Звістка про смерть прекрасного
поета і журналіста Юрія Ряста застала мене після презентації в Музеї
української літератури прекрасного букваря маленького українця «Соколик» Дмитра
Чередниченка. Перша думка, яка зродилася в голові: «Пішов до мами за межу». Він
і справді дуже любив свою маму і болісно переживав її смерть. Власне, і перша
його поетична збірочка, уже далеко не в юному віці, була присвячена саме їй і
називалася «Мама і сонях».
З Юрієм Рястом я познайомилася ще на початку 2000-х на
засіданні літературного об’єднання «Радосинь», яке веде при Спілці письменників
Дмитро Чередниченко. Чомусь одразу вирізнила його серед інших, й одразу запали
в душу його рядки: «впізнаю тоді трави в обличчя, та не згадую вже імена» чи
«спить Україна під Чумацьким Возом, віками спить, неначе під наркозом, останні
чоботи знімає з неї тать… Небога спить – їй сниться благодать».
Ця
щирість і чистота, яка проступає в кожному рядочку – із власного досвіду,
власних болів і переживань, переплавлених на горнилі душі і поетичного
таланту. І це тонко відчувається в
кожній його збірочці – парадоксальній і глибоко філософській. Їх не так багато
на творчому рахунку Юрія Ряста: «Мати й
сонях», «Многая літа», «Курай», дитяча
збірка «Яворовий дощик».
Його
важко було віднести до відомих поетів – надто безпечно свого часу він ставився
до поняття слава чи розкрутка і надто прискіпливо – до власної творчості, не
допускаючи жодної неточної рими, жодного слабенького образу. Але, попри це,
його однозначно можна віднести до Поетів, закорінених у власну землю, які
вміють говорити її мовою і слухати, відчувати найтонші порухи людської душі й
віднаходити спосіб передати це.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Доля
свого часу добре загартувала пана Юрія.
Народився він на Донеччині в селі Іванопілля Костянтинівського району.
Батька свого майже не знав: мати – “фронтовичка-медсестричка” познайомилася в
шпиталі з Валентином Миколайовичем Каверіним (Ряст – літературне псевдо Юрія
Каверіна), але після війни їхнє спільне життя не склалося. Мати з малим Юрком лишилася
на Донбасі, працювала на шахті, разом пережили голод 1947-го і всі подальші
злигодні. Подробиці його зболеного й освяченого війною дитинства проступлять
у рядках: «Та дякую шахтарській
землянці, Де мати мене спородила, Без лікарів і повитух. І тільки коза та У
яслах сіно жувала, Та й мислила собі: «Чим не Богородиця жона та стражденна?»
Пізніше
вони вдвох переїхали в село Плужне Ізяславського району Хмельницької області.
Після закінчення школи Юрій Каверін потрапляє до Києва, де рік працює на новобудовах.
У його трудовому заліку – масив Відрадний, ВДНГ, київський іподром. Після
служби в армії (довелося пройти і Білорусь, і Прибалтику, і Польщу) Юрко
повертається на Донбас у містечко Часів-Яр, куди до своєї сестри переїхала його
мати. І перше місце роботи – комбінат вогнетривкої цегли, яка тоді
експортувалася в 90 країн світу. На все
життя запам’ятався солодкаво-нудотний, трупний запах шамоту, з якого випікали
цеглу. Молодому слюсарю випала “честь” заливати мастило в колеса вагонеток, що
виповзали з печі. Трішки загаєшся – і струмінь гарячої пари може лишити
помітний знак на обличчі. Обідати – і то доводилося на ходу, бо конвеєр
не зупинявся ні на мить. А скільки було випадків, коли вагонетки сходили з
рейок? І добре, якщо доводилося лише піднімати ці вагонетки та складати цеглу
назад. Гірше – коли з-під залізяччя витягали покалічених товаришів. А було ж і таке.
Донбас
виявився не стільки фізично важким, скільки психологічно. «Це взагалі
специфічний край, слабаків там не люблять, – розповідав пізніше пан Юрій. –
Більшість робітничих містечок Донбасу жила за своїми кримінальними законами.
Тут були цілі династії зеків – це коли батько повертався з ув’язнення, а на
його місце йшов старший син, потім підростав молодший. Щотижня когось знаходили
мертвим, але міліція в це мало втручалася. 80% підлітків перебувало на обліку в
міліції. Місто було хронічно хворим на алкоголізм, а традиційною «перевіркою на
вошивість» було випити з горла пляшку
горілки і піти на танці. Я сам через це проходив, так що можу».
І слухали братки,
Затамувавши подих,
Чиїсь хмільні рядки
Про Мурку і про подвиг,
Гуляли до зорі…
Зумисне? Ненароком?
Гасили ліхтарі –
І ставили під оком…
Я вижив там.
В
подібні умови потрапив Юрій Каверін і після закінчення в 1978 році Донецького
державного університету, коли його, молодого філолога, направили викладати
українську мову й літературу в Артемівське СПТУ №6. Вистояв і відбувся як
педагог. Через два роки, коли перевівся до Катюжанського СПТУ№1 на Київщині,
нові учні видалися йому дитячим садком.
Свого
часу Юрій Каверін працював і в Музеї народної архітектури і побуту України. «У
моєму підпорядкуванні було понад 20 бабусь – кандидати наук, доктора,
письменники, перекладачі, які вийшли на пенсію і тепер стояли біля цих хаток,
охороняли їх. Вони імітували, що мене бояться, а я себе жартома називав
«штурм-баб-фюрер», – згадував пан Юрій. Тоді ж довелося поїздити по Україні,
торкнутися душею і давньої культури, і чогось того справдешнього і
сокровенного, чого вже зараз і не зустрінеш між людей. Побував він і в
фольклорних експедиціях в Чорнобильській зоні, що вилилося в цикл «Поліські
билиці»:
Гинуть села
поліські під зливами.
Лиходій всі
дахи розкрив.
Накривають
лелеки їх крилами, –
Не стачає
лелекам крил…
В одному зі
своїх нарисів, присвяченому творчості художника Олександра Костецького, Юрій
Ряст писав: «Аномальні ці люди ― художники. Дивноглядні… Перебувають десь поруч
нас, маючи ті самі клопоти про хліб
насущний. Аж раптом днями не можеш вийти з дива ― як уздрінеш таке собі віртуальне видиво на
полотні …». Таким само аномальним дивом у нашому сповненому метушні й
рекламного галасу житті є поезія Юрія Ряста. Її, як заповіт, лишив нам пан
Юрій, щоб не збилися життєві орієнтири. І від цього світлішає на душі.