Проекція в сучасне чи апологія князівській жорстокості?

356

 
 

(Драма Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» з погляду сьогодення)

 
Віктор ГРИЦЕНКО

Спершу закон, а потім благодать;

 спершу тінь, а потім  істина…

Іларіон Київський

 

«Не сотвори собі кумира !» – Люди постійно порушують цю заповідь. І що цікаво, то це прагнення не тільки поставити свого кумира на п’єдестал, а й розвалити чужу кумирню. Бог дав надію і жагу шукати істину, а ми обожнюємо те, що через лінивість розуму не можемо пояснити, і тих, які не просто сильніші нас, а хворобливо жорстокі. І за прикладом далеко ходити не треба: в столиці України зведений пам’ятник рівноапостольній княгині Ользі. У чому її святість? У масовому винищенні древлян! І сьогодні пам’ятаю, як газета «Літературна Україна» від 2 листопада 1995 року принесла звістку про нагородження хорошої людини і чудового поета орденом Ярослава Мудрого, водночас повідомляючи, що цей київський князь був і залишається апостолом добра для сучасних вождів московського Кремля. Саме це і спонукало кілька років тому взятися за перо, щоб провести невеличке дослідження, чому сусіди створили кумира з київського князя (ми навіть з пам’ятником йому припізнилися – в Росії звели раніше).
 
Фронти Другої світової війни все далі відкочувалися від зруйнованого фашистами Києва, де Іван Кочерга дописував історичну драму «Ярослав Мудрий», слушно названу Максимом Рильським «проекцією минулого в сучасне». Надія Андріанова, в якої я позичив ці слова поета, в своєму літературному портреті Івана Кочерги не розтлумачила, на жаль, як же побачити цю проекцію. Невже тільки в оспівуванні здатності героїв драми заради високої мети піти на самопожертву й подвиг? Але ж цього мало, бо, як не був би обізнаний письменник з літописами про давнє, він, хоче цього чи не хоче, накладає світогляд своєї доби на вчинки і образи героїв. Читач в історичному творі мимоволі шукає аналогів. Сьогодні непересічний одинадцятикласник, якого примусять вивчати драму Івана Кочерги, задумується над образом князя Ярослава, шукатиме йому приклад мудрого вождя в  20-му столітті. Війна з печенігами нагадує учням про німецьких фашистів, а світогляд і вчинки Ярослава Мудрого (мудрого, але несправедливого) нагадують живе божество нашого віку – Сталіна. Особиста жорстокість Ярослава (мав би, скажімо, до кінця життя зберегти вдячність новгородському посаднику Коснятину, котрий врятував йому життя) пояснюєтся, як бачимо з п’єси, державними планами (держава і її закони стоять вище життя людини – пряма паралель з масовим винищенням «ворогів народу» більшовиками на чолі зі Сталіном, жорстокість якого не знала меж). Дехто з критиків, зокрема В’ячеслав Брюховецький, відчуваючи, що сучасний читач проведе згадану паралель, намагався заспокоїти нас тим, що в часи, коли писалася драма, уявлення про єдиновладдя і єдиноправдивість одної особи були настільки поширеними, що така риса Ярослава сприймалася зовсім не як аномалія (отже, схвалення культу особи, її тиранії!).
Дуже хочеться, щоб мої колишн колеги, учителі старших класів, запитали в учнів: «Хто назвав князя Ярослава Мудрим?»  Упевнений, що відповідь буде одна: «Народ!» На жаль, народ доступу до літописів не мав, а літописці, як і сучасні журналісти, писали те, що їм наказували (згадаймо лише версію Павла Загребельного в його романі «Диво» – про те, як було вилучено з літописів ім’я зодчого, який звів собор Святої Софії). Натомість ми чуємо: князь звів, князь збудував. Складається враження, що наші літературознавці ніколи не читали поезію Лесі Українки «Напис в руїні».
Що думав письменник, створюючи свою драму, ми ніколи не дізнаємось. Не допоможе і передмова:  «Щодо самого Ярослава, центрального образу драматичної поеми, то в змалюванні його треба було прагнути не тільки історичної та художньої правди, але якогось філософського узагальнення, якогось свіжого розкриття цього надзвичайно суперечливого характеру”. І письменник показав нам цю суперечливість з усією силою свого таланту.  От, скажімо,  придвірний літописець, чи глава прес-служби, говорячи сучасною мовою, Сильвестр, намалювавши ідилію («І спить постушка  біля казана. Бо крепок князь і власть його міцна…»), розхвалює мудрість князя («Прилежен-бо і часто книги чтяше…»). Сельвестра не зупиняє їдке зауваження Микити (“Не те чеснота,  лиш би книги чтить, а щоб од книг зерно добра й любові в своїй душі посіяти й зростить.”). Ієромонах продовжує співати дифірамби (“Які поправ крамоли і лукавства, аж поки прах їх не розвіяв  вітер”), а читач мимоволі повертається в двадцяте століття.
Дружба Ярослава з варягами дуже вже нагадує дружбу СРСР з фашистською Німеччиною. Князь не хоче загострювати стосунки із зайдами? Боявся провокацій і Сталін ( це сьогодні нам відомо, що страх «вождя народів» не заважав готуватися до нападницької війни – Гітлер, напавши на Радянський Союз, зробив це зі страху, що йому вдарять у спину).
Політична діяльність Ярослава, яка, на думку літературних критиків, була спрямована в мирне будівниче русло, часом змушувала князя підіймати неправий меч, а іншим разом – кидати його у піхви, коли зброю належало б застосувати. Про мирне сталінське будівництво соціалізму списані гори паперу. А що писали не так давно  про це мої одинадцятикласники, читаючи драму І. Кочерги «Ярослав Мудрий»?  «Меч  Ярослава – це табори Сталіна (згідно закону, звичайно)». «Вороги миру в драмі – це “вороги народу” під час масових репресій». «Страх перед державою  і  князем –  пряма  дорога  до культу особи  будь-якого  можновладця», – написав один з моїх унів, «спіткнувшись» об слова князя Ярослава «людей учу я страхом і книжками».
Таких «спотикань» в учнівських творах (діти мали пояснити своє розуміння вислову «раніш закон, а потім благодать») було досить багато. Паралелі, які проводились у сучасність, часом вражали своєю наївністю, а дехто з моїх вихованців, стомившись спостерігати за зусиллями Президента та Верховної Ради навести порядок, мріяв про сильну руку князя Ярослава і закони «Руської правди» (діти не глухі, вони чують спогади ветеранів, що за Сталіна був порядок!). Але так думали далеко не всі. Можливо, третина. Ще одна третина йшла за мудрістю підручника («Ярослав постає як великий громадянин і воїн, видатний державний  діяч»). А решта учнів разом з учителем задумалася: «А які закони мають бути раніше благодаті? І чому це  закон стає вище людського щастя, отої благодаті, про яку говорить князь Ярослав услід  за ученим монахом Іларіоном?»
Хотілось би, щоб й інші читачі драми подумали над тим, що хотів сказати учений монах. Як не дивно, але ми й досі не читаємо пояснення афоризму Іларіона. І нікому в думку не приходить перевірити точність «цитати». « Спершу тінь, а потім істина», – так закінчує свій афоризм монах, якого полюбляв ставити за приклад князь Ярослав. Виходить, що закон, поставлений можновладцями на перше місце (князь Ярослав – не виняток), грає роль тіні. Наляканий, правда, і тіні боїться. На уроці, коли більшість учнів і в руках не тримала праці Іларіона, мої одинадцятикласники задумувалися, які закони він прославляв і ставив на перше місце. Дуже можливо, говорили учні, що він, ведучи мову про християнську релігію, мав на увазі незабутні заповіді Ісуса Христа». Не вбий. Не укради. Шануй батька свого…». А вчителю слова монаха здавалися міною сповільненої дії, яку заклав письменник, змальовуючи образ Ярослава Мудрого.
Кажуть, що цитатами з Біблії можна підкріпити навіть дві протилежні думки. Але ж драма Івана Кочерги – не Святе Письмо! То чому ж одне бачиться літературним критикам і зовсім інше сучасному читачеві, в якого пропав пієтет щодо вождів? Чому багато афоризмів драми й досі не помічено? Невже тому, що «тільки Бог царів і царства судить»? Тоді на слова Сильвестра треба навести зауваження Микити : «З  пергаменту не довго  зчистить  ваду, лиш з совісті  не зчистити  її…».
Драма свого часу була відзначена Державною (тобто Сталінською) премією. Чим же вразила п’єса великого кормчого? (Відомо, що свою премію він розподіляв особисто). Невже він не помітив крамоли в жодному рядку драматичної поеми? Хоча б в отаких:
 
Не вадило б їй також помолитись
За  тисячу мужів тих іменитих,
Що за її намовою убитих…
 
Або:
 
…пергамент  чистий
Свого життя заплямив Ярослав,
Коли схопив і ув’язнив безвинно
Посадника чесного Коснятина…
 
Ні, мабуть, таки помічав, як помічаємо й ми сьогодні, як знаємо, що масові репресії були вчинені не параноїком, а далекоглядною людиною (страх, масовий психоз закрили роти мільйонам людей, коли ще задовго до нападу фашистів Сталін разом з покірною Верховною Радою видав закони, які дозволяють нещадно експлуатувати робітників, робочий день котрих сягнув 12 годин без вихідних, закони, які давали право грабувати колгоспників, садовити безкарно в тюрми учених, створювати дослідні інститути за колючим дротом). Сталін знав, що переможців не судять. І хоча перемога в Другій світовій війні не принесла підкорення світу, як планувалося, Сталіна обожнювали:
 
Що б не робив і як би не блукав, –
Завжди мети доходить Ярослав!..
 
Такі слова проголошує Микита, благовіючи навіть над помилками свого князя, якому він мав помститися за вбивство батька. Образ Микити – своєрідний сурогат з Павлика Морозова. Месник починає служити вбивці, хворому манією переслідування («Не досить їм державу розхитати, то вже мене вразити яко тать, о Коснятине, мислиш, раб лукавий!..»). Микита, який перед помстою хотів дізнатися, чим підкорює собі людей князь, згодом приходить до висновку, що мститися не варто, адже вбивця будує міцну державу, разом з якою міцніє і Новгородська земля. Микита не слухав Ратобора, який говорив про біду, що спіткала Новгород, коли в поході до Зирянських гір лягло кістьми кілька тисяч новгородців (ця сцена нагадує «визвольну» війну проти Фінляндії). Юнак осліплений любов’ю до вождя:
 
…Пізнав так близько розум дивний
Мудрішого з усіх земних царів,
Пізнав того, хто не лише в добрі,
А навіть в злі і в хибах все ж несхибний.
 
І це говорить людина, яка нещодавно зовсім по-іншому думала про добро і зло:
 
На богатьох полях
Лилася кров братів-новогородців,
Яку забув так скоро Ярослав…
 
Прощає свої образи й муляр Журейко, який, на думку літературознавців та авторів шкільних підручників, представляє в драмі народ. Чому прощає? За побудову міцної держави. Це прощення  свідчить, що держава вкотре підминає під себе людину. Залишається зауважити, що мільйони репресованих та членів їхніх сімей рвалися в 1941 році на фронт, щоб захистити Вітчизну, але чи простили вони Сталіну?
Зміцнення держави і в часи Ярослава, і в часи Сталіна йшло за одним сценарієм. Князь, скажімо, йде походом на чюдь, зосновує на свою честь там місце Юр’їв ( не забудьмо, що християнське ім’я в князя Георгій-Юрій). Протоптаною дорогою зміцнює  Радянський Союз і вождь – захоплює Прибалтику, ділить з фашистами Польщу (Україна врешті возз’єдналася, але, витерши сльозу розчулення, не забудьмо, що більшовики й віддали Західну Україну полякам в 20-і роки). Як бачимо, в обох владик є багато спільного, а особливо їх ріднять імперські почуття:
 
А я весь вік воджу в походи рать…
Раніш закон, а потім благодать.
 
Ці імперські почуття близькі деяким сучасним вождям Росії (там, слід зауважити, найкращої думки про Петра Першого та Катерину Другу – катів українського народу). То чи треба дивуватися, що сучасна Росія веде своє літочислення від Київської Русі (без тіні сумніву президент держави стверджував, що це ЇХНІЙ князь видавав доньку за французького короля). А простим людям залишається дивуватися, чого це ми орден Ярослава Мудрого маємо (чи тому що князь «руський», чи тому, що він був жорстоким, підступним, невдячним). Про це, як мені здається, думав і письменник Іван Кочерга, змальовуючи сон Ярослава. Святополк у цьому сні сказав, що з Ярославом він «одного лігва вовки», що руки в них обох в крові братів. І хто знає, кого б назвали мудрим, коли б переміг у братовбивчій війні Святополк. Можна лише вкотре зауважити, що знову це зробили б придворні борзописці, бо Ярослав не високо цінив народ, зокрема славнозвісного Журейка.
 
Ти, каменщик, коли будуєш церкву,
Єдиний кут свій бачиш, а я всю
Від самого підмурка до хреста.
 
Не дуже шанує «будівничий» Ярослав і Боже слово. Скажімо, в сцені, коли Єлизавета ділиться мрією знайти в книжках заповіт, «щоб утворився спокій на землі», Сильвестр говорить: «Премудрість ця в ученії Христовім». Але князь заперечує:
 
Береться мудрість не із заповітів,
А із шукань і помилок гірких.
А щоб добру призвичаїти,
Чимало князь голів стинає злих…
 
Отже, князь покладає надію тільки на власну мудрість державного діяча, на своє уміння точно визначити, що є добро, а що є зло. За такими законами жив і наш сучасник – «вождь народів» Сталін. Тому для Максима Рильського п’єса Івана Кочерги бачилася і довершеною, і проекцією минулого в сучасне. Драматург, бажав він цього чи не бажав, образом свого героя застеріг грядущі покоління від сліпої віри в мудрість їхніх вождів. Досить часто та мудрість може бути сумнівною, а то й небезпечною, антилюдяною. Але нам, визнаймо, не хочеться в це вірити: нас влаштовує доля рабів.
 

м. Кривий Ріг

 

№21 (183) 28 жовтня 2016

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!