Від редакції.
Коли ця стаття п. Осипа
Зінкевича була підготовлена до друку в УЛГ, з’явилася публікація цього
шановного автора на сторінках іншого видання. Це викликало певне здивування з
нашого боку, адже про те, що ми плануємо друкувати відповідь О.Зінкевича на статтю
Н.Околітенко, було поставлено до відома її автора. Втім, усе ж ми вирішили
опублікувати статтю О.Зінкевича (зі зміненим заголовком і короткою преамбулою
автора), при цьому оприлюднивши також відповідь Н.Околітенко.
Разом з тим, готові надати
можливість висловитися з приводу теми, порушеної обома авторами, також іншим
зацікавленим учасникам.
Відповідь Наталі Околітенко
на її статтю « Відсотки за зраду» автор уважав за потрібне надіслати для
опублікування також часописові Національної Спілки Письменників України
«Літературна Україна». Це рішення автора зумовлено тим, що велика частина
статті Наталі Околітенко присвячена
окремим письменникам, а також Спілці письменників (яка до підготовки і
видання енциклопедичного довідника не мала жодного відношення).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У
двох випусках «Української літературної газети» (за 13 і 27 листопада 2010 р.)
з’явилася стаття під заголовком
«Відсотки за зраду» письменниці й доктора біологічних наук Наталі Околітенко.
Сам заголовок статті справляє дивне враження, бо в ній немає жодного слова ні
про якісь відсотки, ні про зраду (хто, кого і коли зрадив). Натомість вона
переважно присвячена не енциклопедичному довіднику «Рух опору в Україні:
1960–1990», а Спілці Письменників України і окремим письменникам, членам цієї Спілки,
у контексті тієї полеміки і того протистояння, що відбувалося 2003 р., коли
деякі письменники намагалися захопити приміщення Спілки, у дивний спосіб
скинути її керівництво і натомість призначити головою автора статті Н.
Околітенко. Сьогодні події 2003 р. не варті уваги і до них, на мою думку, немає
потреби повертатися.
Найбільшим
позитивом розлогої публікації є її велика частина (майже третина), присвячена
другові життя авторки Данилові Кулинякові. Мені було приємно читати ці рядки
про людину, яку я особисто знаю і, як виявилося, як дуже мало (аж соромно
признатися) про неї знав. І тут багатьом дружинам вартувало б взяти приклад у
Н. Околітенко й повчитися, як шанувати своїх чоловіків і скільки уваги їм
приділяти.
Втім,
повернімося до закінчення статті, яка є її найважливішою частиною. Авторка пише
(цитую): «…він (тобто довідник) не відповідає… чітко означеним критеріям
добору матеріалу». У цьому полягає суть справи. Видається, що авторка взагалі
не читала вступної статті до книжки, де дуже виразно визначені критерії підбору
матеріалу. Кожне видавництво, видаючи книги у демократичній країні (а ми такою
є), має повне право визначати свої критерії, якими воно повинно керуватися у
підготовці власної публікації. Ясна річ, що живучи нібито у демократичній
системі, інші можуть з тими критеріями погоджуватися або не погоджуватися. На
жаль, у своїй статті Н. Околітенко не запропонувала власних критеріїв, якими
могло б скористатися видавництво, готуючи друге, доповнене видання цієї книжки.
У
передмові до довідника про це пишеться дуже виразно: «Запропоноване видання за
своїм спрямуванням є універсальним довідником з тих галузей, що безпосередньо
стосуються проблематики національних і людських прав в Україні. Це своєрідне
зведення найважливіших моментів, подій і явищ в Україні під час дисидентського
руху в СРСР та на її теренах… Для колективу працівників складним було питання
критеріїв і принципів, якими треба було керуватися в підготовці окремих статей.
Джерельні матеріали й консультації з активними учасниками тих подій давали
змогу знаходити найбільш об’єктивний підхід в їх опрацюванні… У (довіднику)
можуть бути неповні дані про окремих персоналій через брак джерельних
матеріалів».
Виходячи
з цього, довідник не міг бути довідником про український рух опору, не міг бути
етнічно-українським, не міг мати і не має ні політичного, ні ідеологічного чи
ксенофобського спрямування. Оскільки Україна є багатонаціональною державою, у
довіднику представлено біобібліографічні статті про різні категорії діячів, які
своєю діяльністю посягали на могутність тоталітарного режиму, підривали
могутність і цілісність найпотужнішої у світі російсько-радянської імперії, щоб
спільними зусиллями діячів різних національностей і різного
ідеологічно-політичного спрямування довести ту імперію до краху, розчленування
і створення окремих, незалежних держав. До цих діячів, згідно з нашими чіткими
і виразними критеріями, включено письменників, які сприяли українському
національно-культурному відродженню, шістдесятників, учасників українського
національно-визвольного руху (члени ОУН, воїни УПА, які досиджували терміни
ув’язнення або були засуджені після 1960 р.), учасників українського
правозахисного руху (колишні політв’язні), українського руху опору (колишні
члени нелегальних і підпільних організацій), учасників російського
правозахисного руху (які виступали на захист українських політв’язнів,
допомагали їхнім родичам, передавали український самвидав на Захід), учасників
єврейського і татарського правозахисних рухів в Україні (які після звільнення
нелегально виносили з тюрем і концтаборів твори українських політв’язнів),
політв’язнів, які брали спільно з українськими участь у протестних акціях тощо.
Такими були критерії видавництва, воно їх дотримувалося у першому виданні і
буде дотримуватися у другому, доповненому.
Будь-яке
інше видавництво, будь-яка особа чи група осіб може зібрати більше інформацій,
ніж нам це вдалося; може видати довідник лише про тих, хто боровся за
самостійну Україну (були такі пропозиції); може у такому довіднику подавати
лише етнічних українців (що нам також пропонували), якщо це точно і науково
можна визначити. У демократичному суспільстві, яким ми нібито є, для всього
вистачить місця. Будь ласка, зробіть це краще за нас. Нас було лише кілька осіб
(не десятки академіків, докторів історичних чи біологічних наук), і за три роки
ми вивчили тисячі документів, які зберігаються у видавництві «Смолоскип»,
переглянули сотні книжок, щоб написати найбільш об’єктивну статтю про тих
діячів різних категорій, доповнити їх, за можливістю і доступністю матеріалів,
найповнішою бібліографією. Ми не були упорядниками (так нас весь час у статті
називає Н. Околітенко), бо ми не мали, що упорядковувати. Перед нами було
завдання написати статті. Упорядники упорядковують уже готове, уже написане,
опубліковане, що повинна знати авторка статті.
На
цьому я міг би зупинитися, поставити крапку і не повертатися до низки
звинувачень, які висуває на нашу адресу письменниця, доктор біологічних наук Н.
Околітенко. Але вона сама спонукає мене не зупинятися.
На
початку статті Н. Околітенко подає перелік осіб, які не включені у наш
довідник, а, на її думку, повинні бути включені, забуваючи, що наш довідник
охоплює лише 1960–1990 рр. Не всі, названі нею особи відповідають нашим
критеріям. Дехто буде включений, якщо нам вдасться зібрати про них і про їхню
правозахисну діяльність достатню кількість інформації. Проте для Н. Околітенко,
як вона пише, «справа не в тому, кого там немає, а в тому, хто є». І саме тут
наші та її критерії і підходи принципово відрізняються. Для нас справа (і це
основне) у тому, кого там з різних причин немає (брак інформації), а повинен
бути, згідно з нашими критеріями. Авторка статті перераховує відомих
письменників, які у довіднику є, але, на її думку, не повинні бути. Я назву
лише кількох. Для нас вистачило одного роману Юрія Мушкетика «Крапля крові»
(1964), щоб його включити у довідник. У той час Ю. Мушкетик перший з усіх,
замість закликів вмирати за «Родіну», пише, що немає такої цілі, в ім’я якої
можна відібрати людське життя. І цим усе сказано. На цей роман Іван Дзюба
відгукнувся блискучою статтею «Сумлінність художнього досліду» (1965), що
спричинило бурхливу реакцію партійних псевдокритиків. Мова і про Івана Драча.
Так І. Драч «дихав Леніним» (1965), однак 1968 р. підписав «Лист 139-ти», а
пізніше, прикриваючись «духом Леніна», мав змогу поїхати до США, взяв на себе
сміливість, і був першим, хто привіз звідти п’ятитомник творів Миколи
Хвильового (видавництва «Смолоскип»), забороненого в Україні (УРСР). Після
цього почалась своєрідна «реабілітація» письменників Розстріляного відродження,
декого з них почали видавати.
Я
не буду перераховувати усіх, про кого пише Н. Околітенко. Згадаю ще Дмитра Павличка, який у той час також «дихав
Леніним», хоч розсекречені архіви КДБ говорять зовсім інше. Проте це вже інша
розмова. Біографії Дмитра Павличка і Данила Кулиняка дуже подібні і дуже різні.
Дм. Павличко неповнолітнім юнаком був воїном УПА. Його заарештували, і
«гуманна» радянська влада його звільнила як неповнолітнього. Він, як талановита
людина, закінчив Львівський університет і зробив блискучу літературну кар’єру.
Д. Кулиняк, як неповнолітній юнак, пробував створити 1964 р. у Херсоні
підпільну організацію «Вісники свободи України». Його викрили, заарештували і
як неповнолітнього звільнили. Йому пощастило більше, ніж Павличкові. У той час
за участь у підпільній організації не лише саджали на довгі роки, а й
розстрілювали. Кулиняка не розстріляли і не посадили. Він коротко попрацював на
Херсонському текстильному комбінаті, а 1966 р. вступив до престижного
Московського літературного інституту ім. Максима Горького. Павличко там не
навчався, а Кулиняк навчався, він став
гарним поетом, опісля працював співробітником Роменського краєзнавчого музею,
державним інспектором рибоохорони. 1972 р. виступав на суді над Іваном Дзюбою
на його захист. 1981 р. Данила Кулиняка почали друкувати.
Називаючи
письменників, які є в довіднику і які, на думку Н. Околітенко, не повинні бути,
авторка чомусь пропустила Бориса Олійника, який був не лише визначним шістдесятником,
а й… партійним діячем, не лише всеукраїнського масштабу, а й всесоюзного.
Здається, ніхто з інших письменників не залишався з партійним квитком і членом
фракції Комуністичної Партії України у Верховній Раді, так довго, як Б. Олійник. З усіх відомих письменників
він найдовше «дихав Леніним». А він у довіднику є і залишиться, і ніхто не
вимагає його звідти прибрати. Чому Б. Олійник був і залишиться у довіднику? Це
карколомне запитання залишаємо на розсуд самій Н. Околітенко й усім читачам
цієї статті.
Наталя
Околітенко дивно і загадково пише про «Лист 139-ти»: «У шістдесятих роках 139
діячів культури підписали лист з протестом проти політичних репресій. Чому не
названо прізвища усіх (!!!), зокрема й тих, хто того підпису відрікся?». Дивно,
дуже дивно читати ці рядки. У статті названі імена всіх підписантів, не лише
діячів культури, а й 43 фізиків, математиків, біологів та інженерів. Впадає у
вічі: серед підписантів є не письменниця, а звичайна учителька Лариса
Просятківська, ровесниця Наталі Околітенко. І чомусь під тим листом підпису Н.
Околітенко немає… Але вона має моральне право допитуватися, хто відкликав
свій підпис. А чи сьогодні, з відстані часу, важливо, хто відкликав? Невже
авторці статті потрібні ці імена, щоб їх звинуватити у зраді? Автор цієї
публікації не дошукається тих імен. Ніхто з нас не має права звинувачувати
відкликантів (якщо таке мало місце). Не вони винні, а винна система і влада,
яка за допомогою сучасних механізмів доводила людину до такого стану, що вона
ладна була написати чи підписати що завгодно, підготовлене за неї в кабінетах
КДБ. Серед підписантів були й такі, які «дихали Леніним». І ми можемо тільки радіти, що і такі «Лист 139-ти» підписали.
В
одному місці Н. Околітенко зазначає, що «упорядники» (яких у довіднику взагалі
немає), «сфальшували історію у радянських традиціях». А як назвати те, що
немилих їй письменників, про яких мова у довіднику, вона, а не автори статей,
називає «правозахисниками» і «учасниками руху опору». Скажіть, будь ласка, чи
це не фальшування довідника? Нікого з письменників, з якими вона
розправляється, не названо ні «правозахисниками», ні «учасниками руху опору».
Про них написано, що вони були «учасниками українського національно-культурного
відродження», якими вони насправді були, про що я заявляю з повною
відповідальністю.
Ще у довіднику Н. Околітенко не до вподоби
стаття про Український Національний Комітет (УНК). Перекручуючи факти, вона
пише, що членів цього Комітету судили 1962 р., коли насправді (про що й
написано в довіднику) їх судили 1959 р. Звідки у неї взявся 1962 рік? На
підставі різних джерельних матеріалів нам вдалося встановити, що двох із
засуджених розстріляли, а інших ув’язнили на довгі роки. Авторка статті про цей
епізод пише: «Є у довіднику два скупі епізоди, які особливо спонукають до
роздумів. 1962 року було розстріляно з
конфіскацією майна двох молодих робітників – Богдана Грицину й Івана Коваля…
Було розстріляно більше, але тільки для цих двох осіб знайдено місце на
сторінках довідника». Прикро про таке читати. Нам удалося встановити лише двох.
Але якщо Н. Околітенко володіє інформацією, що було розстріляно й інших, то
чому не назве їхні імена? Невже це її відсотки за перекручення фактів й
інформації?
Наталя
Околітенко згадала лише десяток осіб, які, і на нашу думку, повинні бути у
довіднику, але їх немає через брак біографічних даних і інформації про їхню
правозахисну діяльність. Це лише десяток імен, а про сотні (так, про сотні),
які є у довіднику, у неї не знайшлося жодного доброго слова. Навіть про тих,
які загинули у концтаборах.
Чесно
кажучи, автор цих рядків не любить копирсатись у чужому минулому. Тому і не
схвалюю публікацію на сторінках цього часопису статей Івана Малюти про Миколу
Холодного. Так, цього талановитого і бурхливого за своєю вдачею поета кадебістська
система зламала і поставила на коліна, з яких він уже не міг підвестися. Не М.
Холодний винен, а влада винна.
І
тут напрошується принципове запитання: хто має
моральне право когось засуджувати чи називати зрадником? Повернутись до
давнього минулого мене спонукала сама Н. Околітенко. Вона правильно і
переконливо пише: «У Спілці письменників було скільки завгодно таких, які й
«постукати» на колегу були не проти, бо й приймали туди через КДБ. Тим, хто не
погоджувався на співробітництво, доводилося довго «чекати черги» хоч би з яким
доробком». Правильно написано, справді, так було. Це твердження авторитетної у
тих справах людини, якій не можна не вірити. Іншими словами, до Спілки приймали
ідеологічно благонадійних кандидатів, які «дихали Леніним». Повернімося до
подій тих років. 1977 р. У період чисток Наталю Околітенко приймають до Спілки
Письменників України. Це рік, коли розпочалися арешти і суди над членами
Української Гельсінської Групи (зокрема заарештували і засудили Миколу Руденка,
Олексу Тихого, а пізніше й багатьох інших). Саме того року Н. Околітенко
приймають до тієї ненависної їй сьогодні Спілки. У той час, щоб видати книжку,
треба було ще більш переконливо «дихати Леніним». І з цим Н. Околітенко не мала
проблем. З 1967 до 1988 рр. вона опублікувала 9 (!) книжок. Не кожному
письменникові (навіть найбільш благонадійному) це вдавалося. А їй, яка не
«дихала Леніним», вдалося.
Наталю
Околітенко також не влаштовує невеличка стаття про Катерину Чумаченко, яка
тоді, працюючи у Державному Департаменті США, а згодом у Білому Домі,
відігравала важливу роль в організації виступів Президента США і американських
законодавців на захист українських політв’язнів. Можливо, було б краще (невже
так думає Н. Околітенко?), щоб українська Західна діаспора, склавши руки,
чекала Божого спасіння для України і нічого не робила? Невже мав тихо сидіти і
мовчати син Степана Бандери Андрій, який разом з Андрієм Семотюком, Уляною
Мазуркевич, Андрієм Зваруном, Марусею Зарицькою, Андрієм Фединським, Андрієм
Каркоцем і багатьма іншими був одним із найактивніших організаторів акцій на
оборону українських політв’язнів?
Не
подобається Н. Околітенко і те, що у довіднику є деякі російські правозахисники
– академік Андрій Сахаров, Олена Боннер, Сергій Ковальов, Мальва Ланда та ін.
Невже вчений-біолог навіть не спромоглася прочитати, чому ці російські
правозахисники є у довіднику? Скажіть, будь ласка, скільки українських
письменників і вчених виступило на захист українських політв’язнів – одиниці.
Це Андрій Малишко, Леонід Серпілін, Михайло Стельмах, композитори Кирейко і
Григорій Майборода, О. Антонов, Юрій Якутович та кілька інших, які зверталися
до партії, протестуючи проти арештів в Україні.
Скажіть,
будь ласка, хто з тих, хто не «дихав Леніним», написав такого вірша (1961
року), як А. Малишко. Запам’ятаймо цей вірш – «Балада про анонімщика»:
Ну і виробив почерк, сука,
Що не знайдеш за сотню
літ, –
З завитушками,
з кучеряшками,
клевети і доносів звіт,
А під кожною
Кучеряшкою
Пахло кров’ю,
А не ромашкою,
Завитушечки –
Справа скора, –
Ніч тюремна
Та неозора!
І у кожнім,
у труднім році,
Підхіхікуючи собі,
Жив, як щука,
в мутнім потоці,
На людській мовчазній
журбі.
Ти народився у сороковому –
він напише,
що ти – Петлюра,
І давай документ з
печатями,
доки ціла у тебе шкура.
Хоче –
з колгоспника зробить
князя,
з сталевара – царя Миколу,
І летять анонімки чорні,
весь народ беручи в
приколку!
Кажуть, що ніби по закону
зараз йому поврізали мірки,
І він почав усихати,
лущити власні шкірки;
Спочатку сповза овеча
за нею –
чотири вовчі,
А потім своя,
гадюча,
аж синя від трути й жовчі.
Кажуть, що ніби по закону
зараз йому увірвали вудку,
Що він, великий
і невідомий,
у людей запозичив смутку,
І про свій же –
нарешті – смуток
написав страшну анонімку
І раптом умер від ляку,
анонімку узяв в обмінку!
Вірю, люди, і веселію
що настала нова година.
А часом він не був жонатий?
Ви не бачили в нього
сина?..
Так,
А. Малишко не мовчав, а інші мовчали. Навіть доктори біологічних наук. І
російські правозахисники не мовчали. 1980 р. лист Андрія Сахарова в обороні
Василя Стуса обійшов усю світову пресу. Це також стосується і численних
виступів на захист Ніни Строкатої, Олеся Сергієнка, Миколи Руденка та багатьох
інших (про що написано у довіднику). Невже маємо моральне право і зараз
мовчати, нехтуючи їхньою діяльністю, або ж писати про неї з ненавистю і злобою
(саме цим духом пройнята стаття Н. Околітенко)? Невже і ми, автори статей у
довіднику і видавництво «Смолоскип», маємо бути такими ж і знову замовчувати ту
діяльність російських правозахисників? І навіть не згадати хоч коротким словом
вдячності? Ні, наші критерії зовсім інші. І ми не будемо такими, як авторка
статті.
Прикро,
що всю тисячолітню історію нас переслідували ненависть і злоба один до одного.
Тому ми не мали своєї держави. Ми чекали від Н. Околітенко на конкретну розмову
про недоліки довідника, які у ньому є, хоча їх і небагато, й ми про це знаємо.
Мені не хотілося відповідати на цю злісну статтю, але я, один з відповідальних
за підготовку і видання цього енциклопедичного довідника, не міг мовчати.