Продовжує жити у слові

179

Нещодавно в
Чернівцях відбувся ІІІ всеукраїнський фестиваль поезії «Від Гуцулії – до кряжів
донецьких» (пам’яті Тараса Мельничука). Поетичне слово лауреата Державної
премії України імені Тараса Шевченка і його колег долинуло і до рідних Уторопів
на Прикарпатті, де народився і спочиває на горі Мальцево поет-політв’язень,
Косова, де учасники фестивалю провели вечір пам’яті. Вирішено також проводити
наступні свята в Чернівцях і містах, тісно пов’язаних з іменем Тараса –
Коломия, Верховина (Івано-Франківщина), Вижниця, Хотин, Глибока (Буковина)…
Цьогорічними гостями стали лауреат Національної премії України імені Т.
Шевченка Василь Герасим’юк, близька подруга Т. Мельничука, лауреат літературної
премії його імені Ніна Гнатюк, мельничуківські лауреати, видавець із Києва
Василь Клічак, із Чернівців Віра Китайгородська, Микола Рачук, Володимир
Вознюк, Богдан Мельничук, із Прикарпаття – Василь Шкурган, Ярослав Ясінський,
Василь Рябий, Василь Андрушко, Іван Війтенко, Роман Киселюк, молоді літератори
Мар’ян Лазарук, Василь Карп’юк, Богдан Стрільник, Роман Стадник, Олена
Логінова, Наталя Ткачик.

…Щоби в наші дні
зрозуміти поета, насамперед треба вміти пошанувати плоди його праці – поезію.
Робити зараз це ой як не просто, коли суспільство все глибше і глибше засмоктує
криза й корупція, коли вільного часу зостається так мало, що й ніколи
розгорнути поетичну книжку, бо весь час поглинає дешева і примітивна, ще й
невідомо чи корисна, теле- й комп’ютерна інформація, коли живе слово ледь
добирається, як пагони з-під весняних снігів. Тому й постає крицеве
Мельничукове слово, яке з літами не втрачає ні міцності, ні впевненості у своїй
правоті: «Поезія – це щось неминуче. Як смерть. Як не втечеш від смерті, так і
від поезії не втечеш, якщо вона тебе обрала своєю жертвою. Саме – жертвою! І
дала тобі, жертві (Стефаник), камінний хрест на плечі – неси!»

Нести важкенний
хрест йому, Мельничукові, було не сила. Спершу випробування кучинськими
таборами, відтак – вінницькою в’язницею. Тому Поет і запитує самого себе й нас:
«Чи варто такою дорогою ціною – ціною життя – добувати Слово, щоби під кінець
зникнути навічно в нічому, в темряві?» І продовжує мовити ще з більшою
розпукою: «…хотіти сказати Слово і не могти, не сміти (заткнуть пельку, мов
кляпом, «радянською владою», розіпнуть, розтерзають душу слідствами, допитами,
гратами, сонце і світ закриють тюрмою, колючим дротом і автоматами)» (цитую за
книгою Мельничука «Князь роси», виданою минулого року Іваном Малковичем у
видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).

Чимало спогадів
прозвучало про Тараса як у Чернівцях, так і в Косові та Уторопах, де торік біля
школи відкрили його музей. Василь Шкурган на згарищі батьківської хати знайшов
і приніс до музею особисті Тарасові речі, які не спалив вогонь. Василь Андрушко
оповідав про часи, коли Мельничук не мав де жити і він запропонував йому свою
майстерню… Після в’язничних застінок поет не міг ночами спати, багато писав,
тому й шукав того, хто зможе почути його вірші. Особливо тепло й зворушливо
звучали розповіді Ніни Гнатюк, яка познайомилася з Тарасом ще в далекому 1967
році й через усе життя пронесла пам’ять про його мужність і нездоланність,
особливо про той період, коли вдруге несправедливо потрапив до вінницької
в’язниці. Підтримка близької людини вкрай була потрібна йому. Пані Ніна готує
до друку листи Тараса до неї. Давно готова й книга поезій, підготовлена нею.
Знайшовся і видавець у Чернівцях. Значить, невзабарі матимемо нове видання
творів незабутнього Тараса.

Цьогорічний
фестиваль був багатим на помітні події. У видавничому домі «Букрек» побачила
нова книга вибраного Анатолія Кичинського «Небажаний свідок» у відомій серії
«Третє тисячоліття: українська поезія», редакційну колегію якої очолює академік
Іван Дзюба. Не вперше на фестивалі збирається творча молодь у Чернівецькому
меморіальному музеї Володимира Івасюка, збирає її молодий поет і науковець
Мар’ян Лазарук, який, до речі, цього років вдало провів і заключну частину
фестивалю.

Ще одна
обов’язкова фестивальна подія – вручення літературної премії «Князь роси» імені
Тараса Мельничука. Її лауреатом став поет із Кутів, що на Прикарпатті, Микола
Близнюк за книгу «Дві поеми». Жвавий резонанс у тих, хто прийшов привітати
лауреата, викликала поема «Олекса Довбуш».              

Принципово
зауважував на врученні премії поет Микола Рачук: «Мабуть, ми, лауреати премії
імені Тараса Мельничука, повинні звернутися до Верховної Ради з листом, щоби
творчість Тараса Мельничука нарешті була включена до шкільних програм. Нині про
нього згадують лише в літературі рідного краю, для якої відведено аж одну
годину. Що ж можна вивчити з багатогранної творчості за такий короткий час?..».

Ініціативу Миколи
Рачука підтримали інші лауреати. Василь Герасим’юк нагадав: «То не біда, що
маємо аж два фестивалі Мельничука і три премії. Від цього поет нічого не
втрачає. Багатьом із нині сущих титулованих героїв України навряд чи судилося
дочекатися бодай одного фестивалю чи премії їхнього імені».

Поетичне свято
посилило інтерес до творчості одного з найвизначніших поетів кінця минулого
тисячоліття й початку нового. Тарас Мельничук продовжує жити у Слові. Як не
парадоксально, ті, що «були живішими від усіх живих», давно забуті. А його
поезія продовжує брунькуватися від самої провесні – аж до зимових холодів.

м. Чернівці

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!