Примирення з майбутнім

138

Євген Пашковський: лжепатріоти не мають відчуття влади

Є. Пашковський: Сьогодні я хотів би поміркувати про Росію і
Україну на основі двох романів російського письменника Валерія Казакова «Тень
гоблина» і «Холопы». Перший, більш реалістичний, в основі перебіг протистоянь у
російській владі десятилітньої давнини, коли там була зміна владоперсоналій. Є в
цьому романі два головні прототипи: генерал Лєбєдь, виведений в образі
Плавського і Амброцький (Березовський); сама оповідь ведеться від довіреної
особи генерала, літератора і чиновника Малюти Скураша. Другий, «Холопи», подає
Росію в перспективі дещо віддаленішій; це своєрідна фантасмагорія, але теж з
глибокими психологічними ознаками сьогодення і елементами провидництва. Перший
роман написаний так, як у нас мало, або майже ніхто написати не може. Тому що
наші лжелітератори – і ті, які ніколи від влади не одлипали, і ті, які віками
сидять у владі, тіпа завкультурять там – ніякого відчуття влади не мають. Вони,
відповідно, і не є письменниками: чесними владописцями; зухвалості доброї чи
таланту не достає, не знаю, але вони не здатні передати дух влади; настрій і
характери, рушійні сили опоетизованого молвою класу чиновників. Автор «Холопів»
мав досвід привладного споглядання і зумів передати владоможності дух.

Євген ПАШКОВСЬКИЙ

Мільйони
українців сиділи по тюрмах, але дарма там їли баланду радянську. У нас із усіх
тюряг, тюрем, тюрмочок не виріс жоден могутній, світового розмаху письменник
(окрім Стуса, але він – поет; поезія – інше). Мова про письменника, який міг би
явити осяжну, високу правду епічного таланту. Бо тільки правда таланту є єдиною
справжньою правдою, а всі сюсюкання соплеслізні не мають до літератури і
вічності жоднісінького живого стосунку. Тільки опаплюжують вимучений досвід,
переводять його у площину публіцистично-визвольного ідіотизму. Мільйони людей,
які пройшли через радянщину, прагнуть правди про себе, але Провидіння не найшло
гідного на високе і вічнісне правди казання.

В Росії правду
надриву сказали Солженіцин, Шаламов. У нас не народився талант, який міг
передати ту правду найстрашнішого, найдикішого крику. Настрочене не переросло
дрібного побутовізму й самовосторженого спогадовізму, примітивенного
земнобачення із своєї купини. А теперішню правду, яка прихована під стома
лицемірствами патріотизму, інших звіронізмів мікробно-унітазної політики, цю
правду сказати ще складніше, бо вона ось, під носом, у гидковізорі, та її
трагізму й убивчості, того як прогидили і, даруйте, просрали все, ніхто не
бачить.

 

 Я.Зайко: Ту, з відстані часу, вже легше, начебто,
роздивитись.

А цю, на відстані
понюху, гидь і трагітрагедію близько восьми мільйонів вигнаних, і вбитих (не
пораховано скільки!) у сьогоденні ніхто не бачить. Думають: вони будують
державу. Це – блудярня і цвинтаріана. Або – блуднище і кладовище. Стан
теперішнього відчаю і зловідчуження, зчужілості до ближнього, набагато
жахливіший від того відчаю, який був по тюрмах всієї радянщини. Але й відчай
всього минулостраждання, столітнього горища біль досі не вивітрився; у кожній
клітині кожного з доживаючих гризе шашіль тоскуги: за що стільки мучились? Так
намучились і нема нічого! Гризе і виє, як вітер в залізних хрестах на цвинтарі;
гризе і корчить костоїдний відчаюга. Його неможливо затерти ніякими
ідеологемами, гаслами, партійними доктринами, величаннями якоюсь демократією;
неможливо залікувати відчаю газетними припарками. Яка це демократія – чи тут,
чи там? Це домогосподарка олігархії. Вся демократія на території колишнього
Союзу – домогосподарка олігархів; у короткій спідничці, із закосом під
школярку. Вся телевізійна свобода – розтлін принадами успєшной жизні. Насправді
ж, пострадянські країни існують для безбідного обідання чиновників; це
чиновницька демокракія: закусили, крекнули і обтерлись законом; це тиранія
продажності, покрита мраком недосяжності й недоторканності; густішим од
недавньої тоталітарщини. Всі інші ідеологеми — прикриття новітнього вигубу, яке
через декілька десятиліть премудрі історики, які бачать правду тільки на
кривавих попелищах, коли все скінчилося вже, хитромудрі визнають за черговий
мор і судитимуть його в мантіях; щоб обілити себе. Якщо визнають… Кажу на
основі прочитаного у вищезгаданого автора. Хоча він нібито трагедій не
розписує. Він описує чиновницький клас (роман «Тень гоблина). Він показує:
чиновник теж людина; теж хоче вижити, а звичаї виживання наджорстокі;
невблаганно підступні; сьогодні ти є, а завтра злизали міжлизнем; в звіриному
царстві більше свободи й можливості врятуватись, аніж у звіринці чиновника. І
треба розуміти його, поставленого в умови дикодемократичного виживання; з
тонким гумором автор передає найхарактерніші риси загнаних; зашуганих страхотою
втрати крісла. Проза Валерія Казакова – у кращих традиціях співчуття до людини.

В нього персонажі
негативні — наприклад, дрібна чиновниця великого московського управління –
Мрозь (асоціація – «мразь») – співчуття викликають; генерал, відставні
кегебісти викликають жалість; вражаюча деталь: «колишні» помітили на окулярах
головного героя краплю крові. «Мені дружина колись протирала їх після роботи».
Тобто, після розстрілів; окуляри були забризкані кров’ю. А цей просто
поголився… Автор, ніби мимохіть, відкриває жахіття наробленого за століття.
Показує суть головного й незжитого посьогодні, загризаючого костоїдно. Однією
деталлю – нинішньодух нерозкаяного, осліпаченого суспільства. Світобачення
крізь окуляри немилосердя. Що там, що тут.

Я читав романи не
під кутом літературознавства. Мене цікавить духостан. Не характерологія, а
якість суспільства. Що тутешнього, що тамтешнього. Виходячи із писань цього
автора, можна свідчити: Росія – це, в першу чергу, – клас чиновників. Вищий
клас чиновників, середній клас чиновників, і всі інші, що тихо заздрять
небожителям. І жадають запосісти їхнє місце; і, відповідно, створюють гідну
конкуренцію; спільне ж те, що поза владою ніякого серйозного місця ані в Росії,
ані в Україні немає; маю на увазі не місце вигоди, а місце здійснень максимально
корисного служіння; реалізації кожного доброго покликання. Влада, як засіб
реалізації добромети, підтягує до добропорядку, підносить до вищорівня і
вдосконалює суспільство. У нас до цього тільки доповзають; мріють щось подібне
запровадити. Щоб владарити з допомогою вищого авторитету. Але це віками
складається. Наші ж тільки пижаться і надуваються думно. І називають туалетні
гримаси державним дійством. Хоча, звичайно, держава постає з протилежного; з
ініціативи індивіда, який хоче і може чимсь прислужитись державі; а не навпаки;
коли держава є спільнодержавою, вона діє як великий, щасливий трудами і їх
помірною користю, чоловік; коли ж державка стає жебродержавою, вона діє як один
вельможний злодій або як великий дядько з торбою, що має замінити Бога, який
так само зобов’язаний приносити земні дари. Господь, як відомо, не наділяє ні
машинами, ні дачами, ні іншими уявними благами, кому які примаряться. Наділяє
вищим ступенем усвідомлення себе, силою Божественної благодаті і життям по
Істинах, а звідти й живосилою для добродіяльності. Але це благо християни на
території і тамтешній, і тутешній, майже нездатні вловлювати, бо віками
привчені розуміти Бога, як того, хто дарує для ублажань подачки; як дядька з
торбою; тому на цій території так полюбляють святого Миколая – аби хоч щось
перепало! аби хоч щось хтось приносив, аби хтось щось обіцяв і що-небудь
дармове лежало; змалку прилюбляють до побирацтва; звідки ж тут гідність та
ініціативність, нехтування земнодріб’язком і ввись устремління виростуть?
Звідки ж державам постати добрим без потягу до спільноблага; без наслідувань
Усевічного?

Це і є наслідком
дрімуче задавненого безбожництва, нерозуміння того, якими ж дарами Господь
наділяє голодних. Господь наділяє даром благосили і зверхності до всього, чого
так прагнуть жадібні; відмирає любов до земного й плотського; оживає істинна
духовна сила, відчутна в любові до духожиття, по Заповідях. Відтак духосила
життя остосилюється. Коли людині не хочеться задарма всього того, до чого інші
так із шкури лізуть. Вони думають, що саме наділення владою – неймовірне благо.
Вони не розуміють, це неймовірно тяжка, каторжніша каторги, праця. Неймовірно
тяжка, з убивчою відповідальністю, робота. Приречена функція. В першу чергу
функція, а не служіння. Виконати те, що в певному часі мусять зробити. Оскільки
в нас, в Україні, цілковито відсутній державностиль, цього не здатні зрозуміти
калікопатріоти. Ще якихось двадцять-тридцять років тому кричали про
побратимство з Росією. А сьогодні ті ж самі або їхні дєткі, люто зневажають і ганеблять
це побратимство; вони не Росію занапастили – занехаяли дух братерства в собі;
якщо набилися у братерство і знехтували його, то повинні були пояснити це не на
публіцистичному, а на вищому рівні. Втратила не протилежна сторона, а ми;
занепастителі занепастили себе; елементарна дія закону воздаяння. Кожен, хто
вбиває добрі почуття, вбиває їх, найперше, в собі. А в інших викликає зневагу й
спротив. Тому й ставлення до України, скажем відверто, – дратівливе й
зневажливе.

Воювати із чимось
(маю на увазі духовну війну, переосмислення, вихід на вищий рівень)
заперечувати щось чи когось треба з великою любов’ю всередині, з великою
любов’ю до того, що людина переростає.

Для
зовнішньомислячих це – парадокс. Але для людей одухотворених, які відають силу
духовної дії, будь-яка сила духовнодії – із внутрішньої, найщирішої любові.

Зовнішні люди
діють тільки із зовнішньої ненависті, із заздрості, із бажання владарювати над
тим, чому вчора догоджали.

Мене в творчості
Валерія Казакова цікавить стан російської душі, якою він зрить її нині; як
відчуває, як пише про це, не акцентуючи на духовності. Росіяни в ненабагато
кращому стані, аніж ми. Чому? бо між нами як була, так і є споріднена єдність.
А там, де є єдність – там існує пасіонарність. А де є пасіонарність – існує спільне
служіння. Спільна діяльність – дає спільне майбутнє. Отака звідчаєність як в
Україні, – найгіркотніший, найтерзальніший стан, до якого можуть дійти люди в
шалі самопоїді. Остерігаючись пафосизму, все ж скажу: від добросил кожного
складається сила й добро суспільства. В романі дається відчуття того, що від
особистих якостей чиновника середнього, вищого рангу, залежить доля Росії.

 

Доля імперії.

Та до чого ці
дурні назви: «імперія» – «не імперія»? Це порожні звуки, вигадані каліками, які
не здатні створити нічого, крім калікарні. І то у склепі, звідки викинули в
канаву панські кості. Створіть щось, а тоді називайте: «імперія» – «не
імперія». Коли двадцять чи тридцять літ тому жили, розвивалися, вчилися в
московських вузах, якось не думали, що вони в імперії, і, нічого, – не
страждали повально. Читали російські газети, читали російську літературу, аж
тут, надихані лєнінством, враз прозріли: це дуже погано, це – імперія. Перш ніж
криваво таврувати імперію, треба було б якось самим одмитись; не корчити праведників
на основі перевдягнення; треба було б окаятись, взаємовибачитись, переосмислити
те, що взяли з цієї імперії.

Під будь-яким
державним утворенням треба бачити не назви, а внутрішню цільність і внутрішню
силу, яка здатна сформувати себе на тому рівні, який збоку заздрісні,
роз’ятрені називають імперією. Вони з переляку і немочі називають, бо самі не
здатні нічого зробити. Так само, як варвари плювали на Рим. Варварам не
подобався Рим. Але ми, з висот історії, бачимо не заслинених варварів, а
стоїчний Рим, утверджений на обов’язку. Рим Марка Аврелія, імператора і
письменника, і простого воїна у Помпеї, якого закидало гарячим попелом, та він
не оступивсь від призначення. Можна скільки завгодно дутися на імперію, та
Україні від того не розвидніє; до світових висот дуття – не піднесе. А
імперський центр існує і діє, і впливає на розвиток історії.

Оце треба
визнати! А не своє каліцтво, скалічене історичне місце: мовляв, тільки імперія
не давала українцями бути! вповні й чесно реалізувати себе! тільки гнобила!
Брехня брехленна! В такій Україні б і Довженко назнімав, і Гоголь натворив, і
Шевченко накобзарював, і Корольов вивів людину в космос. Двадцять років мене в
ЦІЙ країні гноблять. Книг не видають, і видавати ніхто не збирається. Та нікому
вони й не потрібні вже! На всю столицю менше книгарень, аніж у найменшому
містечку Франції. Моїх товаришів — прозаїків, поетів, художників, науковців –
замордувала зневагою, злиднями й непотрібністю далеко не Російська імперія.
Українці закопали: тиранією посередностей. Колись П.А.Загребельний у довірливій
вечірній розмові, за столом, у себе на дачі,пояснив мені скрушно всього життя
спостереження: «Америка розвивається, бо по всьму світі добирає кращих із
кращих, а Україна із гіршого гірших». Саме ця бездарна, калічна псевдокраїна, а
не імперія, живцем закопує всіх щиріщих, сердечніших десятиліття останні. Я
перегорнув тільки один том поезії другої половини двадцятого: Віктор Кордун,
Іван Козаченко, Іван Царинний, Юра Гудзь, Михайло Саченко, Ігор Римарук… І ще
десятки імен, молодих і даровитих, знепотрібнених ненькою, тихо відійшли за
вічну межу. Все друзі мої, побратими молодості – де вони? А те, що вітчизна в
цей час устами лжепророків, лжеполітиків, лжеповодирів заперечувала Російську
імперію, мене якось мало хвилює. Мене хвилює, що доброго і сприятливого зробила
країна для кращих, зболених і трагічних, своїх синів. А нічого не зробила. І не
здатна зробити вже.

 

Заперечуючи когось, вона сама себе не ствердила.

При чому тут «не
ствердила»?

 

Бо через ствердження держави допомагають людям…

Це наші політики
віють полову – утверджують для людей державу. Це – пустопорожні слова.
Політичний порожняк, яким прикривається і маскується вбивство своїх людей, на
своїй території, під виглядом того, що вони воюють за державу. І так самісінько
було з повстанськими війнами, з визвольними війнами. Вбивали своїх, на своїй
території, під виглядом спасіння. У першу ж чергу треба створити свою провідну
духовну верству. Із цієї верстви добути людей, які мислять дійсно доброчинно і
здатні дбати про велике колективне добро. Здатні пасіонарізувати людей і діяти
зречено.

 

І дати можливість бути їм затребуваними.

Всі люди, які
приходили й прагли із щирості робити добро в Україні, були знищені. Не силою
сталінізму чи імперської ідеї – глухотою і глумотою тут. То треба всі
самовиправд ідеї забути й ніколи не згадувати! а думати, в першу чергу, про те,
що б зробити на своїй території для своїх людей; врешті-решт визначати
найнагальніші потреби суспільства. Найнагальніші – не в проведенні Євро, не у
відзначенні річниць голодоморів, не в гопканні якихось святкувань. А в
цілковито іншому напрямі.

На основі простих
вражень від роману складно говорити про великий людський і духовний простір,
яким є Росія. Але я відчув: не від лібералізму, не від демократії залежить
майбутнє головного героя цієї книги (чиновника) і самої Росії, а від особистих
якостей. Чим найсуттєвіше відрізняється Росія від України? Тим, що дає
можливість розвитку, проявлення себе, там відбувається правильніший добір. В
Україні ж хибний, відсталий на століття, кумівний, родичальний, клановий
антидобір. Цей убивчий добір, триває віками, якщо не більше. Добір протилежний.
З дурного вибирають ще дурнішого – з однією метою: створити якусь чергову
дурницю. Заплановане людоїдство. Зжерти когось замість помогти комусь. У нас
двоє сходяться не для того, щоб помогти комусь третьому. Це було б зрадою
вікової традиції. В країні ж, де відбувається відбір кращого із кращого, є
внутрішнє вгадування особистості, яка здатна послужити країні. Нам люто не подобається:
як це так? Вони свого призначили, а ми свого – вибрали! У нас же
загальнонародний вибір! Вибрали. Потім, виявляється, страшна помилка, чорне
розчарування. Всі плюються, страшно ображені. На себе плюйте! Станьте перед
дзеркалом і плюйте з розмахом, по- варварськи.

 

Не вміють побачити свою вину, а завжди шукають
ворога збоку, ззовні.

«Нам просто не
повезло» – так потім виправдовують зарозум і приплітають імперіалізм: чи то
американський, чи то російський. Вони не здатні духом мільйонів вибрати. А там,
де існує стрижень внутрішнього добору, там – призначай, і не помилишся. Йде
внутрішній відбір, саме суспільство виштовхує того, хто потрібен у даний
момент. Звичайно, що нашим калікопатріотам це люто недовподоби. Вони б хотіли
тільки себе вождяками бачити. О, навождювали б! намузеїли б! намеморіалили!
коли на голодоморах мільйонища крали, то на чому не крастимуть? Щоб святих
корчити. І в самоосліпі бачити тільки себе і купу своїх ідіотичних уявлень про
потреби виборців. Вони не знають дійсних потреб; духопотреб людей, живих людей
у живому часі. І кожен зомбує по своєму; відводить од Бога до пекла.

Ще один нюанс із
роману Казакова «Тень гоблина», на якому автор не акцентує, але який в
підтексті: магія влади, чого людей тягне до влади. Чого люди поетизують владу.
Чого вони її, майже, обожествляють. Чого наділяють її вищою сакральною силою.
Це видно з того, як призначаються там на посаду. Головний герой Малюта Скурат
згадує, і до нього з легким захопленням входить майбутня його любов, яка з
такою ж легкістю його потім і кине. Не зрадить, а охолоне, ждучи нового
захоплення – новим владником. Всі переміщення персонажів у владі оповиті легким
поетичним маревом. І в цьому теж доказ розвинутої держави: людей тягне у владу
не ради вигод, а заради поетизму діяльності.

 

Мабуть, з відчуття причетності до цього механізму,
який називається «держава». 

От. Я хотів
почути Ваше тлумачення, бо Ви ж так само були при владі. Зовні це справді так.
Але внутрішньо це почуття глибше. Це почуття колективної мети, причетності до
колективного єдинства. Це те, що у 
протодержавах «напрочь отсутствует». Тяга до влади в нас — це тяга
або   заховатися, або нажитися й
захиститись владою. Не захищати владою інших, як прагне головний герой роману,
той, хто претендує на президентський пост і відчуває за собою силу. Силу
великих мас, які приховано тягнуться до нього. Це генерал Плавський. У нього в
характері відчувається саме це бажання: захистити владою; осадити безлади, які
в той, єльцинський, період дичавіли внаглу. Дуже точно показано загнивання
суспільства, передано відчуття сили, якою людина наділяється для змітань
неправедного. Там дуже чітко це відчувається. Хоч генерал виглядає  неоднозначно, бо автор не ставить собі за
мету розприкрасити. Навпаки, він показує його реалістично, як людину, що ледь
зволодує із наданою духосилою. Він нібито атеїст, але Богу видніш, кого
наділяти благою силою. Сила в ньому була, була – інакше б народ не відгукнувсь
любов’ю – сила була дана,  й інша справа,
чого він надірвався нею. За цим криється двосічність володарської ідеї.
Силою  і любов’ю владарювати людина так
просто не наділяється. Якщо в наших президентів чи урядовців немає
внутрішньосил владарювати, то цього ніякою імперською ідеєю не виправити. 

 

Продовження в наступному
числі.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!