“Українська літературна газета”, ч. 14 (332), 22 липня 2022
Це були два крайніх полюси: південний і північний, які ніколи не сходилися і які ніколи не могли зійтись. (Д.І. Яворницький).
Кілька років тому драматург Валерій Герасимчук видав свій біографічний роман у п’єсах «Рєпін», де в художньо-документальній формі розповів про подвижницьке життя і геніальну творчість нашого видатного земляка-художника, який народився в українському місті Чугуєві від матері-українки. Нині драматург підготував до друку скорочений і більш сконцентрований варіант роману під назвою «Рєпін український», у якому чіткіше проглядається українське коріння Іллі Рєпіна, українська тематика у його творчості і його українська душа. Пропонуємо увазі читача уривки із коментарів до роману, у яких наводяться висловлювання Яворницького і Рєпіна про причини знищення російською імперією Запорозької Січі і про насильницький запис в улани чугуївських козаків…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відомий мистецтвознавець Ілля Самійлович Зільберштейн у своєму ґрунтовному дослідженні «Рєпін у роботі над «Запорожцями» («Художня спадщина», «Рєпін», т. ІІ) писав:
«Картина Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» належить до невеликого числа тих творів художника, яких не лише глядачі і критики, але й він сам цінував дуже високо. Рєпін знав, що «Запорожці» – один із найпопулярніших творів його пензля. І справді, жодна із його картин не розійшлася у такій кількості репродукцій, як ця, і ні одну не копіювали так часто ще за життя художника.
…Почувши влітку 1878 р. в Абрамцевому зміст знущальної відповіді, посланої запорозькими козаками… турецькому султану, – художник накидав олівцем перший ескіз «Запорожців»… Але закінчив цей свій твір Рєпін лише через дванадцять років, що засвідчив сам, поставивши на полотні дати: «1880–1891». У чому ж причина такої незвичної для Рєпіна того часу повільності в роботі над цією картиною?
…Довго біля Рєпіна не було людини, яка могла б ознайомити його зі зброєю, реманентом та іншими предметами побуту запорожців ХVІІ століття, з літературно-історичними джерелами і, нарешті, могла б підшуковувати для нього живу «натуру». Лише близько 1887 р. Рєпін познайомився зі справжнім «майстром історичних справ», та ще й спеціалістом саме з історії запорозького козацтва. Це був професор Д.І. Яворницький… Почувши про те, що Д.І. Яворницький переселився в Петербург, Рєпін доклав зусиль, аби близько познайомитися з ним…
Немалу роль у їхньому зближенні зіграло і те, що Яворницький взявся допомагати Рєпіну з палким бажанням і справді зробив для нього все, що міг: позував сам для центральної фігури писаря, підшукував для Рєпіна живу «натуру» серед сучасників-українців, розповідав йому про історичні події тих часів, постачав йому документальні матеріали, знайомив його з колекціями предметів запорозької старовини і, нарешті, надав у розпорядження Рєпіна власне зібрання українських старожитностей: тут були і жупани, і «сап’янці», і люльки усіх розмірів, і зброя, і навіть графин, викопаний з «горілкою» у могилі поблизу колишньої Січі (очевидно, цей самий графин і зображений на картині перед «писарем» – Яворницьким). Нічого і доводити, що все це повинно було стимулювати подальшу роботу Рєпіна і наблизити час завершення «Запорожців».
Їхнє листування продовжувалося – з деякими перервами – до останнього року життя великого художника. Усіх листів Рєпіна в архіві Яворницького збереглося більше шістдесяти: останній із них датований 31 травня 1930 р.; це означає, що він був написаний Рєпіним за чотири місяці до смерті».
Це була міцна дружба і багаторічна творча співпраця двох Великих Подвижників. Рєпін і Яворницький були однодумцями у поглядах на історію України і на велику історичну місію Запорозької Січі, однаково безстрашно відстоювали зневажену українську мову і українську культуру.
Так, у 1888 році Д.І. Яворницький видає у Петербурзі свою першу серйозну працю про Запорозьку Січ – «Запорожье въ остаткахъ старины и преданіяхъ народа», де багато сторінок написано забороненою на той час українською мовою і до якої Рєпін дає дев’ять рисунків із зображенням запорозького одягу, зброї, реманенту. Але справа навіть не в рисунках, а в тому, що прізвище І.Ю. Рєпіна неодноразово фігурує на сторінках книги, у якій чи не вперше в Росії називається справжня причина знищення Запорозької Січі!
«Хто більш-менш знайомий з історією запорозьких козаків, – писав Яворницький у книзі «Запорожжя у залишках старовини і переказах народу», – того неминуче повинно було цікавити питання про причину знищення Запорожжя. І справді, Запорожжя, яке у свій час зіграло таку величезну роль і яке наповнювало своїм іменем ледь чи не всю Європу, було чомусь розорене і знищене московським урядом. Зазвичай говорять, що Запорожжя оджило свій вік, що воно зіграло свою роль, що воно виявилося зайвим і т.п. Але все це, на нашу думку, не більше як порожні слова, які нічого не значать і нічого не пояснюють.
Ми дивимося на це дещо інакше. Знищення Запорожжя випливало органічно із самого ходу російської історії. Дамо пояснення. Ще Іван Данилович Калита, прототип російських князів-збирачів, намітив собі дві мети в політиці: централізацію і єдиновладдя… Однак, майже паралельно з ходом цього розвитку російської держави, у ній розвивалася невідома в інших країнах сила, козацтво, спочатку малоросійське, потім запорозьке, донське, яїцьке та ін.
…Засноване в кінці ХV століття, воно протягом ХVІ вже повністю набуло конкретних форм і намітило собі конкретні завдання, але такі форми і завдання, які йшли прямо врозріз із централізацією і об’єднанням російської держави. Це були два крайніх полюси: південний і північний, які ніколи не сходилися і які ніколи не могли зійтись. Найрізкіше ця різниця проявилася під час царювання імператриці Катерини ІІ… Вона ішла… в ногу із самою історією – спрямовувати свою діяльність від центру до околиць і не давати можливості розвиватися обласній відособленості.
І що ж вона бачить? Бачить те, що у неї тут же під боком існує такого роду община, яка тільки на словах визнає свою залежність від російського уряду, а насправді і знати не хоче ніякої опіки над собою: самовільно обирає собі старшину, самовільно воює зі своїми сусідами, самовільно страчує і милує злочинців, самовільно приймає до себе шукачів різних пригод і до цього всього самовільно заводить у себе такі порядки, які служать початком уже справжньої держави. Це – община запорозьких козаків.
Раніше, бувало, запорожці знали тільки війну, а тепер вони окрім війни займаються землеробством, відкривають школи, видають постанови для всього війська, і все це на правах повного рівноправ’я між усіма членами. І це в той час, коли у центральній Росії при Катерині ІІ кріпосництво сягнуло свого максимального розвитку… Таким чином виходило, що в російській монархічній державі існувала інша держава чисто демократичного характеру.
Від цього в одній і тій же Росії в один і той же час відбувалися такі явища. Незадоволений, скажімо, селянин яким-небудь розпорядженням свого уряду чи найближчого свого начальства. Ну що ж? Можна обійти таке розпорядження. Досить лишень добігти до Запорожжя: там дадуть і землі, і лугів, і худоби, і плугів. Сідай, ори, живи і, якщо ти здатний, начальствуй у паланці, курені, а то і в Січі. Та чи могло це гармонувати із тим завданням російської держави, до якого вона прагнула віками? Звичайно ж, ні, і в цьому якраз і полягає головна і найсуттєвіша причина знищення Запорожжя».
Даючи рисунки для книги, Рєпін фактично ставив і свій підпис під наведеними вище словами українського історика, давав читачам зрозуміти, що він також поділяє ці погляди і підтримує їх! Що це було справді так, підтверджують рядки із книги спогадів самого Іллі Юхимовича Рєпіна «Далеке близьке», де художник у розділі «Військове поселення» пише про ліквідацію українського козацтва у його рідному місті Чугуєві:
«Деякі з тих, що пишуть про художників, називали мене козаком – багато честі. Я народився військовим поселенцем українського військового поселення. Це звання дуже зневажливе: нижче поселенців вважалися хіба що кріпаки. Про чугуївських козаків я тільки чув від дідів і бабусь. І то розповіді ці були вже про останні дні нашого козакування. Із козаків зробили військових поселенців.
Про запровадження військового поселення бабця Їгупівна розповідала часто, згадуючи, як козаки наші виступили у похід проганяти «хранцуза» «аж до самого Парижа», як козаки брали Париж і вже везли додому звідти шовк на плаття своїм дружинам.
А на російському кордоні – трах! як обухом по лобі! – їх записали уланами. Уланам призначили нових начальників, ввели солдатську муштру. Поки козаків не було вдома, їхні козацькі садиби в Чугуєві всі були перероблені. Часто розказувала бабуся про початок військового поселення – як дізналася вона від сусідки Кінчихи, що все місто вночі було оточене солдатами. «Мабуть, знов хранцуз переміг, – вирішили козаки, – і наступає на Чугуїв. Хранцуз дурень. Сказали йому, що чавунне місто, а в нас одні плетені тини були. Сміх!»
Баби спекли млинців і понесли своїм захисникам-солдатикам: «Може, і наших у поході хтось нагодує». Але солдати грубо прогнали їх: «Ідіть геть, баби! Ми воювати прийшли. Начальство нам наказало нікого до себе не допускати: козачки можуть отруту принести».
Спантеличені мирні жителі почали збиратися в гурти, щоб розгадати цю загадку: солдат сказав, що «і місто спалять, якщо будете бунтувати». Стояли мирно, стурбовані, і перемовлялися: «Оце оказія!»
На розгублених простаків швидко налетіли прийшлі поліцейські і солдатські патрулі, вимагали видати бунтівників. Більшість боязко задкувала. Але козаки – народ вільний, військовий, бували у світах, а поліції ще не знали.
– Які такі бунтівники? Ми вільні козаки, а ти хто такий?
– Не тикай – бачиш, мене цар ґудзиками обтикав. Взяти його, це бунтівник!
Сміливців хапали, катували, а оскільки вказувати їм не було на кого, то засікали до смерті.
Такого ще не бувало… Відчай, страх пішов. Але місцями почали й бунтувати. Сміливіші мужики часто розповідали про бунти, захлинаючись від хвацькості. Особливо відзначилася Балаклія, а за нею Шебелинка. Козацтво селилося на підвищеннях; і Чугуїв наш стоїть на горі, спускаючись кручами до Дінця, і Шебелинка вся на горі. Шебелинці загородилися возами, саньми, плугами, боронами і почали пускати з розгону колеса в артилерію і кавалерію, які підступили знизу.
– А-а! Греби його колесом по поясниці! – кричали з гори розгарячілі голови.
– Не можемо команду із семи сотень годувати!
Розвиваючи швидкість по рівній дорозі, колеса одне за другим врізались у передні ряди війська і порушували стрій зразкових аракчеєвців. Полковник скомандував:
– Вистрелити для остраху холостими!
Куди там! Тільки ще більше розійшлися сміливці.
– Не бере ваша підла крупа – за нас Бог! Ми замовляння знаємо від ваших куль. Не дошкулиш!
Але коли картеч устелила одну-дві дороги людьми, здійнявся плач… відчай… І – горе переможеним… Почалося засікання до смерті і всі принади східних завойовників»…
Ось останні два абзаци мовою оригіналу, тобто так, як написав сам Рєпін:
– Не бере ваша подлая крупа – за нас Бог! Мы заговор знаем от ваших пуль. Не дошкулишь!
Но когда картечь уложила одну-две дороги людьми, поднялся вой… отчаяние… И – горе побежденным… Началось засекание до смерти и все прелести восточных завоевателей»…
Як бачимо, Рєпін навмисно використав у своїй російськомовній книзі українізми «не бере» і «не дошкулишь», щоб підкреслити, що мова йде про українців. Тільки українець за місцем свого народження і за своїми переконаннями міг із таким болем написати, як поширювалися на його рідних українських землях «засекание до смерти и все прелести восточных завоевателей»! Так пишуть тільки про чужих.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/