Професор Іван Денисюк і шістдесятники

320

 
 
Тарас САЛИГА
Затямились мені слова Івана Денисюка (приблизно двадцятилітньої давності), мовлені у товаристві «не круглого столу», де «персонажами» були Роман Кудлик, Роман Безпалків, Микола Петренко та Левко Різник, які за горнятком кави (це так «на здогад буряків, щоб дали капусти») ніколи не відмовлялись погомоніти. В таких ситуаціях розмови велись на різні теми. Заговорили про шістдесятників. «І все ж, я думаю, – обізвався професор Іван Денисюк, – про шістдесятників дуже по-своєму ємко, а водночас органічно і професійно пише Михайлина Коцюбинська». Отож цитую її слова, які тоді майже наближено до тексту проговорював старійшина нашої компанії:
«Шістдесятники – то спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Вони виховувалися саме в ній, у цій системі, нісши на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення, так і не здолавши переступити через усі його забобони. Багато хто з них на початку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які потім самі ж відкинули, як облуду й гальмо. Причому, підкреслюю, щиро перейняті – фальш, пристосуванство, цинізм тим «першим хоробрим» були чужі. Коли ж на хвилі післякультівського оновлення відкрився колосальний масив нового знання, відкрилася прихована правда, пішли їй назустріч і мали мужність будувати своє життя згідно з її велінням».
Він також любив повторювати, але повторювати без урочистого пафосу, а як незаперечну істину Сверстюкову аксіому, яка зродилась у його праці «Котляревський сміється»: «Мало самого таланту, треба мати український хребет», філософія якої полягала в ідейно-естетичній місії твору і суспільній поведінці автора, тобто авторські оцінки та ідеали ніколи не можуть бути лукавими, лицемірно-догідливими, подвійними. Українська література, як і українське письменство при аналізі вартості художнього твору та аналізі громадянсько-суспільної поведінки автора, на жаль, інколи різко зашкалює, то «вліво» то «вправо».
Денисюка-літературознавця  (історика і теоретика літератури), франкознавця, вченого-фольклориста і фольклориста-збирача народних творів,  Денисюка-есеїста, літературознавця-белетриста, майстра епістолярного жанру, публіциста, Денисюка – витонченого чуттєвіста і знавця малярства, педагога, і, звичайно, ж Денисюка-творця одноіменної школи нам не слід «здавати в архіви». Про Денисюка вченого-філолога, педагога і громадянина треба говорити як про досвід людини і громадянина, щоб зуміли ми бути собою, щоб знали собі ціну, кажучи Сверстюковими словами, аби  «не гнули українського хребта». Отже, якщо наголошувати на життєво-суспільній поведінці Івана Овксентійовича як на принципах, за якими він жив, то для цього вистачить згадати, скажімо, два випадки із його буднів.
Свідомо наголошую на слові «будні», хоч насправді йдеться про ситуації далеко не буденні, а швидше – про моменти промовисто героїчні. Суть у тому, що в щоденному потоці часу жити по-християнськи, під «Господнім перстом» було його постійним органічним станом душі, а жити так у «щасливих» радянських умовах під «зореносною рубіновою «звіздою» було справжнім героїзмом, морально-духовним подвигом. Ні! Денисюк не вдавав із себе святенника, але й у правдолюбстві не лукавив! За свої помилки вмів каятись – навіть інколи сліз не ховав. Каятись у якійсь своїй провині значить зовсім не менше, ніж  чинити подвиг.
Боронь, Боже, шановний читачу, я не акцентую на Денисюкових покаяннях за якісь його помилки, бо не я йому суддя… Навпаки, волію, не гіперболізуючи, насвітлювати його відважні поступки, які він ніколи подвигами не вважав. Усі, хто знає Денисюків вчинок у студентські роки, й досі дивується такій поведінці. Уявімо сьогодні Західну Україну післявоєнних, тобто кінця 40-их – початку 50-их років… Галичиною гуляють «яструбки». Масові депортації у Сибір. Села сплюндровані. Поміж хатами блукають втеклі діти. Пекло!.. А ще слід додати московський брутальний теракт над своїм вірним прислужником Галаном як привід  для додаткових підстав на радянські екзекуції. О цій порі за неблагонадійність студента філологічного факультету Романа Іваничука, сьогодні  класика літератури, відраховують з Львівського університету.
Відбувається, делікатно сказавши, свавільне судилище. Студенти мусять проголосувати за його виключення. Вчорашній фронтовик Денисюк не голосує. Пробує покинути «збір благочестивих». На дверях цербери-активісти пнуть його руку вгору з вимогою «Голосуй: «за»! Він вириває, і як протест: «Не буду! Не можу!». З такими моральними критеріями Денисюк виходив на свій науково-творчий шлях, на власний гостинець розбудови  індивідуального «я».
Чи відступав він пізніше від цих принципів? У прикінцевих роках свого життя професор Денисюк дав унікальний «відкритий урок» морально-етичної поведінки як повинен поводитись вчений, педагог у брутально «сотворених» екстремальних умовах. Пригадаймо, сказати б, «судовий процес захисту докторської дисертації» Петра Іванишина, який може бути корупційним зразком агресивного псевдоакадемічного наступу проти молодого вченого.
«Хтось» із кола дисертантових недругів «сфабрикував» пасквільний відгук, який підписали Тамара Гундорова і Джордж Грабович, а потім цей «хтось» підступно умовив академіків Івана Дзюбу, Ярослава Яцківа і Михайлину Коцюбинську підписати паскудний та наклепницький у брехливій риториці «папір» і відповідно спрямувати його у ВАК та Львівський національний університет імені Івана Франка, де відбувався захист. У Львові ще знайшлися підписанти «калібру» Ярослава Грицака та всіляких інших «моголів, моголів»…  На бік цієї «важкої артилерії» професор Денисюк принципово не пристав, хоч із Михайлиною Коцюбинською в усьому і завжди науково солідаризувався, а Дзюбу буквально обожнював, вважав його лідером і духовним очільником нації.
Під час захисту, що швидше був схожий на політичний спектакль, ніж на засідання Спецради, при обговоренні професор Денисюк сказав: «Такого захисту, як сьогодні, вже давно не було, такого цікавого, такого складного і такого контроверсійного. Це пояснюється складністю і важливістю проблеми, її актуальністю і наявністю різних поглядів на цю проблему. Дехто в оцінках нашого дисертанта шокований і переляканий, що П. Іванишин у свій час виступив проти культу деяких вчених. Як смів він їх критикувати? (…) Зачитують сфабриковані суцільно негативні відгуки.
Якщо відгук суцільно негативний, отже, відгук упереджений, він несерйозний. Невже нічого позитивного не можна знайти, навіть критикуючи? Автори самі себе видають. Або ті автори, які вже заздалегідь, ще до захисту, критикують опонентів за їх «єлейні» виступи» (…),  себто Володимира Панченка, Григорія Клочека і Тараса Салигу…»
Денисюків виступ підтримали Ярослав Дашкевич, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Сергій Квіт, Володимир Моренець, Анатолій Карась, Марія Матіос, Дмитро Штогрин і теж оформили в листа до ВАКу.
Ці два факти, себто перший – голосувати «за» виключення Р. Іванчука з університету, а другий – голосувати «проти» докторату П. Іванишина лежать в одній площині. Це, якщо хочете, «пролог» та «епілог» морально-етичної, а загалом «духовної конституції» Денисюка.
Затямились мені слова Івана Денисюка (приблизно двадцятилітньої давності), мовлені у товаристві «не круглого столу», де «персонажами» були Роман Кудлик, Роман Безпалків, Микола Петренко та Левко Різник, які за горнятком кави (це так «на здогад буряків, щоб дали капусти») ніколи не відмовлялись погомоніти. В таких ситуаціях розмови велись на різні теми. Заговорили про шістдесятників. «І все ж, я думаю, – обізвався професор Іван Денисюк, – про шістдесятників дуже по-своєму ємко, а водночас органічно і професійно пише Михайлина Коцюбинська». Отож цитую її слова, які тоді майже наближено до тексту проговорював старійшина нашої компанії:
«Шістдесятники – то спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи. Вони виховувалися саме в ній, у цій системі, нісши на собі родимі плями середовища, яке їх породило, перейшовши різні стадії його усвідомлення, так і не здолавши переступити через усі його забобони. Багато хто з них на початку були щиро перейняті тими ідеологічними міфами, які потім самі ж відкинули, як облуду й гальмо. Причому, підкреслюю, щиро перейняті – фальш, пристосуванство, цинізм тим «першим хоробрим» були чужі. Коли ж на хвилі післякультівського оновлення відкрився колосальний масив нового знання, відкрилася прихована правда, пішли їй назустріч і мали мужність будувати своє життя згідно з її велінням».
Він також любив повторювати, але повторювати без урочистого пафосу, а як незаперечну істину Сверстюкову аксіому, яка зродилась у його праці «Котляревський сміється»: «Мало самого таланту, треба мати український хребет», філософія якої полягала в ідейно-естетичній місії твору і суспільній поведінці автора, тобто авторські оцінки та ідеали ніколи не можуть бути лукавими, лицемірно-догідливими, подвійними. Українська література, як і українське письменство при аналізі вартості художнього твору та аналізі громадянсько-суспільної поведінки автора, на жаль, інколи різко зашкалює, то «вліво» то «вправо».

На фото молоді літератори (справа наліво): Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Драч, Іван Дзюба, Микола Вінграновський у Спілці письменників України. Середина 1960-х рр.
На фото молоді літератори (справа наліво): Євген Сверстюк, Ліна Костенко, Іван Світличний, Іван Драч, Іван Дзюба, Микола Вінграновський у Спілці письменників України. Середина 1960-х рр.

Денисюка-літературознавця  (історика і теоретика літератури), франкознавця, вченого-фольклориста і фольклориста-збирача народних творів,  Денисюка-есеїста, літературознавця-белетриста, майстра епістолярного жанру, публіциста, Денисюка – витонченого чуттєвіста і знавця малярства, педагога, і, звичайно, ж Денисюка-творця одноіменної школи нам не слід «здавати в архіви». Про Денисюка вченого-філолога, педагога і громадянина треба говорити як про досвід людини і громадянина, щоб зуміли ми бути собою, щоб знали собі ціну, кажучи Сверстюковими словами, аби  «не гнули українського хребта». Отже, якщо наголошувати на життєво-суспільній поведінці Івана Овксентійовича як на принципах, за якими він жив, то для цього вистачить згадати, скажімо, два випадки із його буднів.
Свідомо наголошую на слові «будні», хоч насправді йдеться про ситуації далеко не буденні, а швидше – про моменти промовисто героїчні. Суть у тому, що в щоденному потоці часу жити по-християнськи, під «Господнім перстом» було його постійним органічним станом душі, а жити так у «щасливих» радянських умовах під «зореносною рубіновою «звіздою» було справжнім героїзмом, морально-духовним подвигом. Ні! Денисюк не вдавав із себе святенника, але й у правдолюбстві не лукавив! За свої помилки вмів каятись – навіть інколи сліз не ховав. Каятись у якійсь своїй провині значить зовсім не менше, ніж  чинити подвиг.
Боронь, Боже, шановний читачу, я не акцентую на Денисюкових покаяннях за якісь його помилки, бо не я йому суддя… Навпаки, волію, не гіперболізуючи, насвітлювати його відважні поступки, які він ніколи подвигами не вважав. Усі, хто знає Денисюків вчинок у студентські роки, й досі дивується такій поведінці. Уявімо сьогодні Західну Україну післявоєнних, тобто кінця 40-их – початку 50-их років… Галичиною гуляють «яструбки». Масові депортації у Сибір. Села сплюндровані. Поміж хатами блукають втеклі діти. Пекло!.. А ще слід додати московський брутальний теракт над своїм вірним прислужником Галаном як привід  для додаткових підстав на радянські екзекуції. О цій порі за неблагонадійність студента філологічного факультету Романа Іваничука, сьогодні  класика літератури, відраховують з Львівського університету.
Відбувається, делікатно сказавши, свавільне судилище. Студенти мусять проголосувати за його виключення. Вчорашній фронтовик Денисюк не голосує. Пробує покинути «збір благочестивих». На дверях цербери-активісти пнуть його руку вгору з вимогою «Голосуй: «за»! Він вириває, і як протест: «Не буду! Не можу!». З такими моральними критеріями Денисюк виходив на свій науково-творчий шлях, на власний гостинець розбудови  індивідуального «я».
Чи відступав він пізніше від цих принципів? У прикінцевих роках свого життя професор Денисюк дав унікальний «відкритий урок» морально-етичної поведінки як повинен поводитись вчений, педагог у брутально «сотворених» екстремальних умовах. Пригадаймо, сказати б, «судовий процес захисту докторської дисертації» Петра Іванишина, який може бути корупційним зразком агресивного псевдоакадемічного наступу проти молодого вченого.
«Хтось» із кола дисертантових недругів «сфабрикував» пасквільний відгук, який підписали Тамара Гундорова і Джордж Грабович, а потім цей «хтось» підступно умовив академіків Івана Дзюбу, Ярослава Яцківа і Михайлину Коцюбинську підписати паскудний та наклепницький у брехливій риториці «папір» і відповідно спрямувати його у ВАК та Львівський національний університет імені Івана Франка, де відбувався захист. У Львові ще знайшлися підписанти «калібру» Ярослава Грицака та всіляких інших «моголів, моголів»…  На бік цієї «важкої артилерії» професор Денисюк принципово не пристав, хоч із Михайлиною Коцюбинською в усьому і завжди науково солідаризувався, а Дзюбу буквально обожнював, вважав його лідером і духовним очільником нації.
Під час захисту, що швидше був схожий на політичний спектакль, ніж на засідання Спецради, при обговоренні професор Денисюк сказав: «Такого захисту, як сьогодні, вже давно не було, такого цікавого, такого складного і такого контроверсійного. Це пояснюється складністю і важливістю проблеми, її актуальністю і наявністю різних поглядів на цю проблему. Дехто в оцінках нашого дисертанта шокований і переляканий, що П. Іванишин у свій час виступив проти культу деяких вчених. Як смів він їх критикувати? (…) Зачитують сфабриковані суцільно негативні відгуки.
Якщо відгук суцільно негативний, отже, відгук упереджений, він несерйозний. Невже нічого позитивного не можна знайти, навіть критикуючи? Автори самі себе видають. Або ті автори, які вже заздалегідь, ще до захисту, критикують опонентів за їх «єлейні» виступи» (…),  себто Володимира Панченка, Григорія Клочека і Тараса Салигу…»
Денисюків виступ підтримали Ярослав Дашкевич, Ірина Калинець, Ігор Калинець, Сергій Квіт, Володимир Моренець, Анатолій Карась, Марія Матіос, Дмитро Штогрин і теж оформили в листа до ВАКу.
Ці два факти, себто перший – голосувати «за» виключення Р. Іванчука з університету, а другий – голосувати «проти» докторату П. Іванишина лежать в одній площині. Це, якщо хочете, «пролог» та «епілог» морально-етичної, а загалом «духовної конституції» Денисюка.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!