літературно-творчого життя.

Делегатам VI з’їзду нав’язувалася думка, що статутна норма
про обмеження перебування на посаді голови НСПУ двома термінами підряд була
ухвалена 2006 року, а раз так, то відтоді й треба рахувати каденцію
теперішнього голови Спілки. Насправді така норма існувала і в попередніх
Статутах, зареєстрованих Мінюстом  у
1991, 1996 та 2003 роках. На попередньому з’їзді з неї тільки вилучили слова
“як правило”, після чого норма набула імперативного характеру. Тобто, третій
термін тепер категорично не допускається. Яких юридичних пояснень іще треба?

І насамкінець. Клянуся здоров’ям своїх рідних, іще за місяць
до з’їзду я не думав про жодну “папаху”. Рішення визріло після зустрічі голів
обласних письменницьких організацій в Ірпені. То було пряме використання
адміністративного ресурсу на користь голови НСПУ: розкішне застілля із щедрою
випивкою, оплачені добові, дорога та проживання – і все спілчанським (тобто,
нашим з вами) коштом. Гидко було спостерігати, як голова “колупав припічок”,
запевняючи, що “готовий полишити посаду”, а декотрі підгодованів “кошові” з
областей переконували його не йти. Майже як у запорожців та цариці. І “цариця”
не встояла, дала себе “вмовити”.

Але головним і визначальним мотивом моєї участі у виборах
стали численні телефонні дзвінки з багатьох областей. Друзі просили не знімати
своєї кандидатури, як на минулому з’їзді. Після оголошення результатів
голосування я відчув їхню підтримку. Письменство прагне змін. Зібралася добра
команда, готова до їхнього втілення. Я – далеко не найкраща кандидатура на
голову. Перспектива за молодшими, завзятішими, розумнішими. Це їм належить
майбутнє нашої Спілки. Це вони не дадуть їй пропасти в жорстоких умовах
теперішнього часу. Але зміну треба підготувати. Це – одне з першочергових
завдань, що їх ставимо перед собою. Визначаймося!

З повагою,

ваш Віктор БАРАНОВ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!