Агресивність московитів має свою, не сказати б, гносеологію (теорію пізнання), а свою, властиву закріпаченому люду природу: кріпаки не могли самостійно володіти результатом своєї праці, а отримували їжу з комори домана. Цей факт з життя ординців у свій час занотував Плано Карпіні: «Вони забирають у селян весь урожай у свої комори і видають звідти тільки на прокорм і на весняний посів». Звідси тривка політична слухняність московіта, а не від його високої політичної свідомості. Звідти ж постала й більшовицька практика ”трудоднів” за роботу до повного виконання плану хлібоздачі державі. Але це, так би мовити, поверхневе бачення явища, бо існують й інші, супутні чинники: земель багато, а виходів до морів не було – як тут не бути агресивним? Сучасний московіт теж знає, що його годують розміри країни.
Добре відомо, що влітку 1941 року, коли розпочалась «Спеціальна військова операція» Адольфа Гітлера в СРСР, тисячі і тисячі заводів і фабрик, придбаних ціною життя мільйонів українців, були вивезені з України на територію РРФСР. Туди ж, на Схід їхали кадри, туди гнали колгоспну худобу, вивозили збіжжя.
Якою ціною здійснювалася індустріалізація в Україні і в СРСР добре відомо – голодомором мільйонів українців: в Україні, на Кубані, на Далекому Сході, на землях північного Казахстану, куди депортували українців Слобідських земель. Крім безжального визиску селянства (реквізиції урожаю і худоби), інших джерел фінансування імпортних закупівель устаткування і обладнання для нових заводів і фабрик, в СРСР не було. Не звертаючи уваги на протести в європейських портах проти демпінгових цін на зерно і худобу з СРСР, демпінговий експорт з СРСР тривав і надалі, бо золото і срібло у всіх церквах вже обдерли і вивезли, а нафту, газ, вугілля, ліс тоді ще не експортували, або дещо вивозили, але в дуже малих обсягах.
Отже, майже всі новозбудовані по імпорту заводи евакуювались на Схід. Два таких запорізьких заводи (№ 1 і № 2) у вересні 1941 року опинилися в Москві, де на їхній базі був створений великий завод, Нині – це завод імені Хрунічева.
Павло Сидорович Ященко, родом з Запоріжжя, випускник 1938 року Київського політехнічного інституту, а в Москві інженер-електрик цього заводу, розповідав, що у 1948 році, коли всі москвичі все ще отримували продовольчі карточки, запорожці звернулися в міський комітет партії з ініціативою виділити робітникам всіх московських заводів по 6 соток землі у Підмосков’ї, що допомогло би вирішити проблему харчування. ММК партії не міг самостійно прийняти таке відповідальне рішення, а тому відіслав запорожців в ЦК партії. Так в СРСР виник садово-городній рух, який нині з правом можна назвати «Запорізьким». Певною мірою цей рух допоміг партії зняти гостроту продовольчої проблеми.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Інший приклад. У другій половині 1960-х років мені довелось бувати в Рубцовці, що на Алтаї. Пам’ятаю, у День 8 Березня 1968 року з вікон житлових будинків міста поспіль лунали українські пісні, а в редакції місцевої газети мені розповіли, що в Рубцовку з початком війни (назвемо її «спецоперацією Гітлера») перевезли обладнання заводів з Харкова. Так в роки війни Рубцовка стала містом. Себто, і на Алтаї індустріалізація відбувалася при безпосередній участі українців. Чи є необхідність нагадувати про вирішальну роль українців в освоєні цілинних земель Оренбуржя, Південного Уралу, Алтаю, Сибіру, або ж, Далекого Сходу!?
І тому дивно чути сьогодні, що «русскій рабочій класс (і тільки то?) щось там індустріалізував на Донбасі». Варто також додати, що ідеєю будівництва залізниці від Харкова до Таганрогу переймався товариш Миколи Гоголя по Ніжинському ліцею Нестор Кукольник, автор більш як 120 романсів для московитів. Нестор Кукольник – нащадок Лаврентія Зизанія, львів’янина, який підготував і видав наприкінці XVI сторіччя Словник «Синоніма словенороська».
Всі ці та інші історичні факти мали б знати і використовувати у своїй роботі не лише політики, журналісти, літератори, але й широкий загал активістів. А тут без належного вивчення історії і літератури не обійтись. Бо ж, як освіченій людині не знати наболілої думки Миколи Гоголя про українське запорізьке козацтво: «Думай собі, що хочеш, думаю і я собі. Слава Богу, ні в одному нечесному ділі не бував; завжди стояв за віру християнську і Вітчизну, – не так, як волоцюги таскаються бог знає де, коли християни б’ються на смерть, а після припруться збирати не ними посіяне жито» («Страшна помста», III). А нині славетне Запоріжжя окуповане ворогом. А що ж історики? Де вчені і чому не чути їхнього слова про Січові паланки Святослава Хороброго вздовж Чорного і Азовського моря?
Ось інша цитата. «Тії бо два хоробрих Святославичі, Ігор і Всеволод, вже лжу викликали, котру то було приспав батько їхній Святослав Великий Київський, грізним будучи. Притріпав (він) своїми могучими полками і гостросічними мечами, наступом на землю половецьку, (ворожі полки), притоптав горби і яруги, збурив ріки і озера, висушив потоки і болота, а поганого Коб’яка від морської Затоки (луки моря – автор) і (його) залізні великі полки половецькі як вихор витурлив» («Слово о полку Ігоревім»). Вислів «Затока моря», або «Лука моря» – Азовська затока. Хіба цього факту з історії України не повинні знати абітурієнти, студенти, журналісти і політики? А не знають. Як не знають й вітчизняні історики, які он, на своїх блогах розповідають казна що – про «історію борщу», або ж, про «історію пельменів». Пригадую академіка, який ніяк не здатний був второпати, чому Клавдій Птолемей називав міста побіля Дніпра «Сермій» (Канів), «Азагарій» (Димер) та «Матрополіс» (Київ). Всі ці назви однозначні, але академік так і не зміг збагнути елементарну латинь (sermo, cano – віщати), іспанську (asar – жар) та грецьку мову (μητρο-πολις – мати міст), і став звинувачувати у своєму незнанні не освітні програми, а …«українських націоналістів».
Або ж, в “Слові о полку Ігоревім” по відношенню до Приазов’я вжита назва “Сурож”, а її аналог – назва “Таганрог” – “Небесний вогонь” (su rogus = tago rogus). В історико-географічному контексті України ця назва присвячена сходу Сонця над Україною – горінню Ранкової зорі, коли палає червона заграва, Цей космогонічний образ збережено у назвах “Старобільськ”, “Лугань”, ”Голубівка” (Горлиця – птаха ранку), “Краснодон”, “Красногорівка”, “Світлодар”, “Тагарог” – “Юзівка” (тут санскрит “uz” – ранкове світло). Ранкову заграву запалювала небесна Січ – Свята Богородиця Пірогоща. Перед настанням світанку настає час Чорної Калитви (у назві ріки “Чорна Калитва”), коли відбувається боротьба ночі з днем і настає короткотривала темінь (найтемніший час). Отже, побережжя “Затоки моря” (лука моря) – правічні землі України. Кому ж би про це говорити і писати, як не вітчизняним вченим? Але, чи дочекаємося від них уваги до світогляду пращурів?
Бо, так само як старий академік, ведуть себе нові історики з вченими ступенями: «Греки (римляни, іспанці) тут не жили! Звідки тут грецькі, латинські, іспанські назви?». Хто б сперечався! Ось тільки причиною перекладу українських топонімів на грецьку, латинь, готську, або й на санскрит була елементарна потреба пояснити читачам в Греції (Римі) чи де-ін-де, сутність географічних назв над Дніпром. У ту пору це була не лише цивілізаційна (і комерційна) потреба, але й традиція тих же вчених греків, писати назви і імені інших народів на грецький лад.
Ще гірша ситуація з політиками. Більшість з них не спроможна дати належну відсіч «історичним опусам» вождя московитів і ворожої пропаганди в цілому, хоча хвороблива брехня в тих опусах очевидна, а історична правда заперечує вимисли ворогів.
А тому дивно чути, що Мінпросвіти України вилучило з так званого мультипредметного тесту питань з історії і літератури. І це при тому, що історія України, як предмет освіти, була тривалий час занедбана, або й заборонена. Тому то й виникає запитання: Про кого чи про що піклуються дядьки на міністерських посадах?
Оксентій Онопенко
Відень, Австрія