На Національну спілку письменників України «наїздів», як тепер кажуть, було чимало. Декому з можновладців (колишніх і нинішніх) вона й досі кісткою в горлі сидить. А як же ви думали? Звідси зростала Незалежність держави, тут створився Народний рух за перебудову, тут відновилася «Просвіта»… Розумію зубний скрегіт тих осіб, які й досі якщо не служать Кремлю, то намагаються бути толерантними до путінської Росії. Але не можу втямити, чому ж окремі члени НСПУ свою Національну спілку письменників називають не інакше як сталінським колгоспом? Думають вони чи ні, що кажуть? А може, нема чим думати?
– Питаю такого, – розповів голова Приймальної комісії НСПУ Петро Засенко, – чому ж він сам не покидає Спілку? Що ж його тут тримає? Треться-мнеться, а відповісти не може.
Аби спростувати твердження про Спілку як колгосп, скажу, що порівнюють оті особи колесо з огірком. Згадаймо історію. 1929-32 роки – колективізація в СРСР і, зокрема, в Україні. Сільську голоту та ледацюг і п’яниць агітувати за це не доводилося – таким краще, бо можна працювати за принципом «не бий лежачого». Тоді ж народився народний куплет:
У колгоспі добре жить –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Один робить, сім лежить,
А як сонце припече,
То й той з поля утече!
Із так званими куркулями ніхто не розмовляв: приходили озброєні люди, казали, аби збиралися їхати до білих ведмедів. І вивозили цілими родинами. Битва йшла за середняка. Не йде до колгоспу – його спочатку агітують, а як не піддається на умовляння, називають підкуркульником, ворогом радянської влади й відправляють у тайгу неісходиму.
Тепер запитую тих, хто ставить знак «дорівнює» між НСПУ й радянським колективним господарством: і вас також до Спілки хтось силоміць затягував чи затягує? Ванько чи Сенько упирається рогом, не хоче, а йому – ствол пістолета до скроні: «Пиши, гаде повзучий, заяву до Національної спілки письменників України, бо гірше буде!» Абсурд! Ніхто й нікого до НСПУ на налигачі або на цепку не тягнув, не тягне й не буде тягти! Людину, яка не бажає сюди вступати, ніхто не назве зрадником чи ворогом. Це – справа кожного літератора, його конституційне право. А в Спілці найперше правило при вступі – добровільність. І це – головний доказ того, що НСПУ й колгоспи чи радгоспи – абсолютно різні, в жодному разі не порівнювані речі.
Спілок письменників нині – як собак нерізаних. Можна зайти в Інтернет і спокійно ознайомитися з ними, обрати свою по духу чи за іншими чинниками. До більшості з них приймають без будь-якого формалізму: прийшов, заявив, що хочеш тут бути – і ти вже член спілки чи союзу! У деяких таких організаціях, щоправда, попросять написати заяву. І все!
До НСПУ вступити не так просто. Спочатку треба написати й видати дві пристойні книжки. Із ними ознайомляться члени обласної організації Національної спілки письменників України. Якщо вони побачать, що художній рівень цих збірок достойний, рекомендують їхнього автора чи авторку до НСПУ. Отой молодий літератор бере три рекомендації членів НСПУ, пише заяву до Спілки, заповнює анкету про творчий, життєвий та виробничий шлях і разом із поданням обласної організації та власними книжками надсилає до Приймальної комісії НСПУ. Описую все це детально, аби читач міг порівняти вступ до інших спілок зі вступом до НСПУ.
І ось збираються в Києві, в головному офісі НСПУ, члени Приймальної комісії Національної спілки письменників України. Вони знайомляться з творами майбутніх майстрів красного письменства, занотовують свої враження від прочитаного. На засідання комісії її секретар Юлія Бережко-Камінська виносить справи літераторів – кандидатів у члени НСПУ, знайомить із кожною кандидатурою: звідки, хто така, що пише, хто рекомендує.
Відтак розпочинаються дебати оглядачів. Буває, що одному з них художній рівень книжок подобається, іншому – ні. Але найчастіше думки співпадають. Чому? Бо птаха видно по польоту. Якщо прозаїк дає двадцять різних думок в одному абзаці й, мабуть, сам не розбере, що він хотів сказати, то постає питання: кому потрібне таке оповідання? Якщо вірш не містить образу, гарної метафори й свіжих порівнянь, писаний тільки, аби щось писалося, питається: навіщо це було викладати на папір? Про такі «поезії» світлої пам’яті запорізький поет Анатолій Рекубрацький казав: «Я прозою це все напишу набагато краще». Після обговорення книжок автора члени комісії таємно голосують: проставляють біля прізвища кандидата «плюс» або «мінус». Поняття «утримався» не існує. Визначайся! І вже після засідання, коли розглянули всі твори майбутніх членів НСПУ, лічильна комісія підбиває підсумки й оголошує результати.
Приємно чути, що когось із кандидатів підтримали всі члени Приймальної комісії без винятку. Відрадно, коли хоча б завдяки одному балу людина таки «проходить» до Спілки. Але й сумно, якщо кандидат не добирає всього одного бала. Та що поробиш! Це – як у спорті: планка впала або ні. Були й випадки, коли вся комісія одностайно голосувала «проти». Це – свідчення того, що кандидатові ще треба багато працювати, читати, навчатися, або вирішити питання: може, література – не його справа? Можливо, в музиці, малюванні, математиці, машинобудуванні, аграрному секторі тощо ця людина здійснить таке, що весь світ захоплюватиметься нею…
А тепер скажіть мені як синові колгоспної рабині: моя мама в 1931 році проходила такий відбір, аби вступити до колективного господарства? Та вона навіть заяву туди не писала! П’ятнадцятирічну кріпачку, без її дозволу на те, записали до колгоспу й змусили працювати на кремлівських господарів (точніше – окупантів): не розгинаючи спину, полоти багатогектарні плантації буряків, навантажувати вручну на самоскиди десятки тонн солодких коренів, скиртувати солому, віяти зерно тощо. Потім приїжджав уповноважений із району, брав (як і її колег) за горло й змушував підписатися на державну позику (не підпишеш – отже, не хочеш підтримувати радянську владу, загримиш на Соловки). А в кінці року отримувала мама річний заробіток – мішок зерна. І пенсію за сорок років тяжкої праці мала – аж дванадцять карбованців!
І ви, вельмишановні балакуни, порівнюєте рабську працю в колгоспах із Національною спілкою письменників України? У Спілці ніхто не змушує на когось працювати, ніхто тут не віддає зароблене «на бугая», як моя мама на позику. Хочеш – пиши безсмертні твори, хочеш – не пиши нічого. Захотів вийти зі Спілки – ніхто тебе не триматиме. Тут – принцип добровільності. Бо це вам, панове, не колгосп!
“Українська літературна газета”, ч. 6 (272), 27.03.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.