Психоз автономії, або Кінець літератури для філологів

98

Звісно, жанр есе не найкращий варіант для систематичного
викладу, тому це також свідчення деякої провокативності, яку не слід сприймати
буквально.

Соціологи мало читають, або ж читають не те, що слід (нижче
поясню, чому про це мова). Наприклад, хоча робіт із посиланням на П. Бурдґє
серед вітчизняних молодих дослідників хоч греблю гати (принаймні, в просторі
курсових робіт), але українською досі не перекладена одна з базових його праць
– «Правила мистецтва». Звісно, щоби її прочитати, слід володіти не лише деяким
багажем знань з французької чи англійської мови (чи іншими мовами, зважаючи на
те, яким перекладом послуговуватися), а й розумінням змісту роману Г. Флобера
«Виховання почуттів». Правда, якщо вже бути соціологом до кінця, то слід
сказати – це ХІХ ст.., Франція, «золота молодь» у просторі цінностей між
орлеаністами, бонапартистами та легітимістами, або чимось четвертим. Але там
немає даних про кучмістів, кагебістів; ще одне К ви додумаєте (маленька
підказка – мається на увазі не кірха).

Простіше кажучи, сьогодні українська література й мистецтво
в цілому пропонує колосальний пласт феноменів і текстів, які би були корисними
для молодих соціальних дослідників. Мистецтво тривалий час боролося за свою
автономію і в різних формах її стверджувало, особливо в Україні й особливо до
1991 р.. – писали «до шухляди» й так створювали великі полотна, не писали
взагалі. Після 1991 р. – суспільство зіграло злий жарт із мистецтвом – воно
плюнуло на нього, зберегти дотації від держави при відмові від ідеологічного
тиску – такий компромісний варіант – реалізувати не вдалося й, як вказували
брати Капранови, станом на 1998 р. в Україні було аж 600 найменувань книжок
українською мовою, і це вони можуть засвідчити документально.

Мистецтво із автономної сфери зазнало повного виключення й
маргіналізувалося. Власне, це було очікуваним, принаймні з тієї точки зору, що в
добу СРСР мистецтво не сприймалося ні як мистецтво, ні як автономія, а партійні
критерії його оцінки були далекими від естетичного спадку якого-небудь О.
Баумгартена. Мистецтвом називали ту частину ідеології, якій просто відводили
сектор, означений терміном «мистецтво», аби показати, що в нас все «о’кей», і
мистецтво також є, дефіциту немає (не варто забувати, що в СРСР все існувало
«для закордону», Конституція в тому числі). Щойно панівна ідеологія, підтримана
державним аппаратом, зникла, як зникло все, принаймні існувало дуже непомітно.

Цьому стану прийшов кінець останніми роками: три літературні
зґяви останнього часу,  В. Шкляра, Л.
Костенко та О. Забужко вивели літературу в публічний дискурс. Мова йде не про
оцінку художньої цінності цих творів, щодо яких ідуть дискусії, адже паралельно
зґявлялися інші тексти, які не менше, а в окремих випадках і більше
заслуговували на увагу*, але пройшли повз такі публічні дискусії (хоча й не
завжди ми бачили дискусію, а швидше – медійну інтервенцію в простір літератури).
Але така інтервенція була необхідною, вона поклала край захисному явищу –
літературі для філологів.

Поки ніхто не проводив аналізу, але це, певен, було би
вельми цікаво й показово: скільки в нас видається й друкується професійних
письменників і скільки серед них людей із вищою філологічної освітою?! Середній
тираж українських видань цілком відповідає кількості притомно мислячих молодих
людей кількох престижних і не дуже університетів. Як у добу Середньовіччя ми
мали кілька центрів книгописання, які були водночас центрами книгочитання. Як
свого часу чи то пожартував, чи то натякнув Л. Ушкалов: тираж українських книг
кінця 90-х і початку 2000-х у середньому дорівнює тиражам українських книг доби
дії Емського указу (sic!).  

Поступово література стає публічно промовленою проблемою,
спочатку у дуже профанному вимірі – довкола майна Спілки письменників чи
колоритної персони добродія В. Яворівського, але потім, виходячи на ширшу
платформу: номінанти на Нобелівську премію (з соромом замовчуваний О. Гончар, Л.
Костенко, Б. Олійник), ключові проблеми сучасності в книгах. Можна багато про
що дискутувати, наскільки, наприклад, заявлені проблеми дійсно проблеми і для
кого? Що таке література взагалі (у нас не так багато людей, до речі,
замислюються над цим). Це якраз теми, які варто підіймати, але враховуючи те,
що А. Жмієвський назвав «втратою набутої компетентності» критиків. Феномен
критиків мистецтва (байдуже, літературних чи музичних) можливий саме в силу
його автономії – саме тому його розглядають не соціологи чи історики на
сучасному етапі, а критики. Хто ці критики, добре сформулював С. Пантюк:
талановиті студенти, що «набивають» руку, письменники, що підтримують своїх
друзів-письменників та капосники, яким треба змішати з брудом опонента. В
цілому – нормально, але, мабуть, це не все.

Багатьом закидають те, що компетентність не в усіх випадках
так і стала дійсно набутою, а радше – номінальною, мовляв, якщо критик –
значить компетентний (але це те ж саме, як сказати, що – коли маєш права, отже
вмієш кермувати).

Серед них є багато професіоналів і тих, хто має неймовірний
стиль письма та тонке інтуїтивне відчуття предмету. І це добре. Просто варто
чекати іншого, того, чого бракувало весь цей час – присутності соціальних
науковців, соціологів, антропологів тощо.

Боятися не слід, поки вони остаточно також до цього не
готові, але готовність поступово зростає, молоді дослідники виходять з
методологічного отупіння, вони бачать, що самим опитуваннями зрозуміти те, що
вони прагнуть зрозуміти, не можна. Від остаточного кроку їх рятує те, що їм
забракло часу читати, але це можна виправити. Можливо, цілеспрямовано,
наприклад, спровокувавши публічну дискусію серед молодих митців, літераторів,
критиків та соціологів і культурологів щодо тих чи інших напрямів літератури,
інших проблем, повґязаних із даною сферою. Такі точки зустрічі були би варті
уваги, звісно, не для всіх.

Не варто уявляти тих же соціологів, як вельми обізнаних в
усіх сферах. Їх також треба готувати, бо поки українська соціологія лишає поза
сферою свого інтересу колосальний пласт, який демонструє важливі тенденції у
функціонуванні різних груп та процесів у нашому суспільстві, хоча ті ж самі
письменники в Україні – традиційно ангажовані ще від ХІХ ст. (якщо не копати
далі – до козацьких чи навіть руських літописів).

Одного разу мій приятель, після зустрічі з О. Забужко, на
запитання про його враження відповів, ніби з докором, їй – мовляв, у дами дуже
есенціалістське мислення. Чому б не зробити це публічно? Лише не у формі
докору, а дискусії – зустрітися й поговорити про те, в чому можна дорікнути
наших письменників?

Мистецтво завжди було ангажованим, у тій мірі, в якій воно
існувало в певному соціальному просторі. Але нині воно інструменталізується
безпосередньо, стає інструментом того, що має «реальні» наслідки у владному
дискурсі, наприклад, політики. Роман В. Шкляра – має виховувати (патріотично чи
ксенофобсько?!), есеї С. Процюка – зривати табу (варто, а, можливо, не слід?!)
тощо. Отже, ці питання адресовані не традиційній, як її звикли розуміти,
критиці. Більше не можна обмежитися питаннями, чи роман Л. Костенко є дійсно
романом? Література та мистецтво, що було маргіналом українського суспільства
останні роки, при своєму парадному виході потребує нового маргінала – науковця,
який до цього часу був стурбований лише відповідністю своїх текстів вимогам ВАК
і не був дуже спокушений у дискусіях про те, чи все ж наявна в Україні фахова
критика. Література пропонує перегляд дійсності, критика пропонує перегляд
літератури, соціальні науки пропонують перегляд критики й літератури вкупі. Ця
потреба, коли можна так сказати, системна вимога культури, але її варто
підштовхнути для двох взаємно повґязаних, але й взаємно заперечуючих наслідків
– аби мистецтво ствердило свою автономію, аби воно зайняло гідне місце серед
інших сфер і практик. Але для цього також потрібна інша перспектива огляду –
така, щоби виходила за межі ситуативності сприйняття. Критика хоче прийти до
цього сама, поступово визріваючи – про це свідчать гарні спроби, як то видання
«Критика прози», своєрідний компендіум текстів про тексти культури за останні
роки, книга Л. Ушкалова «Від бароко до постмодерну», що нагадує нам про класику
тощо. Але внутрішніх сил замало. Необхідно ангажувати в проблему інших, адже,
насправді ці інші – інші лише формально, простір нашої культури один. Слід
долати метафізичний розрив між академічною наукою та мистецтвом як принципово
різними реальностями. Цей розрив ніколи не буде здоланий остаточно, але він
необхідний як ще один варіант. Б.-О. Горобчука слід засадити за написання робіт
з цього приводу і відмовитися він може лише в одному випадку: якщо емпірично
доведе, що його соціологічні студії заважають писати гарні вірші.

І для скептиків від соціології додам: ми маємо багато
невирішених питань щодо збору даних, а ці дані – у нашому повсякденні, книги,
журнали, розмови. Ніхто не відкриває Америку, це просто повторення, яке нехай і
нахабно, але треба здійснити. 

Така дискусія потребує деяких площ для себе – чи знайдуться
зацікавлені? Дай Бог. Адже ніхто не заперечує автономії мистецтва, літератури,
зокрема, просто для того аби її мати (хай навіть аби заперечити потім), слід
вийти з маргінесу, адже цей психоз нестерпний. 

 __________________________________

* Підбір таких подій може видатися субґєктивним, але до них
варто віднести роман М. Р. Стеха «Голос» і перевидання двох епохальних для
української літератури книг В. Шевчука «Дім на горі» й «Три листки за вікном»,
які виходять за межі ситуативності дискусій, презентованих романами Л. Костенко
та В. Шкляра у вкрай заполітизованому суспільстві.

 

м. Івано-Франківськ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!