«Проживши вік, спитай себе самого, що доброго зробив ти, до порога життєвого дійшовши?..»

До 85-річчя від дня народження Михайла Клименка

«Той щасливий, хто і
сніг оберне в зелен-цвіт і в серці збереже»

6 листопада поетові Михайлові Клименку було б вісімдесят
п’ять. Свого часу він прийшов у літературу з левківських садів, що під
Житомиром, із збіркою «Сині очі весни» (1956), з весною в душі, «із настроєм
урочисто високим». Молодий садівник приніс у поезію радість буття від єднання з
природою, весняні почуття й багато яблуневого цвіту. «А ось він занімілий од
задуми і відсутній од усього, окрім пучечка пролісків; іншого разу
по-хлопчачому сміється, підстрибуючи під кущем ліщини і зриваючи шипаки
горіхів. То, дивись, згинці біжить до гриба-боровика або, кепкуючи з гидливих,
тулить до щоки зелену жабку і зазирає в крихітні оченята», – ділився спогадами
А. Журавський про М. Клименка. Таким він залишився в пам’яті багатьох і тепер.
Його ужинок – 13 прижиттєвих збірок. За дві з них – «Сині очі весни» та «Призначаю
побачення рястові» (1991), – поета нагородили Всеукраїнською премією ім. Івана
Огієнка.  А ще слід до його творчого
набутку додати рукописні блокноти з віршами, які й нині лишаються невідомими
більшості.

Поезія М. Клименка відома як натурфілософська. Він був, перш
за все, поетом природи. Спогади В. Грабовського красномовно свідчать про
закоханість М. Клименка в неї: «Природа була колискою його таланту, і щороку
рано напровесні він підбивав мене залишити робочий кабінет у редакції і втекти
до лісу, туди, де і взимку в найлютіший холод плюскочуть живі кринички і де
першими прокидаються проліски. У всіх лісах навколо Житомира Михайло знав, де
б’ють живі джерела, ростуть найбільш рідкісні зілля, ягоди і гриби. В юності
він об’їздив ці урочища на велосипеді, а пізніше відкривав їх своїм найближчим
друзям. Дощі, завірюха, мороз чи осінній переліт птахів, а чи повернення їх з
вирію – Клименко поспішає до лісу, до річки. І щоразу повертався з цих походів
окриленим, помолоділим, оновленим. І щоразу приносив нові добірні образи і
пісенні рядки». У його віршах немає національного пафосу, соціальних мотивів,
проте глибоко чуттєва поезія  М. Клименка
несе красу, гармонію, радість, яких потребує кожна людина.

Більшість поетичних творів М. Клименка написана білим віршем
і зовсім вільним розміром. Уже в першій збірці з шістдесяти трьох віршів, не
враховуючи сонети, які ще мали риму (згодом до збірки вибраних поезій 1969 р.
увійшли білі сонети), тридцять два написані білим віршем і верлібром. Творчість
В. Вітмена – сміливого реформатора вільного вірша – стала йому міцним
підґрунтям в освоєнні, а згодом й утвердженні в українській літературі цієї
поетичної форми. Рукописні блокноти М. Клименка «Поезії світу» та «Улюблені
поети», що зберігаються в домашньому архіві його дочки Наталії Клименко,
списані вільними віршами Пабло Неруди, Гарсіа Лорки, Назима Хікмета. В.
Грабовський, маючи в своєму зібранні поетичні збірки багатьох зарубіжних
класиків, подаровані йому М. Клименком, пригадував: «Не знаю, де він знайшов
спільну точку дотику з поетичними орбітами цих велетів, але він її знайшов, і
одразу. Клименкове слово стало по-філософськи виважено мудрим, думки –
глибокими, а його поезія заграла сотнями нових барв».  Л. Новиченко, Д. Павличко, О. Косенко
відзначили, що творче обдаровання поета найкраще розкрилося в цих формах. «Тут
його майстерність вочевидь сягає тієї межі, за якою форму вірша важко
утримувати в свідомості, – вона ніби зникає, вся розчиняється в чисельному та емоційному
враженнях од твору»,  –  писав Д. Павличко в передмові до збірки
вибраних поезій М. Клименка 1969 р. У емоційності його віршів пересвідчиться
кожен, хто познайомиться з поезією автора:

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Яблуні цвітуть…

Іду я садом

І вклоняюсь кожній зокрема,

Знявши бриль свій – вицвілий, потертий –

І посміхаюсь.

Ще б не посміхатись,

Коли навколо так прозоро, й срібно,

І бджоляно!

З’ява нових збірок М. Клименка свідчила про нові пошуки й
відкриття, зроблені ним на поетичній ниві. У збірці «Розвидень» 1971 р. вперше
були надруковані рубаї. Працювати над ними він почав 1968 р. Наталія Клименко
зауважила, що рубаї для нього були однією з улюблених поетичних форм, в якій
«витворений ним у слові світ випромінює живу енергію, сповнюючи кожного, кому
вона суголосна, повнотою буття». М. Клименко, дотримуючись правил східної
поетики, творив власний поетичний канон, побудований на засадах мудрості й
любові. Його рубаяна складається з 163 віршів, уміщених до восьми збірок.
Основний її корпус лишається в рукописних блокнотах, тому невідомий сучасному
читачеві.

Стрижнем рубаяни М. Клименка стала людина, що зумовило
глибокий антропоцентризм поезії. Усвідомлення швидкоплинності життя, зблизило
його зі східними поетами, зокрема з Гафізом Ширазі та Омаром Хайямом:

Що втрати? Їх повік не перебуть,

Хтось починає, хтось кінчає путь.

І скільки б не відхрещувавсь од смерті,

До неї роки все ж дорогу труть.

М. Клименко спонукав до осмислення власного життєвого шляху,
свого призначення, вчинків, до пошуку істинних цінностей:

Проживши вік, спитай себе самого,

Що доброго зробив ти, до порога

Життєвого дійшовши? Чи відчув

Над часом хоч миттєву перемогу.

Не пройшла повз увагу поета тема війни. У  його пам’яті на все життя закарбувалися
враження дитячих та юнацьких літ: передчасна смерть батька, згодом – матері.
Тому ця тема стала провідною в рубаях М. Клименка та цілій творчості. Однак ці
рубаї не затруєні песимізмом: переживши жахіття війни, сховавши біль у
серці  від утрати найдорожчих людей, він
зберіг любов до життя. «Ні полинові дні, ні «дитячі долі, хрещені нещастям», ні
втрати жорстокі не посіяли в душі безвихідного песимізму, – пригадував його
колишній учень П. Білоус, – його твори пронизує ідея незнищенності життя,
торжества добра над злом, прекрасного над потворним, творчості над руйнуванням».

Важливою для М. Клименка стала тема праці, вона є неодмінною
умовою самореалізації людини, яка за своєю природою – майстер, творець
матеріального й духовного. Поет усвідомлював цінність  будь-якої праці й утверджував думку про те,
що без неї людина не відчує повноти життя, не залишить після себе сліду:

Найлегше – річку перейти убрід

Міленьку й на піску лишити слід,

А ти – роботою вкарбуй відбиток

У діяннях людських на безліч літ.

Зустрічаємо в його творчому доробку політичні рубаї. Їх у М.
Клименка небагато: поет був аполітичною людиною, вільним митцем, що складав
поетичні гімни природі. Народний художник України М. Максименко згадував:
«Скромнішої людини я у своєму житті не зустрічав. Його вже називали класиком
української поезії, а він залишався людиною тихою, негаласливою […] З його
поетичним реноме в Україні можна було жити безбідно, вірою і правдою служачи
компартії. Проте без жодного перебільшення скажу, що служив Михайло лише вічним
ідеалам любові і добра та рідній природі з її неповторною красою». У лаконічній
формі поет блискуче передав задушливу політичну атмосферу другої половини ХХ
ст., репрезентував власний погляд на владу й незапозичені думки.

На формування лірики М. Клименка особливий вплив мала
японська поезія. Серед японських поетів, що стали його духовними наставниками,
були: Ґьотай, Мацуо Басьо, Мукаі Кьорай, Морікава Кьоріку, Такараі Кікаку,
Дзьосо, Рансецу, Кобаясі Ісса, Йоса Бусон, Тайґі, Масаока Сікі, Рьокан, Йосано
Акіко, Тійо, Ісікава Такубоку. За життя він списав не один блокнот, в яких
знаходимо вірші улюблених японських поетів. Невипадково в збірці вибраних
поезій 1969 р. з’явилися перші хокку. На жаль, з-понад півтори тисячі віршів
надруковані лише вісімдесят дев’ять. Матеріалом для хокку стали звичайні,
інколи навіть дрібні речі, що оточують нас, явища природи, рослинний і
тваринний світ. М. Клименко сприймав Всесвіт як живий організм, що живе за
своїми законами, говорить, співає, сміється, плаче. Хокку М. Клименка – це
життя землі, в якому «На полотні туману / Вже вишиває сонце / Червоні гасла
дня», «На споришеву стежку / Ступає босий ранок, / Лоскочеться роса», «Їжак у
листі чмиха, / Вовтузиться, щоб грушку / На голки наколоть», «З-під зелених
повік / Зорить у землю горіх – / Дивиться, куди б упасти», «До материнки
горнеться / Жовтавий звіробій. / Аж чебрецю завидно», «Важкі прачі колосся /
Застукали по тиші – / Озвався стиглий дзвін». Головними образами віршів-хокку
М. Клименка стали садові дерева: «Як радісно землі / Од перестуку яблук / У
повному саду», «Вапно вже у відрі / І яблуні тріпочуть – / Радіють білим
льолям», «Калина над криницею / Грона палкі запалила. / Червона вода на дні»;
дерева, що ростуть в Україні, зокрема на Поліссі: «Берізки тихо світять / Між
соснами густими – / Виднішає в бору», «Верба спустила віття / До самої води. /
Полоще в плесі коси», «Розтринькав усе злото / осінній ліс і знову / Лишився
жебраком». Найбільшою популярністю у віршах М. Клименка користуються
квіти:  «Ще пізні чорнобривці /
Доцвітають на грядці, / Як літа посланці», «Стало тісно суцвіттям / І коричневі
маки тріскають / Од напруги струму в гілках», «Холодним полум’ям горять /
Гладіолуси в саду, / Не гаснуть на дощі». Тему краси навколишнього світу М.
Клименко вважав головною в поетичній творчості, водночас, тематика його хокку
розмаїта: тема швидкоплинності людського життя, чуттєвості людських сердець,
розлуки й смерті, кохання й зради, краси поетичного слова, історична тема.
Взявши за основу східну форму, поет вклав у неї незапозичені думки й оформлені
в слово почуття, власне, притаманне лише йому світосприйняття, сформоване на
ґрунті життєвого досвіду та українських традицій, закорінене в дохристиянській
міфології та українському фольклорі. На думку Д. Павличка, М. Клименко зміг
найкраще з усіх опанувати закони японського трирядкового вірша хокку в
українській поезії.

Більшість свого часу поет приділив вихованню молодої
поетичної зміни. М. Клименко став неофіційним наставником молодої групи
літераторів,  сформував власну поетичну
школу, яка існувала багато років. Серед його учнів – М. Пасічник, М. Сич, В.
Грабовський, М. Павленко, І. Ліберда, В. Лясковський, П. Опанасенко, М.
Жайворон, П. Білоус. До творів усіх початківців, з якими спілкувався, він  доклав свою щедру руку. З його благословення
друкувалися перші поетичні добірки В. Гуменюка, М. Ковальчука, Г. Іванюхи, І.
Шевченко, Б. Остапенка.

Після смерті М. Клименка його вірші не видаються. Збірки,
підготовлені до друку поетом, виходили невеликим тиражем, тому його творчий
спадок лишається закритим для сучасного читача. Значний масив поетичної
спадщини зберігається в рукописах. Сьогодні настав час повернути його вірші із
забуття, видати ненадруковане, адже про те, якою був людиною Михайло Клименко,
краще розповість його поезія.