Примирення з майбутнім

165

Євген ПАШКОВСЬКИЙ: Лжепатіроти
не мають відчуття влади

Закінчення. Початок у ч.ч. 20-21

Є.Пашковський. Що
для людей означає весь мовоблуд? такий як суржик, арго, рускоязичіє,
англоязичіє, ненормативна лексика? або, як пишуть у протоколах, «употрібляв
ніцінзурні вираженія»; щось звучить, сичить, та нічогісінького не означає; і не
надихає Любов’ю; люди не відчувають і не навчені тому, що це немова; ввесь цей
обшир суржико-арго-матоязичія є немовою; взагалі, є зломов’ям і ще глибинніше:
є калікомов’ям; є промовлянням калікопочуттів покаліченого, понівеченого
досвіду, через уста промовця; це є хвороба, від якої потрібно лікувати – від зломов’я
і калікомов’я; до мови треба привчати як до особистої гігієни; не
приневолювати, але привчати, що вільним людям срамотно проявляти себе мовою
рабуг гріха і злочинців; калікозвуками, калікомовою виродніючих прошарків;
людина омудрена, людина прийдешня, ставитиметься до чистоти мови й помислів, як
і до чистоти зовнішньої; до чистоти тіла й одягу; бруд і сказотнява – нинішні
особливо – відчутні в збоченствах мовлення, у покручах іншомов’я; у вживанні
ницомов’я під прапором знімання «табу»; під прапором чергового визволення із
несвободи звичаїв. Для простоти й очевидності мову можна порівняти з
доброплодим або отруйним чи безплідним деревом, – мову добрих і злих людей; на
нижчому рівні й мова проста, але необразлива, не понівечена зверхністю; на
вищому і все вищому – мова омудрена і просвітлена; сповнена новотворів,
відповідних багатству емоцій добрих, добру сприятливих; у злих же, виродніючих,
і мови то нема ніякої – хрипи й вигуки; їхнє калікомов’я, зломов’я й
брутальномов’я – це перекручена, понівечена до невпізнанності, найперш на
емоцієрівні, трупномова; сукровиця нечестивого досвіду; трутизна збезчеснілого,
солодкомовного знечестивлення; мова людей добріших і Богобоязних, омудрених
звище, є живою емоціємовою; є тією наснагою, що й інших, на добродію здібних,
лагідно надихає; здебільшого ж чуємо мову лицемірів: з ядучими інтонаціями, з
хтивими пережовами, з плюгавим єхидством; мову нібито доброзичливців і
вболівальників за всенародне благо; але на добродіяння справжні невтямних;
безсилих бо; це генетично-модифікована смертємова – мова самої погибелі;
розщеплена всередині мова виродження й звиродніння, підсунута за привабливою
ціною, у вигляді політобіцянок; як вживлення вірусу в організм говорить найперш
про ослаблення імунітету – про злий спосіб життя, який треба виправити – так
засилля іншомов’я й калікомов’я, зломов’я лицемірності говорить про люту
духонедужість суспільства, про зчервивлення злими, злопідступними, зложадобними
надбажаннями й замислами; лицемірщина тільки приховує їх; міняючи слова, виправляючи
якість мови з гиблоякісної, злоякісної на доброякісну, ми зможемо нагадувати,
як не потрібно жити; як і чого не треба бажати й замислювати; як уникати зла в
собі, – й не завдавати горя ближньому і вітчизні, ближніх Йому; просвітленим
духолюдям і всим покликаним здійснювати Милосердя. Мова, як дерево
народоемоційності, виплекане століттями; мова, як прояв добропочуттів і
злопочуттів; як добра і зла заряд – для добродум і злозадумів; як блага мета –
на споріднення – і зломета: на пагубу. Мова, як мета добромудрості: до живого
омилосерднення і плодів його заклик; мова, як приклад доброслужіння всім; як
від тертя частинок в туманностях виникає електростатичний заряд, що з’єднує
порошини в згустки, утворює в них гравітацію і, врешті, сонячні й планетарні
системи, так і від тертя добродіяльності, від спільної мети утворюються й
поєднуються в різноєдинстві народи з окремих людей, малих племен і їхньої
співпритягальності; планети, як і атоми на орбітах переміщуються; так і з
народами; емоціє-атомарно-планетні рівні; зміна стану дає зміну мети – й
перехід на іншу орбіту; взаємообмін станами або енергіями, добра і зла
натхненнями, дає повчальність і вибір, між благим і нечестивим, між слухняним
Законові, усмиреннілим, упокірненим Йому і руйнівно-хаотичним, пеклопогибельним;
зміна стану дає новий заряд і виштовхує на нове служіння.

 От, де загроза із загроз – виродження і
опромітивнення людей через зовнішні насолоди тіла; через зовнішньомову; мова
споживання вбиває емоційну, високонатхненну мову; мову для добродіянь; мову
жертвування і віддавання всієї щирої добросердості; через мерзенну, омерзеннілу
в кишечнику й похоті, тупомову люди нездатні сприймати і втримувати надовго в
собі високі, чисті Божественні почуття і діяти щиро: натхненням праведності;
жертовним жалем, співуболіванням за ближнього. Тупа, байдужо інформативна мова
вбиває емоційну мову і викастровує людяність із життя, саме тепло
добросердості, радість приязного спілкування і, загалом, саме трепетне благо
життя, сам найтонший смисл його. Інформатизація вбиває емоцієсферу людства;
розщеплює істинну смислорадість і обезсилює для життя по істинному; людство ж
із збіговиська споживацтва має стати людністю віддавацтва; така надмета його
розвитку в найближчі століття; із невситимого поглинання в помірне віддавання;
в жертовне добродійство. Поступово народи будуть приведені до здатності
приймати все сильніше й сильніше Вищоблаго тонкої напруги і діяти згідно
Божественного порядку: в дійсній любові до ближнього і в любові до Господа. Це
і є час нової землі – від нового неба – це і є ера милосердя, стільки провіщена
Ним Самим. Та поки що вся душа людей у тупих насолодах; у зароблянні грошви для
задоволень тілесності. А все інше – пребайдуже несуттєво. Тому і влада – на
сторінках роману «Холопи»,– не «поощряла» мовної досконалості і якоїсь
читальності. Тоді суспільство розпадається. Там, у Сибрусії, утворюються різні
атаманські шайки. Красноярськ стає Дзинзаміном. Інші міста, зрозуміло, теж
переходять в підпорядкування зброду. Світом правлять високі посли всесвітніх
сил. В самій Сібрусії заправляють атамани, ліхіє разбойнікі. Смута неочевидна,
але в душах смутно й смурно вщент. Китайці влаштовують войнушки для розселення.
Переселяються під виглядом війн, але це чвориться із владного дозволу. Так
фактично, як і зараз чиниться; не тільки в Росії, а й по цілому світі;
прихований етноцид доживаючих; під виглядом нових кочівництв. Йому не здатні
противитись; перекочовує величезна, життєжадібна орда із Африки у Європу, із
Китаю в Америку і в Росію. Ніякими оонами і євросоюзами цього не спинити;
ніякими способами. Але в цьому треба вбачати й іншу серйозну загрозу, –
опримітивнення людей і в певному часі нездатність їх до самоорганізації,
спілкування й порозуміння. Звідти й затяжні внутрішні чвари, громадянські війни
наступного періоду – через різноту станів неспоріднених ще людей. На сьогодні
це видно по звиродженню язичій; мовному озвіряченні і навороженостті до іншого.
У мене в романі «Щоденний жезл» один пасаж присвячено язичію; мене допікали
одні і другі. З патріотичного табору хвалили, що я нібито викрив російщину. Я ж
писав про рускоязичіє, однаково шкідливе, омертвотнююче, як у Росії, так і в
Україні; протилежне до «великого русского языка», паразитуюче на ньому. Так
само, як нове україноязичіє – блідопоганкове україномов’я, яким патякають
український президент, українські депутати, українські владники. А в них
вісімдесят відсотків іншомовних слівець-покручів, отруйливої мертвотняви.
Цілковитої безживності. Смерті доброемоцій. Коли в головного українського
академіка Жулинського я на шістьох сторінках нарахував півтори сторінки
іноземних слів, то що казати про інших? Півтори сторінки іноземних слів, до
яких мають бути замінники. Я пропонував, і йому пропонував, створити Академію
мови. Я з однодумцями створив би українські слова і подарував їх безсловесним
академікам і розжалуваним спасунам нації. Живі замінники іншомовщини, такої як
ідентичність, ремчандайзер, інституція, каденція, консолідація, комунікація,
імплементація і вся решта обезживлюваної кастрації. Це все – іноземні слова.
Народ перестав виробляти свої слова, створювати емоцієформи, і стає паразитом
на тілі людства. Треба усвідомлювати елементарне злодійство. Ні, кажуть, ми
просто запозичуємо. Ви крадете тихцем, ви, паразити! безсловесна яловень! З
такою ж легкістю ви крадете в самих себе, у свого населення, ви обкрадаєте один
одного. І найголовніше – в людях не формується творчий дух плекання. І
віддавання доброго. Тільки пекельне глитайство. На вічнопогибель собі!

 Це звичайний паразитизм. Стовідсотковий
параліч волі. Стовідсоткове для добра безсилля. І тому, в поглинальному стані,
безсилі народи стають поглинутими, поневоленими; економічно, геополітично.
Самостійність лиш декоративна, для самовтіхи причмелених; так п’яному мариться
його всесилля; безпробудна героїчність, а потім – пшик – і в каталажці. Горько
похмєліє. Україна стає підкореною більшою силою, такою як російська. Російська
підкорюється ще більшою, як теперішня китайська. Китайська поневоліє ще більшою
глобальною силою надкорпорацій і світового наживацтва. І всі разом є рабами
своєї паразитарної узвичаєності споживати чуже. А коли існує загальне бажання
споживати добро всіх народів і те, що є на своїй території, і покривати безум
розвагокультурою – це є лжекультура і лжедобро; злом насичення і вкрай обнагління
– перед спустошивом. А коли приходить уже стан опустошення, війн, криз,
революцій, які я називаю чреволюціями, бо це вибух черева, тоді вже пізно об
одвірки чухатися. А потім історики, які все перебріхують, та нічого не міняють,
знов напишуть щось. На горах трупів пришпилять свої дисертації. Вони не
відмінять голодомору, не скасують Першої, Другої і Третьої світових воєн. Людей
не вернуть, горя не втішать, а тільки зло розколотять, роз’ятрять відчай,
надихнуть смертю – і можна знов посилати на вбивства. Я вважаю, що Третя
світова війна вже проведена і програна людством. Чотири тисячі атомних вибухів,
які розсіяли радіацію по цілому світі, вплинули на все людство. Нинішні
нестимуть за це відповідальність перед наступним людством, через сто п’ятдесят,
а може й раніше років, наскільки дозріють до очевидного: всі ядерні держави, що
мирні вибухи проводили, – зробили цей смертезний дарунок людству.

 Я не ідеалізую і не виокремлюю якусь одну
країну. Але треба визнати вищі прояви цієї країни, суть їхньої владної
згуртованості. Те, як вони робили добре, а інколи зле; бо немає людини і немає
народу без зла – це істина. Зло властолюбства на територіях Америки і Євразії
проявлялося по різному. Тут в одних атомних вибухах, а там в інших. Але
наслідки для людства не від ідеологій залежать. Через сто п’ятдесят років люди
не знатимуть ідеологій, які панували на цих територіях. Не знатимуть назви
Радянського Союзу. Але цікавитиме рівень природньої радіації, розбуджений
атомовибухами у цей період. От, що людей хвилюватиме. Третя світова, просліпана
сьгодні.

Доки мислять категоріями
цеглинного нещастя, що комусь на голову впало, шаленіючих всесвітніх нещасть не
бачитимуть; чим є все двадцяте для людства? шаленіюче нещастя! яке обійшлося
сотнями мільйонів покалічених, сотнями мільйонів вбитих. Цього не бачать
мертвенні історики, мучимі розчуханою коростою на власному тілі; а
розтерзаного, намотаного на гусениці, тіла людства не узрівають і не жаліють.
Бачити треба, щонайперш, це, а потім і своє горе стає на певному місці. Я
нездужав колись відкритою формою туберкульозу. Якби я сприймав себе винятково
хворим і найнещаснішим у світі, я б ніколи не видужав. Господь дав провідчути
горе інших, і підняв мене над власним горем; я видужав. Люди, закриті у
власному горі, ніколи не здатні видужати. Для багатьох неможливо виздоровіти,
бо немає кого од всього серця, на повну силу, любити; нікому присвятити себе;
нема для кого і для чого жити! хвороби від безлюбов’я або слабколюбов’я, або не
до тих людей любові. Так і з історієрозвитком. Країни, імперії, континенти
занепадають, коли в них немає імпульсу волі Бога; нема Любові, щоб вирватися з
недужості. І так само – горя кожного народу. Він не здатен вирватися із поля
тяжіння власних недуг. З духовної присмерті, з повальної земномети. Йому
приємно в свому горі, як свині в багні або в теплі гнояки. Приємно, щасливо – й
іншого не вимріює. Звідки ж яскравому і піднесеному добромайбутньому взятись?

 Не лише на колишній радтериторії, а й по світі
так само відбувається обезмовлення мислячих. Це не мова відмирає. Це відмирає
емоція мислення. Тому вона запозичує слова з усіх мов, опластмасує їх, вбиває
їх і використовує їх тільки для того, щоб передати інформацію. Але це
інформація ницого характеру – де взяти, що продати. От суть всього. А людина повинна
ділитися добрими почуттями. Для цього в неї повинна бути мова високої якості,
яка ті високі почуття могла б передати і тим підсилювати їх, споріднюючи
ближніх. Високі почуття неможливо передати зашмарканими слівцями, замухришеними
термінами, типу коаліція чи імпічмент, чи ще якимсь гидичментом. Високі
почуття! – на те й дається високий літературний стиль. Для того Господь і
плекає століттями високу поезію, високий прозопис, овічнений рівень передання
найкращих душевних якостей, поривань до ідеального. Для того Господь і дає
таланти, і надихає на величне, на світлі й великі почуття, щоб люди радо могли
ділитись ними. Коли ж це відмирає, то, фактично, можна прощатися із
суспільствами, бо в них відмирає не мова, в них відмирають великі, найкращі
їхні, найблагородніші, найтонші, найніжніші, найлюдяніші риси. І це, як в
рускоязичії, так і в агломовності, і в україномов’ї. Я вважаю, у нас немає ще
зрілої і добронатхненної української. Слухаючи політпроповіді, блудооповіді,
різні філосоплії лжемудреців, я не чую в них головного – емоцієнатхнення.
Людина може помилятися в людях, в думках, ідеях, але повинне бути високе
рвіння, натхненність повинне бути бажання ділитись найкращим і найдорожчим.

Цього майже немає в
сучасній поезії. Поети гикають дубовою мовою, як тирсою вдавились. Прозаїки не
пишуть, а хрюкають матюччям. Політики взагалі не говорять, а хрюкоквакають,
відповідно на такий запал налаштовуючи і людність.

Це треба виправляти
надзусиллями всього суспільства. Повинні виникнути інституції, які б убезпечували
мову від омертвіння, звиродніння і перетворення в гиблоязичіє. Те ж саме,
думаю, і з іншими мовами. Із англійською, іспанською – зпокручнюється мова.
Вона втрачає емоційність і стає джерелом наживи, засобом оскотинення людини.
Тому Інтернет розхвалений рясніє однією лайкою, одною брутальщиною. Там люди не
приховуються. А цих людей треба тільки підштовхнути, і кинуться один одного
різати. Вони підуть різати, їсти один одного на вулицях, ґвалтувати,
влаштовувати таке, порівнючи з чим тридцять третій – байка діда Панаса дітям у
«Вечірній казці». Не мислячи про це, влада взагалі ні про що не мислить. Мені
приємно, що в Росії є відчуття цієї загрози. Розуміння, значить, в Росії є.
Залишається дух великої літератури, стиль великої літератури, яка бачить не поточні,
а справжні загрози глибинного характеру.

 А що ми бачимо? Це ж неможливо приховати
(літературу ж нікуди не дінеш!), бачимо по стилю, по словесності, по емоційній
насиченості сторінок, які навіть сторінками не називають, а текстами. І це
паразитарне словечко так в’їлося, що ніхто й не думає, як його замінити. Воно
навіть асоціативно непристойне.

 

Я.Зайко. Але це є підсвідома характеристика нинішнього
стану літератури.

Я скажу так: відсутність
любові до живого дозволяє людям використовувати будь-які іншомовні запозичення
без відчуття їхньої чужості, непотрібності в цьому досвіді і слововияві. Існує
свій органічний емоцієсвіт – і той досвід, який передає автор іншомов’ям, як
лайно в короні. Це так, якби в прозу Буніна натулити всього того, що філосоплить
український президент: «філософія архітектури побудови демократії» і тому
подібне. Опаплюження цілковите. Те, що було «дирбулщил», в російській поезії
впочатку минулого століття. А теперішній «дирбулщил», оце покруччя іншомовне і
тулення його до кожного невживаного місця – одна із найбільших не літературних,
не суспільних, а справді вселюдських загроз.

 Стосовно управління суспільствами
пострадянського простору в цілому – не тільки Росії – головною проблемою є
нерозкаяність і виправдання попереднього зла. Тобто, накопичення зла і його
вибуховість або проявлення в іншій формі. Через некерованість невдосконалюваних
суспільств, саму наднеобхідність досконалення відмітаючих. Як коматозник, що
обриває крапельниці. Так нерозкаянство обриватиме живий зв’язок із майбутнім;
тут і скрізь, приводитиме людей до роз’єднаності. Не ідеї націоналізму,
шовінізму, американізму, великодержавності,– стан віджилих радостей, неочищення
від себелюбовей зла, приводить до роз’єднання і звідчуження. Відсутність
свідомого, дієвого розкаяння і зняття з себе попереднього досвіду гарантує
усмирення і сокрушення підневільні. Нібито волею обставин і показових
випадковостей, та головне: дух багатьох запалає немислимою, нестерпною
гризотою; усталена єдність сімей, любовей, великих дружб захитається і
розпадеться; людство опиниться на хиткому, давно проламаному, мотузяному містку
над прірвищем; і висоти будуть їм страшні. Тільки розкаявшись можна було зняти
це. Та для багатьох запізно – дух устаткувався у власнозла неправдах. А
можливість була дана. Переосмислити минуле не парадами і салютами, а чесними
розуміннями, що ми вбивали брат брата, ближній ближнього. А ще страшніше:
християнин убивав християнина. А ще гірше: всі разом зрадили Господа нашого
Ісуса Христа. Тільки через окаяння могло бути примирення континентальне і вихід
на іншу мету і спільне діяння. Бо людство в двадцять першому, хотілося б комусь
чи ні, а так Богові треба, діятиме початково як один організм. А в наступному
ще більш злагоджено. На території країни рад зараз друкується сотні тисяч назв
книг по осмисленню історії. А до найважливішого думка не доходить. До
найголовнішого. «Вы не раскаялись во всем наделаном за предыдущее столетие». От
головне. І тут, і там. До чого ці визвольні рухи? До чого ці війни?
Отєчєствєнниє чи перші світові? До чого ці царати і захоплення їхнім кривавим
золотом? Це ближній ближнього убивав, брат брата вбивав, людина людину вбивала,
християнин християнина вбивав. І тільки з усвідомлення цього люди можуть
навертатися до милосердя, до розуміння того, яке вони зло наробили. І кому?
Собі; впечатали його в геном потомків; як навовченість один до одного, як
неможливість довіряти, як саме безсилля любити і діяти жертовнолюбов’ю. Це
незакінчені громадянські війни на вигуб кожного. Століття тому позбавили себе
сил для майбутнього, надривали і надірвали себе; як демографічно, так і
духовно: неспромогою діяти у майбутньому. Бо немає великої добромети. Пройшовши
через громадянські і світові війнища, людство не здатне отямитися. Внутрішньо
воно подосі кипить ненавистю, мстою, бажанням вбивати. Щоразу сильніше
сходження Божественної Любові Господа кидатиме його в немилосердну пропасницю;
зло закипатиме в неомитих розкаянням нечестивцях. І руками людськими воздання
не спинити; і язиками не відмахнути. Це те, що закодоване в кожному. Ми думали,
що людина є членом партії, фракції, національності, релігії, а вона в першу
чергу є рабом тих зачаєних радостей, злобажань і навичок, які наздобула в
поколіннях. Якщо вбивали, грабували, нищили, що невтомно робилося у двадцятому,
то є спадкоємцями лихих звичок. Як ґвалтували у визволеному Берліні трупи
жінок. Поки трупи не вспіли охолонути, поки труп ще теплий, ґвалтували дівчат.
Ну і з протилежного боку наробили не меншого зла. Але, хто б не робив, це
наробив рід людський, над самим собою. І передав злохіть нащадкам. Ось що треба
розуміти: перемогу зла над собою. І ніякі зовнішні перемоги, ніякі уславлення
героїв – хоч підносити, звісно, треба: подвижництво і жертовніть – ніяке
окумирення минувшини, возвеличення тільки його, а не Господа, ніколи не вимиє
зла з людей і не подарує благої мети і благісного майбутнього.

 Залишиться, якщо домислити фантасмагорію
Казакова, стан здичавілої холопії. Не клас холопства, а стан раболєпія. Стан
розтліну і земних залежностей; стан безвільних рабів гріха. Стан душі, яка
здатна служити всім дурним звичкам, усьому злу, усьому тому, що було в минулому
і помрачає прийдешнє. Але омрачіння не вічне. Бо людині неможливо любити тільки
минуле, тільки незалежності й перемоги, тільки давні геройства; бо яка там
любов? Дух дерзновенніє для новолюбові.

 Щоб ми возлюбили ті добрі діла, які здібні
разом виконати у майбутньому; згідно Божественної волі; наближаючи стан
милосердя.

Розмову вів Яків ЗАЙКО,

Інтерв’ю доопрацювали
Михайло Малюк і Ольга Бронникова.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!