Про Уляна всерйоз і надовго

178


ОЛЕСЬ
УЛЬЯНЕНКО: НАВЧАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ ДО ОСНОВНОГО КУРСУ  «НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА»). ЧАСТИНА 1
/УКЛАД. О. В. ПУНІНА. – ДОНЕЦЬК: ДОННУ, 2014. 

Свого часу Філіп Солерс писав про А.Бретона: «Хай так як, ментальна дебільність, гостра манія, загальний параліч, безумство інтерпретації, передчасне слабоумство, божевілля – всередині вас, умійте його розпізнати, відстороніться від нього. За цим безладом наглядає філософський розум Бретона. До речі, чорний гумор йому вдається набагато краще, ніж любов. Він перевершує себе в осудженні, гірше дається окультизм. Що менше він спокушується, то точніше вціляє при засліпленні. “Неприпустимо, щоб думка підлягала диктатові грошей”. Вічна проблема, чи не так, але більш переконлива, ніж серйозне сприйняття астрології чи ясновидців». Минає все більше часу без Уляна, й іноді мені починає здаватися, що письменник практикував не звичайний академічний експресіонізм, а периферійні його варіяції, тобто цілком унікальні на українському літературному ґрунті вияви, як от щойно згаданий кимось сюрреалізм. І знову Солерс, – чи то досі про свого Бретона, чи вже про нашого Олеся Ульяненка: «Надя, “бездомна душа”, відкриває нам Париж мов чорну галюцинацію». Чи не відкрив письменник нам Київ як «чорну галюцинацію»?

Улян любив життя.

Ігор Островський. «Бук»

 

Бережімо пам’ять, час –
ніщо.

Філіп Солерс. «Війна
смаку»

 
Минуло чотири роки від наглої та досі не вповні
зрозумілої смерти Олеся Ульяненка, й нарешті починають з’являтися друковані
матеріяли, що претендують на фахове й аналітичне осмислення життя та творчости
письменника. До таких щасливих випадків можна віднести навчально-методичне
видання, підготовлене Ольгою Пуніною, що встигло вийти у видавництві Донецького
національного університету буквально напередодні теперішньої війни. Не знаю, чи
матимуть наукова та літературна спільноти бажання й можливість ознайомитись із
цією книжечкою, але вона того, поза сумнівом, варта. Навчальні матеріяли до
основного курсу (що читається доцентом О.Пуніною у ДонНУ для спеціялістів і
маґістрантів спеціяльностей «Українська мова і література» та «Російська мова і
література») представляють собою біографію О.Ульяненка, написану авторкою
(власне, реконструйовану з найдрібніших фраґментів) та бібліографію письменника
(зібрану та систематизовану за всіма можливими напрямками) настільки скрупульозно,
вичерпно та з відчутною любов’ю, наскільки взагалі можна було виконати подібну
працю. Лише люди, які мають досвід узаємнення з текстами аналогічних жанрів і
ступенів складности, зможуть оцінити пророблену роботу зі збору та
систематизації емпіричного (джерельного) матеріялу. Після малопритомних
екзерсисів Ігоря Бондаря-Терещенка, Ніли Зборовської, Ніни Герасименко,
Олександра Ярового, Максима Звичайного, Кіри Кірошки, Максима Нестелєєва,
Тетяни Трофименко, Дмитра Дроздовського й ін., присвячених нібито творам
О.Ульяненка, читач чи не вперше отримує можливість познайомитись із
концептуальним науковим підходом до життя та творчости письменника-ізгоя.
Авторський стиль О.Пуніної, будучи безперечно науковим, водночас вигідно тяжіє
до науково-популярного, який студентові та всім іншим потенційним читачам
сприймати й легше, й цікавіше.
У короткому вступі автор, посилаючись на відому позицію
Генрі Міллера, пропонує розглядати життя та творчість письменника в їх
нерозривній єдності як метафізичну пригоду: «Письменник існує між верхнім шаром
буття і нижнім і йде дорогою, яка пов’язує їх, аби врешті-решт самому стати
цією дорогою». (Говорячи іншими словами, пригадавши, скажімо, Чарльза
Буковські, письменник перестає належати собі, втрачає власну приватність, зазнає
якісних або й незворотніх змін, щойно він передасть до друку кілька сторінок
свого тексту). «У випадку з Ульяненком, – зауважує дослідниця, – віднайдення
такого зв’язку – між верхнім і нижнім шарами буття – на сьогодні не принагідне
припущення, а безапеляційна констатація: його письменство пропонує насправді
цілісний погляд на Світобудову – погляд вповні сформований як авторський, тобто
індивідуальний, хоча й переважно не прийнятний для літературно-критичного
конгломерату». Дослідниця одразу розставляє акценти й пропонує читачеві власну
перспективну модель, із якою спробує наблизитись не лише до творчости, але й до
відчутно затемненої (або просто ніким іще не написаної) біографії О.Ульяненка:
«Опозиційні категорії, презентовані Олесем Ульяненком у художніх творах для
читацького сприйняття і засвоєння, – умовно їх сукупність можна позначити
поняттями “Бог” і “не-Бог” (“анти-Бог”) – припускаю, мають широко трактуватися
як продукт отієї “метафізичної пригоди” автора, яка, дійшовши кінця в
фізіологічному просторі (фізична смерть), продовжує розгортатися (тривати) в
просторі духовому (Ігор Костецький, “Етюди українсько-російські”) чи то
внутрішньому, породжуючи нові смисли художнього письма й актуалізуючи механізми
його розуміння. Звідси й потреба в повноцінному осмисленні “способу непрямого
пізнання реальності” автором».
Після вступу авторка подає реконструйовану (вперше) та,
що вагомо, науково вивірену біографію О.Ульяненка. Ясна річ, чимало лякун не
вдається закрити раз і назавше (особливо це стосується дитячих та юнацьких
років життя письменника), бо це лише перша спроба на шляху осягнення такої
неординарної особистости, якою був і залишається Олесь Ульяненко. Пам’ятаючи
схильність письменника до містифікацій у випадках, коли йшлося про його родину,
її походження та історію роду в ХІХ – ХХ століттях, можна не сумніватися, що
найближчі до нього люди, як от сестра Валентина або мати Катерина Василівна,
могли би внести до цього матеріялу чимало незайвих та посутніх коректив, але
наразі ця біографія є такою, якою її спромоглась відчитати О.Пуніна,
користуючись загальнодоступними (переважно друкованими) джерелами. У біографії
вимальовуються кілька основних сюжетів.
Один із перших: О.Ульяненко, як письменник-автодидакт,
довкола якого ширяться безкінечні міти й одіозні чутки. Ось із цього приводу
думка Михайла Бриниха: «[…] письменник, до якого вперто липнуть одіозні чутки,
спровоковані його усамітненістю. Побутова й творча екстрема Ульяненка настільки
дисгармонує з усталеним іміджем інтелектуала, що часто викликає спротив і
нестравлювання з боку сучасного літературного середовища». Втім, – як пригадує
Світлана Поваляєва, – «Улян не переймався тим, яке справляє враження на інших.
Багатьма він сприймався як бомж, алкоголік, хамло і невизнаний геній…». У своїй
літературній ґенерації О.Ульяненко був чи не єдиним автодидактом, та ще й
формувався як письменник, «судячи з небагатьох фактів біографії, в умовах
малопридатних для становлення. Хоча, якщо брати до уваги думку Міллера, яку
висловлює в есеї «Час убивць» (1956), то саме відсутність будь-яких людських
умов існування – один із показників породження феномену геніального
письменника: «Голодування – ще один обов’язковий супутник генія на життєвому
шляху. По-перше, геній нікому не потрібний, по-друге, для нього нема їжі. А по-третє,
він не знає, де схилити голову», до того ж, переконаний автор, світ не потребує самобутності, «…світові потрібна покора – раби, незліченні
натовпи слухняних рабів. Генію місце у нетрях, нехай риє рівчаки; а ще в шахтах
і каменярнях – словом, там, де його талантам нема застосування. Геній у пошуках
роботи – найсумніше видовище в світі. Він всюди не знаходить собі місця, не
потрібний нікому. Він не вміє пристосуватися – такий вирок суспільства». Ці
міркування чітко накладаються на матрицю життєдіяльності Ульяненка,
покликаного, за його ж передчуттям, бути письменником: «Писати – це дар. Якщо я
покину писати, це буде, як хула на Бога, це страшні речі. Тобто я мушу
повернути, що мені дано, відпрацювати. Я це відчув ще в дитинстві. Пописував
щось ще хлопчаком у зошитах, наді мною насміхались. Я відразу починав з
романів!» Окремо впадає в око нонконформізм письменника чи пак, його
асоціяльність (хоча сам Олесь неодноразово це заперечував у кількох відомих
інтерв’ю, зокрема і в бесіді з автором цих рядків, що була оприлюднена у
донецькому альманасі «Кальміюс»).
Наступний сюжет: письменник як містифікатор власної
біографії. На думку О.Пуніної, «більшість фактів своєї біографії не-письменника
Олесь Ульяненко старанно містифікував чи то олітературював». Підтвердження цієї
тези авторка знаходить у спогадах багатьох людей, які близько знали
письменника. Сюди ж можна віднести й історію з кількома днями народжень: «У
спогаді Ігоря Островського читаємо: “В Уляна було кілька днів народження.
Офіційний був у травні, але він завжди стверджував, що насправді народився у
серпні – “ми з тобою леви, такий дурний характер”. Ще один день народження був
у нього в грудні. Здається, були й інші. Світ ловив його, та не впіймав”». Лише
приступаючи до реконструкції біографії письменника, О.Пуніна зокрема зауважує,
що «написати ґрунтовну біографічну працю не бачиться реальним за браком
достатньої кількості фактажу, проте реставрувати стислий життєпис на основі
авторських інтерв’ю, спогадів про письменника, тобто літературно-побутових
матеріалів (передовсім йдеться про видання «Олесь Ульяненко. Без цензури:
інтерв’ю» (2011) й «У знятому на плівку дні: Олесь Ульяненко у спогадах»
(2012)), – необхідно, звісно, не без вказівки на те, що окремі біографічні
деталі не тотожні в окремих джерелах». Втім, незважаючи на слушність таких
застережень, констатуємо, що дослідниці з Донецька таки вдалося створити першу
в українській історіографії наукову біографію О.Ульяненка.
Сюжет третій: родина (батьки), походження, дитячі та
юнацькі роки. Цей сюжет прописаний дослідницею настільки ж вичерпно, наскільки
це можливо було здійснити, спираючись на доступні матеріяли, передовсім
інтерв’ю та есеї письменника, а також на спогади про нього сестри та друзів.
Важливим нюансом у цьому сюжеті є акцент на українській з діда-прадіда
ідентичності О.Ульяненка. І це попри те, що авторитетний науковець Ніла
Зборовська свого часу дозволила собі некоректні, а з наукового боку, і поготів,
– абсолютно невиправдані випади-звинувачення у причетності письменника до російського
імперського дискурсу. Ось як цей неприємний епізод прокоментував сам
О.Ульяненко: «Критик Зборовська назвала мене руськім пісатєлєм, і я не маю
права називатися українським. Ось так. І тут я розумію, що заплачу».
Четвертий сюжет: перше самостійне плавання. Початки
«дна». Афганістан. Початки дорослого життя письменника його рідні пов’язують із
навчанням у Миколаєві та подальшою працею у Кривому Розі: «Сестра Ульяненка
переконує, що саме з “Миколаївського періоду почалося пізнання іншої реальності
– дна. На практику Сашко поїхав до Кривого Рогу. Це місто, з його засипаними
рудим пилом вулицями, хімічними заводами (на яких хлопці з морехідки проходили
практику), мовчазними, обдертими й наче ворожо настороженими будинками та
жорстокими правилами виживання було тодішньою Сашковою Сталінкою”.». При всьому
пієтеті до предмету дослідження автор ні на мить не забуває про фаховий підхід,
тому не втомлюючись, раз-у-раз указує на розбіжності, які виявляє у спогадах
письменника та його рідної сестри В.Лісовської: «Цій інформації в дечому
суперечать слова самого Ульяненка, йдеться про іншу послідовність зазначених
подій. Зокрема, свою подорож Далеким Сходом він датує раніше, ніж навчання в
моршколі: “Пережив період мандрів, коли в 79-му виперли з медучилища. Облазив пів
колишнього СРСР, потім потрапив до миколаївської мореходки, очевидно, під
впливом Джека Лондона”.».
Сюжет наступний: початки літературної творчости. Перші
публікації. Дозволю собі трохи довшу цитату, що стосується лише одного роману
О.Ульяненка «Загін», аби читач зрозумів, із якою ретельністю О.Пуніна
опрацьовує матеріял, аби вилущити з того огрому щось на кшталт істини: «Не буде
надрукований і перший роман “Загін”: “1984-го приніс у “Всесвіт” Віталієві
Коротичу свій перший роман, “Загін” називався. Я ще нікого з письменників не
знав, а про Коротича тоді всі говорили. Він не повірив, що то я написав. Чуть
істерика його не схватила. Каже: “Ви це десь переписали”. Я більше до нього не
ходив. Роман викинув. Подумав, може, й справді нікудишній”. В інтерв’ю 2010
року для журналу “Країна” Ульяненко твердить, що роман викинув, хоча кількома
роками раніше в розмові з Мариною Бондаренко висунув версію крадіжки: «Не
загубив – вкрали. Десь, як завжди, ми на поклон ходили в “Еней”, було таке кафе
в Спілці письменників. Всі там свинячили так, починаючи від Цибулька, які з
Женькою Пашковським просто там упивалися. Це ж неможливо самотужки – треба було
в коло літературне потраплять, з кимось знайомитися, якось виходити… Ще “Кобза”
була на Артема, така убита, ну, там такий андеграунд взагалі дикий уже
збирався. Я приніс цей рукопис, хтось потягнув. Може зі зла […]”. А в інтерв’ю
2006 року для “України Молодої” подається версія про загублений роман: “Я купив
машинку “Ортег” на виплат і сидів у районі Сталінки, одним пальцем набивав
роман. Приїхав сюди до одного метра, не хочу його зараз називать, щоб не
піарить, приніс йому свій роман “Загін” на 450 сторінок, а він мені каже: це ви
десь списали. Я кажу: а ви покажіть, звідки я списав. Він на мене подивився:
патлатий, у рваних джинсах, що він може написати? А потім роман загубився”.».
Шостий сюжет: кінець вісімдесятих – початок дев’яностих.
Творчість і боротьба за існування. Перший шлюб. Це цікавий і плідний період у
житті письменника, який уже вповні усвідомлював себе саме письменником. Утім,
він не раз дивувався, як це йому вдалося вижити в тодішніх умовах, – не
потрапити за ґрати, не здохнути голодною смертю. А ще, паралельно з
літературною творчістю, мав місце перший і єдиний шлюб: «Цими ж роками – кінець
80-х – початок 90-х – слід датувати і єдиний шлюб письменника, на завершення
якого припадає написання найліричнішого, за визначенням критики, роману
«Богемна рапсодія». Зрештою, стосунки з жінками – не та тема, в якій Ульяненко
розкривається перед журналістами на повну. Йому не складало, видається,
труднощів повідомити пресі про багатьох прихильниць і дівчаток побіля нього,
проте вийти на відвертіший рівень й оповісти конкретні деталі стосунків з
істинно жінкою – подібного матеріалу бракує».
Наступний сюжет: перші успіхи в літературі. Нове
захоплення: кінематограф. І знову О.Пуніна: «Здобуття Малої Державної премії
України імені Тараса Шевченка у 1997 році за роман «Сталінка» – точка відліку
становлення письменника Олеся Ульяненка, творчість якого вкладається у формати
літературно-художніх видань і знаходить свого читача, прихильного і
недоброзичливого критика». З початком 2000-х років письменник активно
долучається до написання сценаріїв і мріє брати якнайактивнішу участь у
творенні якісного українського кіна. Коли я востаннє бачився з ним у Донецьку
(1 – 3 жовтня 2008-го року), Улян збирав матеріяли до майбутнього сценарію про
кримінальні донецькі копанки й пов’язане з ними нелюдське життя шахтарів. Мав
намір зустрітися з удовами загиблих робітників. Пам’ятаю й ставлення письменника
до своїх майбутніх персонажів, – просте й, сказати б, дуже людяне-людське.
Сюжет восьмий: життя самітника, добровільне ледве не
схимництво. Несправджені мрії про тихе родинне життя. О.Пуніна приділяє значну
увагу прописуванню цього аспекту життя письменника: «З іншого боку, за шатами
популярності й журналістсько-видавничої бажаності, – існує світ самотнього
Ульяненка, який, маючи й цікаве коло для спілкування (“А наша чорна богема, яка
тусується в тому бомондному гастрономі на Прорізній, то упаси Господи туди
нормальній людині заходити. Там як чорна діра – хто туди залипає, то надовго.
Залипають там майже всі знаменитості – Васю Герасим’юка можна зустріти, Римара,
Подерв’янського. Правда, він не любить це місце, як і я, ми з Подєю як
зустрічаємось, то в якомусь дешевому генделику, з ліверною ковбасою і
пиріжками. І коньяк щоб клопами смердів на метр”), лишався невиправним
самітником». Цілком справедливо дослідниця звертає увагу на речі, які
письменника мучили поза літературою. Як і будь-якій іншій людині, йому баглося
нормального людського життя, банального родинного затишку: «Але, попри
схимницьке звикле життя, Ульяненко не втрачає надії ще мати поряд улюблену
жінку, комфортну родину. Показовий у контексті цього спогад Ігоря Островського:
“Свою свободу він мріяв проміняти на жінку, яка щоранку варитиме йому каву з
молоком. Чомусь саме кава з молоком була втіленням затишку і взаєморозуміння,
спокою у тихій гавані. З жінками Уляну не щастило, про це він не соромився
зізнаватися не лише друзям, а й у публічних інтерв’ю. Його мрія про каву з
молоком також не збулася. Кава і жінки. Середина двотисячних, літня площадка
кафетерію на Великій Васильківській, в будинку, де знаходиться товариство
“Знання України”. Там була (є?) невеличка пекарня, і довкола завжди стояв
духмяний запах свіжої випічки. Ціни демократичні, замовлення треба було робити
у віконечко в вітрині, а посуд з круглих столів прибирала чемна офіціантка.
– Я б її виїбав.
– Чому?
– Вона булочками пахне.
Улян любив життя”.
Про те саме затишне життя говорив Олесь Ульяненко з
Барбарою Редінґ у Донецьку: “Від вулиці Чувашської піднімаємося до траси. Олесь
згадує про свою стареньку мати. Про те, як кілька місяців, не так давно,
перебував у Хоролі, доглядав – мати захворіла. Нині ж дав грошей сусідці, аби купувала
ліки й так – по господарству. Цікавлюсь, чи він один, чи може покластися на
родичів. Не один, має сестру, але вона далеко, де саме – не уточнює, а я не
розпитую. Каже, що не має власних дітей, як і дружини, хоча хотів би (мати). На
це сподівається й досі. Хоче справжню родину. Продовжує, що жінок в житті
вистачало, але дружина так і не з’явилася. Судячи з того, як щиро Олесь
переповідає, підозрюю, що дружина для нього – щось сокровенне, недосяжне.
Принаймні, так видалося з розмови. Висловлюю міркування, що така жінка
обов’язково з’явиться, саме цього йому й зичу”. Судячи з оповіданого,
письменник був готовий до кардинальних змін, яким, щоправда, не судилося
статись».
Сюжет дев’ятий і останній: загадкова смерть письменника й
посмертна «реабілітація», яка все ще триває. Смерть письменника направду
викликає чимало питань, відповідей на які ми вже ніколи не почуємо, це
зрозуміло. Вистачає й деякої містики або ж випадкових збігів. У ніч на 18-те
серпня помер не лише письменник, але і його улюблена кішка, яка на той час
тимчасово перебувала у Є.Чупріної. Після смерти Уляна продовжують виходити його
книги, «реабілітовані», як от «Жінка його мрії», та незавершені, як роман
«Пророк». Харківське видавництво «Фоліо» здійснює майже безпрецедентне
перевидання ледве не всіх романів письменника. Життя його творів триває. А
значить, має майбутнє і сам письменник, який ще й сьогодні потребує нашої уваги
й любови. Як мінімум, він на неї заслужив власною страдницькою біографією, не
говорячи вже про пекельну творчість.
Чи не єдиний сюжет, який залишився слабко прописаним у
біографії, – це історія вилучення з продажу роману «Жінка його мрії» (2009).
Втім, історія ця достатньо ґрунтовно висвітлена (зокрема й через публікацію
офіційних судових документів) у виданні «Олесь Ульяненко. Без цензури:
інтерв’ю» (2011). Історія ця є вкрай брудна та неприємна (замазався зокрема
експерт, який є знаним співробітником Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН
України). Здається, ця історія закінчилася ще за життя письменника, встигнувши тим
не менше забрати у нього чимало здоров’я. Пошуки ознак чи рис порнографії в
романі письменника-експресіоніста – це щось поза межами мого розуміння, зокрема
як і фахівця з історії української літератури. Я далекий від думки, що в цій
історії Уляна «замовили» конкуренти або звичайні дрібні людці-недоброзичливці.
Занадто клопітна й марудна справа, а результат є доволі сумнівним. Йдеться
радше про дурість Національної комісії з моралі (чи як там ця структура
називається) та незбагненне перестраховування видавця, – й нічого тут більше
немає.
Окремий величезний огром виконаної О.Пуніною роботи й
понад вагому частину цієї книжки становить найповніша на сьогодні бібліографія
Олеся Ульяненка. Джерела розподілені автором за такими напрямками: Художні
твори (68 позицій). Переклади художніх творів (11). Сценарії (2). Публіцистика.
Статті. Документи (17). Літературний побут: інтерв’ю з письменником, спогади
тощо (92). Літературно-критичні матеріали (рецензії, огляди тощо) (75). Наукова
рецепція творчості (56). Серед джерел трапляються й екзотичні (рукописи).
Найвагомішим аспектом цього розділу книги є його максимальна повнота і
точність, у чому, власне, й відбилася наукова сумлінність донецького автора.
Другу частину книжки становлять додатки у вигляді десяти
рецензій авторства Василини Куюмурджи, Богдана Пастуха й Олега Солов’я на
художні твори письменника. Сподіваюся, літературно-критичні тексти становлять
неабиякий інтерес для студіюючої авдиторії, представляючи розмаїтий спектр
поглядів на романістику О.Ульяненка та відбиваючи певні тенденції в сучасній
рецепції творчости письменника. Варто також додати, що репрезентовані тут
критики ставляться до О.Ульяненка як до яскравого та самобутнього художника.
 
***
Свого часу Філіп Солерс писав про А.Бретона: «Хай так як,
ментальна дебільність, гостра манія, загальний параліч, безумство
інтерпретації, передчасне слабоумство, божевілля – всередині вас, умійте його
розпізнати, відстороніться від нього. За цим безладом наглядає філософський
розум Бретона. До речі, чорний гумор йому вдається набагато краще, ніж любов.
Він перевершує себе в осудженні, гірше дається окультизм. Що менше він
спокушується, то точніше вціляє при засліпленні. “Неприпустимо, щоб думка
підлягала диктатові грошей”. Вічна проблема, чи не так, але більш переконлива,
ніж серйозне сприйняття астрології чи ясновидців». Минає все більше часу без
Уляна, й іноді мені починає здаватися, що письменник практикував не звичайний
академічний експресіонізм, а периферійні його варіяції, тобто цілком унікальні
на українському літературному ґрунті вияви, як от щойно згаданий кимось
сюрреалізм. І знову Солерс, – чи то досі про свого Бретона, чи вже про нашого
Олеся Ульяненка: «Надя, “бездомна душа”, відкриває нам Париж мов чорну
галюцинацію». Чи не відкрив письменник нам Київ як «чорну галюцинацію»?
Залишається хіба що додати, що авторка продовжує
досліджувати життя та творчість письменника, працюючи останні півроку над
монографією «Олесь Ульяненко: психологія, філософія та методологія творчости».
І, знов-таки, виснажлива війна вносить відчутні корективи в темпи виконання
цієї новаторської праці, але сподіваюся, в наступному році вона таки буде
завершена, відкриваючи для широких читацьких мас іншого (ніж нав’язувала
вітчизняна критика впродовж двадцяти років) та ще незнаного Олеся Ульяненка.
Аби лише знайшовся видавець, щоб така небуденна (якщо не сказати – одноразова,
себто – неповторна) постать української культури для когось і надалі залишалася
актуальною. Піклуймось про пам’ять, майбутнє за це віддячить хоча б уже тим, що
воно у нас буде.
 
22 листопада 2014 р., м. Вінниця 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!