Письмена, закарбовані болем

158

Лариса Вировець.
Глиняні письмена. Поезії. – Харків: Видавнича група АПОСТРОФ, 2012.

Звісно ж, не
глиняні письмена, а клинопис – письмена на глині. Та ви не помічаєте
неточности. Мало того, впевняєтеся, що саме так воно і є: глиняні!  Поетична точність й точність житечна –
поняття, які не збігаються. Загальник! Але завше, коли зазнаєшся з істотне
поетичною книжкою, сприймаєш незбіжність як відкриття. А «Глиняні письмена» і є
саме така книжка.

Усе пройшло.
Шумерська глина

не зберегла ні
плач ні спів.

Отак і я усе
спалила…

Крім слів.

(«Глиняні
письмена»)

Життьовий символ
віри в його мистецькій оболоні, і знову – 
незбіжність: нема людини, яка б спромоглася спалити геть-геть усе. Та я
вірю, що є і що ім’я її – Лариса Вировець. У свою віру поетка навертає
поволі-поволеньки, з чисто жіночою закрадливістю. Коли б існувала якась
відрубна «жіноча поезія», сказав би, що та, яка осягла глиняне письмо, є її
найтиповішою (психологічно найтиповішою) заступницею.

Рву знавіснілі
пута,

сльози ковтаю
злі.

(Боже, мовчи: не
був ти

жінкою на Землі!)

(«Рву знавіснілі
пута»)

Се з поезії, в
якій, звертаючись до Любови, поетка несподівано твердо констатує («вбивцями є
обоє») і не менш несподівано висновує, що і той, і та гідні полегші («тож
пожалій обох»). Інакше кажучи, є вина, та нема винних.

Як на мене,
вельми й вельми свіжа нота в інтимній ліриці. Людське кохання нинішнім
століттям унещасливлено не так, як давніш. Нинішнє майже стерло міжстатеву
соціяльну межу, а відтак – жінка шукає в чоловікові чоловіка і не знаходить,
чоловік шукає в жінці жінку і не знаходить так само. Се і є той біль, що його
закарбовано «глиняним письмом».

Книжка на моїм
столі – «повний по вінця глечик». Чим його наповнено? Здогадатися вже легко.
Коханням! А радше – прагненням кохання. Здавалося б, дивно. Таж чимало віршів
(«Мовчи», «Про байдужість», «Вітер», «Нічна розмова», «Згадай про мене, поки я
жива», «Скресла крига, сніги потанули», «Лялька вуду»…) свідчать, що Лариса
Вировець має і чималий досвід взаємин «чоловік-жінка». Чи ж то правда, що
бажання так-таки ніколи і не знайшло свого втілення?

Та от маєте – не
знайшло!

Між спорідненістю
та сирітством

ми завмерли удвох
на межі.

Не здолати
невидиму відстань —

ми одвіку з тобою
чужі.

(«Мовчи»)

Вище я написав
«соціяльна межа», у Лариси Вировець маємо межу «між спорідненістю та
сирітством», а суттю своєю – се та сама межа. Я свідомо вживаю конкретне ім’я
«Лариса Вировець», не вдаючися до евфемізму «лірична героїня». Коли йдеться про
поезію аж такої інтимної наснаги, евфемістика виглядала б – присягаюся! –
по-святенськи. Крім того, позбавляла б поетку права на першість. (Не виключаю,
що таким правом володіє не лише вона, але назвати тої чи тої попередниці не
можу.)

Лариса Вировець
переосмислила прадавній феномен безталанного кохання. Утім, «переосмислила» –
не те слово, бо в «Глиняних письменах» нема не то деклярації, а й натяку на
неї. Поетка той феномен перевідчула: те, що вчора було трагедією тільки й
тільки особистою, сьогодні, у світі тотально антианонімізованому, стає
трагедією спільноти.

У зимовому
березні

не минають сніги.

Ми заклякли на
березі –

ні мети, ні
снаги.

(«У зимовому
березні»)

Винує Лариса
Вировець, пам’ятаємо, не лише його, чоловіка, не лише їх, чоловіків. Винує і
себе. Але без рви-душу-каяття, без жіночого мазохізму. У притаманній їй
закрадливій, як уже зазначено, манері вона «дає до зрозуміння», чого в ній, в
Ларисі Вировець, могло бракувати йому-їм. Найпаче се помітно у вірші «Звела не
з лободи собі хатинку».

Звела не з лободи
собі хатинку –

із цегли –
височеньку й чепурну.

Будують так палац
для відпочинку,

чи загодя так
дбають про труну.

 

І дах благенький,
і немає газу.

Грошей – катма,
та днів не зупиню…

Отак не мала
клопоту – й одразу

придбала баба
миршаву свиню.

Поетка здає собі
справу: той вимушений клопіт, на який вона приречена і знаком якого є
«хатинка», віддаляє її од «упевненого, вродливого і рішучого», що він «тримає
на раменах небеса». Не менш важливим, а заразом й більш трагічним, є те, що
вона усвідомлює: того, який мужнім, чисто чоловічим  жестом «вправно поправляє карабін», годі
знайти в сьогоденні. Він зостався на світлині, яка жовтіє «в сімейному альбомі
півстоліття» («Стара світлина»). Невеселий підсумок, але невідкличний.

Мовлячи огулом, і
«Глиняні письмена» – невесела книжка. Серпанком ніжної печалі повито і пейзажні
(байдуже, осінні чи весняні, зимові чи літні) строфи.

Хурделиця
довкілля замела,

і сипле сніг
безладніше і дужче.

Метляється
пожовкла омела,

шугаються од
вітру білі душі.

(«Хурделиця»)

«Строфи», бо
цілком пейзажних поезій Лариса Вировець не має. Нема в неї і, як мовиться,
«буяння барв». Як на талановиту малярку – незвично. Гадаю, вона… (й тут не
скажеш «здає собі справу», «усвідомлює»). Вона просто певна (і така певність
від Бога), що поетичний зір не збігається із зором малярським.

Доведеться
повторити: знову незбіжність. А їхня сума – се, зрештою, і є самобутність, що
дозволяє мені твердити: по своїй другій книжці Лариса Вировець стає одною з
майстринь нашого поетичного слова.

ПРАГА, ЧЕХІЯ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!