При деревах із янголом

12

Іван Малкович: портрет зблизька
Поетичні світи крутяться один біля одного. Іноді так близько, що аж виникає паралакс, даючи відхилення в результаті позірного зміщення розглядуваного об’єкта, і можна просто не помітити їх. Особливо коли ці світи мають однакову ментальність.
 
Втім, до такої аномальності не дійшло. Бо порятував від неї Ірпінь, де я зробив крок назустріч краянину, який народився 1961 року поблизу Коломиї, в с.Нижній Березів, і ми потиснули один одному руку, він мені підписав першу збірку «Білий камінь» (1984) так, наче ми з ним перейшли якісь особливі випробування на довір’я: «Моєму доброму другові на пам’ять про наше знайомство в Ірпені. Від щирого серця – Іван. 14 січня 1985 року». А вже увечері навколо Івана зібралося літературне товариство на другому поверсі корпусу біля воріт й слухало перебір струн на гітарі (закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музичного училища та філфак Київського держуніверситету), він співав невідомі дивні пісні, чим зачарував усіх, підняв дух. А компанія компанією, збуджена, розкована, музикантові додала натхненних градусів, струни в опівнічному галасі, який невблаганно розростався, стихли і його, стомленого, взяв у полон сон, зануривши обличчям у подушку, що ніхто й не помітив. І слава Богу, мене якась сила змусила поцікавитись, чому замовкла гітара. Іван був би задихнувся («Отак прожив собі, дивись, немов одне лиш тільки знав я: о півдошостій народивсь – о півдопершій поховають…»)
 
Цей випадок не є приємним для спогаду, але Іван сприйняв мою присвяту в першій збірці «Грань»:
 
Той жовнір, якого ти загубив,
в поспіху перебираючи струни,
зітхає десь серед нас,
і його мама зітхає,
бо ніколи не виділа
пригніченим первістка.
Її студені доторки –
краплини, що зникають безслідно
на чолах гарячих чорнобривців,
а може, інших квіток
трагічного кольору…
Він приснився тобі дитям,
загубленим на бездоріжжі за листям…
І ти прокинувсь живим…
 
Поруч з текстом поет написав: «Я, вдячний і розчулений, вітаю тебе з двома днями народженнями. Іван. 6.12.1990. Будь!»
А я знаходжу у нього парадоксальні рядки і вражаюся:
 
При цих деревах в позах дум,
у позах духу, руху впертих
десь притулитися в саду
і хоч би трішечки померти…
 
Коли Іван Малкович мав вагон часу, ми зустрічалися то у Києві, то в Коломиї, то в його селі, то в обласному центрі. Пригадую, ходили столичним Басарабським ринком, Іван вів якусь комічну гру, цікавився цінами, торгувався, чого я терпіти не можу. Зізнався, що йому подобається таке самовираження, він відпочиває. Зустрічалися зимою в Івано-Франківську, та ніхто не замерз, бо зігрівала літературне товариство поезія. Приїжджаємо в Нижній Березів з фотокором місцевої газети Іваном Підлисецьким, який навчався з Івановою мамою в одному класі, ця зустріч (незабутня сестра Івана також віршувала) перетворилась в домашнє свято поезії та задушевної розмови про родичів і прародичів, талановитих та чимось примітних людей (Іван написав шість березівських колоритних образків, хоч насправді їх більше в його книжках). Дещо я почув, зокрема, і про дитинство поета, його первинне пізнання світу, віру в Бога і одухотворені предмети, в яких він живе («Риба, яка проти річки протяжно пливе, уповільнює воду, завертає її, відсуває», «висвячувався в пучку мак, і беркут небо ворохобив; ангелик в яферах дрімав і все гадав, що нам тут добре…», «З-за високої стодоли дрібен дощик дрівці коле», «Топірці, як бджоли, хочуть спати на зиму…»). Я побував поблизу на горі Сикитурі, де за півгодини показали себе зима і весна: падав сніг, було темно, потім прорвалося сонце, засяяли перламутрово гірлянди водяних крапель. А ще спіймав на перо потік Подушір, який з берегів збирає подушне, залежно від настрою, чорніє чи біліє. І перечитуючи нестаріючі вірші Івана, знаю предмет його поетичного виколисування, про що свого часу писав у відгуках та рецензіях.
Одного разу забіг до мене в гості. Балакаємо про літературу, нових авторів. Раптом Іван зривається, глипнувши на годинника, й квапиться в село, додому, бо мають до нього прийти. Вмовляємо водія інвалідського «Запорожця», щоб їхав, змушені прийняти його умови. Він швидко довозить нас до автостанції. Розплачуючись, Іван отримує здачу, але поки її підраховуємо, той лиш показав колеса. Хіба розреготатися. Іван весело каже, що най інвалід хоч щось заробить та й тішиться на здоров’я (Він самоіронізує: «Відпродай, газдо, мені хату, вино і віск, і решту свіч, аби я мав де панувати і банувати цілу ніч…»).
 
Ми перемовлялися в силу можливості, я вітав свого земляка з публікаціями і новими книжками. А він полюбляє автоіронію («Дуже делікатне створіння поет: плаче за кожною своєю сльозою»), першим себе намагається пародіювати, щоб не зазнатися, бути простішим, утверджувати думку, що все ж таки найгеніальніший творець у небі. Підписуючи свою збірку «Ключ» (1988), він жартома наголосив: «…прекрасному поетові – від Івана-графомана…» Я подякував за те, що не шкодує провінційному поетові епітетів, але, мабуть, треба було сказати навпаки, це було би смішніше.
Згодом я вже гортав його збірку «Вірші»(1992), яку художньо оформив в стилі зображень на кахлях відомий коломийський маляр Мирослав Ясінський. Майстер слова і майстер пензля потоваришували настільки, що навіть новоріччя разом з сім’ями відзначали. Можливо, це були передумови найвищого творчого злету. Іван, відповідаючи на анкету «Літературної України» цього ж року, поділився думками: «Залежить що розуміти під «зоряним часом», адже є зоряний час Свідзинського і зоряний час Корнійчука; залежить також, які тенденції в розвитку європейської літератури будуть переважати. Але вже сьогодні зрозуміло, що ані українським Маркесом, ні навіть українським Беккетом літературний світ ми не здивуємо. Очевидна (фатальна) потреба індивідуальності. Беззастережно вірячи в золоту добу Української держави, а отже, і її літератури, дошукуюся цієї індивідуальності (чи хоча б її предтечі) серед доброго десятка своїх талановитих приятелів. Може, це Кость? може, Юрко? може, Влодко? а, може, хтось і зовсім несподіваний, нежданий?..»
 
Тією творчою індивідуальністю, яку реанімував Іван, став колишній політв’язень Тарас Мельничук. Редактор «Молоді» (і упорядник, бо треба було зібрати твори), звернувся до літературознавця Миколи Жулинського, щоб написав передмову, зумів обійти цензуру і видати збірку Тараса Мельничука «Князь роси», яку з легкої руки Івана відзначено найвищою премією України. Іванові це коштувало переходом на інше місце праці. «То мій батько, – казав Мельничук. – Це він заслужив Шевченківської нагороди, я йому її вручив». І дуже хотів, щоб Малкович видрукував його заборонений у радянські часи рукопис книги «Чага», який відтак побачив світ у Коломиї завдяки найбільше Михайлові Андрусяку. Однак Іван не гнався за «захалявними текстами», мав свою думку стосовно видання творів Мельничука, на ній і залишився, бо не всі вірші витримують критику.
 
А зоряний час Івана Малковича, який мав досвід роботи редактором видавництв «Веселка» та «Молодь», в редакції журналу «Соняшник», проявився в образі приватного видавця, який створив з нуля видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» (так діти у нас жартома примовляли у дитинстві), воно прославилося на весь світ виданням літератури для дітей. Ця робота забрала в Малковича море енергії. Пригадую, побував мій знайомий в Канаді в середині дев’яностих і каже: «Бачив дитячі супер-книжки, які видає наш березун (народився у селі Нижній Березів). Всім видавництвам втер носа. Європейський рівень!..»
 
Час вже не йшов, як колись, а мчав. Та нас докупи звела 1997 року літературна премія «Благовіст». Нею відзначила комісія Спілки письменників в числі семи авторів Іванову нову книжку поезій в твердих палітурках «Із янголом на плечі» (1997), видану під маркою поетичної агенції «Княжів» і видрукувану в Словаччині («Краєм світу, уночі, при Господній при свічі хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі…») Отак на Благовіщення і привіталися. Світлину, що ми, преміанти, поруч сидимо в залі Спілки, а Іван розглядає мою збірку, вмістила на шпальтах «Літературка». Пізніше Івана запросили шанувальники поезії в Коломию на спілкування в залі музею історії міста. Це була незабутня зустріч, та, на, жаль, гостя оточило чимало допитливих розпитувачів і ми не змогли спокійно порозмовляти.
 
А може, все ж таки найкраще спілкування з творами самого письменника, де він найприродніший, найдуховніший і найуважніший, бо нікуди квапитись, наздоганяючи мить земного щастя, щоб не втратити якусь цифру в матеріальному просторі. Розгортаю хрестоматію української літератури та літературної критики ХХ ст. «Українське слово» (1995), де опублікована добірка найхарактерніших, тобто класичних, віршів Івана Малковича, хоча у нього всі поезії характерні, незважаючи на скромну, але питому їх кількість. А його збірка «Із янголом на плечі»? А понад тридцять упорядкованих ним книжок для дітей! А ще інші серії? Хто не знає віршів «Напучування сільського вчителя», «Пісеньку про черешню», «Сонет із торбинкою квасолі» чи «Пританцьовування на одній нозі»?..
 
І прийшла слава (Шевченківська премія, нагороди , повага).
 
Повертаюся до зацитованого вище вірша «При цих деревах…», щоб ще раз осмислити пошук метафори, Божої іскри співтворчості:
 
бо вірші – що? – як би хотів
сказати ними стан цей чистий,
то ніжні жилочки рядків
потріскали б від тиску мислі,
бо як печально знати все ж
в кассандриній трагічній тиші,
що в цім саду ти не помреш
і віщих віршів не напишеш…
 
Василь РЯБИЙ
м. Коломия
«Українська літературна газета»
№15 (255) 2 серпня 2019

Прокоментуєте?