26 ГРУДНЯ, НА РІЗДВО, МИНУЛО 125 ЛІТ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА (1898-1936)
Сергій ТРИМБАЧ
Його, 35-літнього, заарештували за сфабрикованою справою. «Терорист», готував замах на Кірова; доказів не потребувалось, адже й так відомо: усі українці терористи, і так воно і досі гнусавиться чорторотими тварюками з кремлядським тупим взором. Смертний вирок, який замінили 10-літнім ув’язненням. Для хворого на сухоти поета це так само була смерть. І вона не забарилась. 2 лютого 1936-го у лазареті Соловецького концтабору він помер. Кажуть, перед смертю попросив води, сказав: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру».
Пам’ятаймо, так убивають українців уже триста літ щонайменше, тільки за те, що вони українці, «стало бить антіруззкіє». А поет – він перед смертю вмивається і вода тієї миті, навіть якщо це на Соловках, обертається свяченою Дніпровою водою. Отак вмикається вічність.
Смерть ходила за ним назирці. Улітку 1926-го (саме тоді побачила світ перша книжка Плужника «Дні») він зненацька почав спливати сухотною кров’ю. Здавалось, це все. А він вижив якимось дивом. Мабуть, так само попросив водиці умитися…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А от коли прийшли за ним, у 1934-му. Збереглося лишень кілька рядків утраченого Плужникового вірша – мабуть, про ту саму мить:
Прийшов до мене чорт о другій ночі
(Звичайний чорт, яким він завше є)
І в свіжий вірш свої втопивши очі,
Спитав: «Твоє?»
Отак це й було, напевно, у грудні 1934-го. Чорти, біснуваті ходять ночами українською землею, а чи й літають, як от се нині, виючи на невидимий місячний писок
Поезія Плужника як раз про це – про засилля чортовиння, що править бал: і не тільки вночі. Тут людина усього лишень тлінна тінь, кавалок земного праху.
Притулив до стінки людину,
Витяг нагана…
Придивляйтесь, дітлоха, з-за тину:
Гра бездоганна!
Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди…
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!
Ось ми й дожили до того майбутнього – «васали минулого» знову на історичній сцені, і їхня гра їм самим знову уявляється «бездоганною». От за що убили Плужника: чортів ненавидів, у людській подобі. У людській, бо це ж вони, пострілявши і погвалтувавши, жеруть присалену яєшню і тиснуть жіночі груди, аби вони вже ніколи не змогли вигодувати дитя.
В от сьому місці можна й сплакнути од відчаю: виходить, що за сто літ нічого, ну просто нічого не змінилось! Кілька поколінь поетів даремно полягли у землю, засіваючи її своїм пророчим словом.. Та тільки ж знову: посіяв зерня в землицю і в тамтешньому місці, побіля поля, якому ще родить, тебе дістала рузька ракета, чи снаряд,- це нині. А сто літ тому було те саме…
Зустрів кулю за лісом
Саме там, де посіяв жито!
За яким бісом
Стільки було прожито!
Прийшла баба, проголосила…
Невеличка дірка поміж ребер…
Ну, звичайно, – краса і сила!
Marche fuebre!
І знов-таки: «краса і сила», «гра бездоганна». А що, хіба немає досконалості, чи навіть «артистизму» в от сій тварюці із сучасною ракетою, косою замашною, через плече? Є, є – подивіться хоч би в чортливі очиці рузького прєдставітеля в Радбезі ООН: стільки в них натхнення і солодаво-хрипого удоволення…
Плужник писав і прозу, і кіносценарії, які не збереглися. Одначе й у віршах вражає аж ніяк не «поетична», а якась, сказати б, прозаїчно- безпощадна правдивість, без найменших сантиментів, з якою відтворено події війни 1918-1922 років. Реалії, які сьогоднішнім українцям значно зрозуміліші. Те, що рашистські імперці демонструють наповну: відключення моральних законів, озвіріння, за якого людське життя перетворюється на звичайну фікцію…
Євген Плужник усе це бачив, кожен його вірш був попередженням. Та хто ж слухає поетів? Їх убивають, а твори їхні прагнуть обернути на попіл.
| Сідало сонце. Коливалися трави. Перерахував кулі, – якраз для всіх! А хто з них винний, а хто з них правий! – З-під однакових стріх.Не схибить куля – не стогнатимуть довго. Подивилися, – поле! Ромен з трави… Передній, мабуть, ходив, – так човгав: Черевики скривив. Сховалось сонце. Сутеніло помалу. |
А скільки у Плужника тужного чуття крихкої непостійності життєвих митей, промитих мріями!
Дівчинко тиха, на мрії хвора!
Надвечірнє мріє моя!
Гуси над містом летіли вчора…
А я?
А він, а він – так само на мрії хворий, бо ж реальність навколишня так нагадує життя у склянім домі, над яким летять ті самі чорти, осідлавши що? кого? А ті самі мрії вони вже і осідлали – про рівність, про братерство, про марева любові до людини…
Одірвались від днів слова.
В’язнуть собі по книжках, а у днях –
мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.
Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниці!
Дні! який це музей
Дрібниць!
Отак, осінній, а чи й зимовий, як от се сьогодні, дощ реальніший від книжкових слів, де забагато раціонального. Ірраціональна мрія, з її беззастережним ідеалізмом, ось код майбутнього… А не буденність, от сей сховок дрібних думок і дрібних вчинків.
Плужник мислив категоріями космічного штибу, як людина ренесансних установок він бачив, незрідка, світ у його нагій простоті і довершеності. Як у вірші «Вона зійшла до моря…», де жінка побіля морської води саму себе відділяє від своєї самості – не про те йдеться і почувається такої миті. «Хіба ж не всі ми – єдності луна В скороминущій і пустій відміні?».
Й фінальний акорд цієї поезії:
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.
Ми усі вертаємо у те земне шумовиння. Та Слово лишається, коли це слово Поета…