Пролеґомени до нових одкровень

112

Денники Петра Сороки, як слушно
зазначає чернігівський письменник Михась Ткач, – «унікальне явище в українській
літературі». Адже в них, як підкреслює він, – «невидиме світло добра, любові,
сущність нашого буття».  Академік Микола
Жулинський, якому твори Петра Сороки «лягли на душу» і який «поріднився» з
переживаннями письменникової душі, називає їх «високою літературою».  Майстер щоденникової прози, черкаський
прозаїк Василь Захарченко вважає їх «сучасним європейським письмом», «здобреним
суто українською ліричністю, поетичністю, що йдуть від національної вдачі, від
тієї ж народної пісні».  Ремарка Василя
Захарченка щодо європейськости письма Петра Сороки є вельми значущою і, на мою
думку, заслуговує на увагу дослідників.

Коли, кілька років тому,
мандруючи містами й містечками Галичини з метою поширення і пропаґанди журналу
української глибинки «Ятрань», я несподівано потрапив до Тернополя і отримав
нагоду протягом двох днів спілкуватися з Петром Сорокою, говорити і дискутувати
з ним, бачити і чути його, – як то кажуть, на відстані простягнутої руки, – цей
письменник здався мені новітнім Паньком Кулішем. Не стільки через свою зовнішню
схожість із ним (такий же високий і худорлявий – «тичинкуватий», як він сам
називає себе), скільки через свій енциклопедичний підхід до літератури (весь
його будинок – одна суцільна бібліотека) та свою щиру і щохвилинно насичену
реліґійність.

Не в останню чергу «завдяки»
радянському літературознавству, яке створило свій, підігнаний під доґми
ленінізму канон української класики, «культуртреґер і західник Куліш»  отримав нішу «українського буржуазного націоналіста».
Абсурдним у цьому визначенні було не стільки означуюче «буржуазний», скільки
означуване «націоналіст», бо Куліш був скоріше інтернаціоналістом, послідовно
зорієнтованим на Європу, про що переконливо свідчить його ориґінальна творчість
і весь багатомовний перекладацький доробок. В цьому плані говорити про
європейськість письма Петра Сороки, який європейськими мовами не володіє і який
у Європі майже не бував (якщо не рахувати гостин у Емми Андієвської в ФРН) є,
на перший погляд, видаванням бажаного за дійсне.

На моє глибоке переконання,
іманентна європейськість Петра Сороки ґенетично успадкована ним від його
лемківських предків (що були, як це вже науково доведено, галузкою кельтів, які
в доримські часи домінували над всією Європою). Одним із проявів цього спадку є
виразний культ дерев, що пронизує всю творчість письменника. На рівні
світогляду європейська ментальність Петра Сороки пояснюється також його
належністю до Ґреко-Католицької Церкви, в межах якої письменник є не лише
дійовим практиком (ініціатором побудови Каплички і Храму в селі Петрики, де він
мешкає), а й заглибленим дослідником життя і творчости «отців-фундаторів», в
першу чергу Святого Авґустина.

Про Петра Сороку останнім часом
пишуть багато і пишуть люди вельми знакомиті в нашій літературі, виділяючи
«мовно-філософське вглиблення» його художнього письма, «емоційну напругу
думки», «афористичність» його творчої манери, його «аналітичність» і «спостережливість»,
«відточеність стилю», «психолоґічну напругу», порівнюючи його денники до
«сповіді» і «молитви», називаючи його книги «романом душі». Все це є,
безумовно, свідченням високої оцінки його творчости, з яким важко не
погодитися, однак, будьмо відверті, такі епітети й означення можна було б
прикласти й до багатьох інших майстрів прозового пера. Унікальність же
творчости Петра Сороки в контексті сучасної української літератури полягає в
іншому – в тих глибинних смислових пластах його творів, які залишаються поза
увагою критики і які становлять саму суть його методу. 

Одна сучасна українська письменниця
якось закинула Петрові Сороці, що його книги – це нескінченна череда «описів
хмар різної конфіґурації». Інша уїдливо назвала його денники «спогляданням
власного пупка», ядовито ужаливши при цьому запитанням: «А чи вмієте Ви писати
щось серйозне?» Мовляв, таких «денників» у кожного путящого письменника – томи,
просто видавати їх вони не вважають за потрібне.  Особливість творчого методу Петра Сороки – в
підході до літератури. Тим його читачам, кому цей підхід невідомий і
незрозумілий, його денники цілком природньо здаються монотонним потоком
медитацій і дорожніх замальовок – хмар, птахів, краєвидів. Суть же полягає у
тому, що ці «хмари, птахи і краєвиди» – не кінцева мета його творів, а лише
зовнішня завіса, саме поза якою і слід шукати істинний смисл його
натурфілософських шукань.

Зверну увагу лише на два аспекти
його творчости, які, як мені здається, стануть об’єктом досліджень наших
критиків і науковців. Це, по-перше, послідовно здійснюване письменником
повернення літературному слову його визначальної ознаки – художности. І справа
тут не лише в тому, що Петро Сорока сам є митцем (у прямому значенні цього
слова, бо захоплюється живописом і скульптурою), а в тому, що літературне слово
він використовує так, як маляр використовує фарбу, мобілізуючи його внутрішній
естетичний потенціал. По-друге, це продовження метафізичної традиції західної
літератури, започаткованої видатним сучасником Шекспіра, поетом-проповідником
Джоном Донном, і продовженої такими велетами європейського письменства, як Джон
Мільтон, Джордж Герберт, Ендрю Марвел, Томас Еліот. Схожість лісових денників
Петра Сороки з творами одного з найславетніших американських метафізиків –
Генрі Торо – просто вражаюча.

Письменницький доробок Петра
Сороки вже не один рік твориться у повній злагоді з язичницьким і християнським
календарями: в кінці року, коли в біолоґічному світі відбувається
найфундаментальніша зміна – вода, основа всього живого, міняє полюс свого
маґнетизму, і коли в духовному світі відбувається найголовніша подія –
народжується Спаситель, на світ Божий з’являється черговий Петрів «Денник».
Цього року це вже одинадцята його щоденникова сповідь.  Ще на початку своєї діяріушної діяльности, у
третій книзі своїх «денників-нічників», письменник зізнався, що «хотів би
залишити на світі дванадцять добрих книг, як дванадцять своїх апостолів».  Такий шлях – у літературі й житті – обрав
собі письменник, і, мабуть, цей шлях є правильним і праведним, бо, як сказав
Папа Римський Бенедикт ХVІ, «через апостолів ми приходимо до самого
Ісуса».  

Сергій І. ТКАЧЕНКО,

лавреат Міжнародної премії імени
В.Винниченка, фундатор і головний редактор журналу «Ятрань» (Київ – Нью-Йорк)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!