Читач отримав довго очікувану
книгу Юрія Лавріненка (1905–1987)
«Літературний світ» (К.: Твім інтер, 2013). Її склали
тексти радіопередач відомого літературного критика, літературознавця,
культуролога й публіциста, які звучали на радіо «Свобода» в Нью-Йорку з кінця
1959-го по 1966 рр. В них розкриваються явища літературного життя українства в
Україні й на еміграції, ідеться про українську та світову культуру, передається
дух часу з його жорстоким протистоянням і відстоюванням права людини на свободу
творчості. Матеріали радіоскриптів для їх представлення в Україні надала донька
Юрія Лавріненка — Лариса Лавріненко, що мешкає в США; видання вийшло в світ за
підтримки Української Вільної Академії Наук у США та родини Віктора та Надії
Дубініних із Києва. Передмова, підготовка текту та примітки Валерія Шевчука.
Пропонуємо кілька фрагментів із передмови.
Двадцяте
століття минуло. Важке, складне, кроволийне,
повне змагань, битв, бродіння, катаклізмів, коли долі людей та народів не раз
ставали такі трагедійні, що це переходило межі ймовірного. Дві страшні пошесті
прокотилися землею: комуністична й нацистсько-фашистська, які знищували не
тільки фізично мільйони окремих особистостей, а й гуманістичну сутність людини,
змінюючи й викривлюючи моральні орієнтири та вартості. Побіч із цим велася
непримиренна війна зі змаганням за збереження людського в людині, із
запереченням машинізованого колективізму, і немалу роль у ній грало мистецтво
Слова — писаного й мовленого. Юрій Лавріненко на цьому фронті став невтомним
вояком, маючи за зброю дві найповніші вартості: людину й Україну, за які і
через яких він змагався не покладаючи рук. У радіопередачі від 31 грудня 1960
року він заявив: «Шевченкову уяву про «вольний несповитий світ» марксо-ленінці
згорда трактують як залишок одмерлих романтичних фантазій (…) Новітні
відкриття дедалі більше показують, що світ збудований далеко складніше, як
думали фізики і філософи XVIII і XIX століть. Що світ збудований на принципі й
законі великої свободи — великого поля гри для основних складників життєтворчого
простору. Світ — не залізна клітка і не мертва машина, а грандіозний концерт,
гра сил, що в своєму незбагненному множестві й різноманітності порядкуються
божественним ритмом взаємодії. Так новітня фізика потвердила геніально просту
уяву про «вольний несповитий світ». Зрештою, і радіостудія, через голосники
якої пролунали ці слова у світ, теж звалася «Свобода», бо клала в основу своєї
діяльності саме цей постулат. «Протиставлення рабського суспільства вільному,
несповитому Божому світові, — говорив далі автор передачі, — це лейтмотив усієї
Шевченкової творчости. Невільництво, рабство, утиск свободи і нації — це було в
очах Шевченка (і в Ю. Лавріненка, додамо до цього. — В. Ш.) найбільшим гріхом
супроти природи, життя і Бога. Неволя грабує в людині всі її життєві скарби —
зокрема неволя краде в людині її другий після свободи скарб — любов і дружбу».
Гуманістичність цього подання беззаперечна. А щоб не
було кривотлумачень, автор завершує свої думки, що лягли в основу його праці на
радіо «Свобода», так: «Але Шевченкове поняття свободи ніколи не хворіло і на
безвідповідальний анархізм. Отож поняття свободи у Шевченка наскрізь творче.
Без свободи нема творчості, але без творчості і праці свобода гниє в корені.
Свобода зобов’язує людину шанувати себе, але й шанувати іншу людину та її
свободу. Не можна свободу здобувати насильством і тюрмою, відсуваючи свободу як
далеку майбутню ціль. Свобода в Шевченка є і засіб, і мета — це само життя, це
сам грандіозний шевченківський «вольний, несповитий світ». Шевченко вважав за
ліпше загинути в боротьбі за свободу, ніж примиритися із рабством». Юрій
Лавріненко мав право сказати ці промовисті слова, бо сам пережив ще страшніше
рабство, ніж його зазнав український геній, перейшовши російську каторгу, і
дійшов свого переконання, дивлячись у вічі смерті, що й запустило в ньому ті
двигуни, які витворюють енергію для боротьби супроти здеградованих людей та
суспільств. Але, щоб збагнути це, треба оглянути головні віхи його життя. У
книзі «Чорна пурга та інші спомини», що її видало видавництво «Сучасність» у
1985 році, він умістив коротку автобіографію, а оскільки вона не
передруковувалася в Україні, дозволю собі подати її тут повністю. Має назву
вона «Вступна нотатка про самого себе».
«Я народився 3 травня 1905 року на Київщині, біля
містечка Лисянка, в середняцькій хліборобсько-християнській родині, походженням
із козаків і чумаків (до речі, Панько Куліш уважав чумаків за конструктивний
соціяльний стан України). Народився сьомим у численній родині. Був змалку
зв’язаний з господарською працею в інтимному контакті з природою. В родині жила
давняя козацька традиція обов’язково здобувати загальну освіту. Моя мати Оксана
Григорівна Дивнич жила 87 літ. Її з дівоцтва вважали красунею. Батько Андріян
Антонович Лавріненко жив 77 літ. Я успішно закінчив так звану вищопочаткову
школу в містечку Медвин на Богуславщині, школу — наближену до гімназії, і зразу
ж подався в місто Умань до найближчої вищосередньої школи (інституту)
садівництва (1920–1925). Незадоволений вузькою спеціялізацією цієї школи, я
заснував тут літературний гурток (пізніше літстудія «Плугу»), для якого
прочитав доповідь на тему ««Фавст» Ґете». Сам писав вірші й редагував
рукописний журнал «Хвиля». Може, тому наш викладач Прокіп Федорович Вовк
(батько його був знаменитий антрополог) сказав про мене: «Цікавий юнак. Але
нічого з нього не вийде — розпорошується». Він не знав тоді, що його пророцтво
стосувалося не тільки мене особисто, але й цілої тодішньої епохи, що
революційно розпорошувала свої власні фундаменти. Щоб утекти від надмірної
спеціялізації шкіл, я подався до Харківського університету (1926–1930). Тут
написав свою першу книжку: «Творчість Павла Тичини» (Харків, 1930). Але не цей
формальний початок моєї літературної діяльності найвизначніше позначився на
моєму житті, а доповідь і стаття «Проблема стилю». Тут я, на свою біду,
протиставився сталінській догмі соцреалізму, яка виключала всі інші можливі
стилі радянської літератури, зокрема романтизм, який практикували тоді
харківські письменники на чолі з М. Хвильовим. Партійній догмі про соцреалізм я
протиставив літературно-естетичне поняття стилю. Присутні на доповіді
письменники оплескали її, і вона була надрукована в провідному харківському
журналі «Критика» (1930).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Але в партійній пресі статтю «Проблема стилю» зарахували
до фашистської літератури. І з цього, може, і почалися мої засудження до тюрем
і концтаборів НКВД. Вертаючись до теми мого «розпорошення», мушу визнати цей
закид цілком слушним. Попавши в Уманський інститут з його великою
фундаментальною бібліотекою, я справді виявив неабияку жадобу до
найрізноманітніших книжок. Хотілося зразу їх усі проковтнути, зокрема великий
ілюстрований фоліянт російського перекладу «Фавста» Ґете. Тільки пізніше я
зрозумів цю дитячу помилку. Одним словом, моє життя було розшматоване на клапті
партійною спеціялізацією освіти й дальшими антиукраїнськими репресіями 30-х
років та втечею на еміграцію 1942 року. Це через них та інші пізніші вже на
еміграції обставини мені ніколи не вдалося провадити щоденник і особистий
архів, яких так сильно бракує, коли складається ця книга про минуле і коли на
еміграції вийшла моя бібліографія про український комунізм і
радянсько-російську політику супроти України (Lawrynenko, Juriy. Ukrainian
Communism and Soviet-Russian Policy toward the Ukraine. An Annotated
Bibliography, 1917–1953. — New York, Ressearch Program on the U.S.S.R, 1953. —
454 p. Praeger Press) і на неї з’явилося понад півсотні схвальних рецензій у
наукових журналах Заходу, то тепер я не маю навіть назв цих журналів. Бо до
всього сказаного додалася мені відкрита операція серця 1966 року й параліч
лівої сторони тіла та, кінець-кінцем, часткова втрата зору. Ця катастрофа, що
сталася на самім зеніті моїх творчих сил, залишила незакінченими остаточно,
незредагованими для публікації такі мої починання: 1. Інсценізація новель М.
Хвильового «Мати» і «Я». 2. «Етюди з нової політичної історії України 19–20
століть», уже публіковані в українській пресі, але ще не зібрані й наново не
проредаговані для окремої книжки. 3. Приготована збірка есеїв під згаданою
назвою «Проблема стилю». 4. Дорогий для мене розділ із споминів «Тюремна любов
до майстра романтичної іронії Г. Гайне» з перекладом його поезій, дібраних як
ілюстрація до тодішніх моїх ситуацій і настроїв. Усі ці писання залишилися в
нагромадженому зборі чернеток, виписок у предметній картотеці, копій та
вирізок. До всього цього додалося ще одне розпорошення. У 1943 році набігала
десята річниця великого голоду на Україні. Мій незабутній приятель і земляк
професор Іван Варфоломійович Дубинець запропонував мені підтримати його
шляхетний намір скласти документальну працю до цієї річниці. Насамперед
попросив мене скласти загальний плян такої книжки. Я запропонував йому
розділити книжку на дві головні частини: 1) зібрати якнайбільше особистих
свідчень зацілілих жертв голоду і 2) на підтримку цих свідчень подати в другій
частині офіційні радянські вимислювання стосовно голоду 1933 року. Дубинець
схвалив мій плян і взяв на себе головне завдання вибрати з радянської преси
такі офіційні висловлювання. У цю працю вклав він багато часу та старань по
бібліотеках. Нелегко було знайти ці офіційні висловлювання в умовах суворої
цензури. Одним із ініціяторів цієї книжки про голод і збирання пожертв на її
видання був ентузіяст Семен Підгайний. Він і дав назву книзі: «Біла книга про
чорні діла Кремля». Видано цю книгу також у перекладі на англійську мову (The
great Famine in Ukraine in 1932–1933. — Detroit: Dobrus, 1955. 2 vois.). Усе це
була саможертвенна праця багатьох ентузіястів. Я не пам’ятаю всієї дуже
складної історії писання й видання цієї цінної, але вже майже забутої в нас,
книги. Та пам’ятаю, що до цієї книги ввійшла, крім багатьох свідчень очевидців
голоду, також солідна наукова розвідка покійного економіста проф. Т. Соснового
про політичні, економічні й демографічні обставини
голоду. Покійний вклав у цей труд багато праці й енергії. Тому дозволяю собі
згадати хоч коротко про все це в цій нотатці. Адже це був цілий суспільний і
меморіальний рух, що про нього не слід забувати, якщо ми ще хочемо далі жити.
Наприкінці лишається питання і болючий сумнів: чи все це було моє особисте
розпорошення, чи загальна катастрофа, чи обоє разом — тобто Доля? А проте,
бувши хворим, я записав собі в нотатник такий афоризм: «Найгірше життя краще за
«добру» смерть, бо життя плинне і може змінитися на краще, але смерть є
остаточна і невідклична».
…Далеко не все сказав про себе Ю.
Лавріненко. Не згадав навіть про основну справу життя: знамениту антологію
“Розстріляне Відродження”, видану в 1959 році, але деякі речі відзначити
цікаво. Перша: Ю. Лавріненко був козацько-чумацького роду — ось де корені його
генетичного потягу до свободи; друге: йому ще в юності трапилися добрі вчителі
— син видатного антрополога Федора Вовка, а пізніше, в Харкові, не згаданий
тут, але спеціяльно описаний у “Чорній пурзі” О. Білецький. І третє:
в час насильницького впровадження казенного соцреалізму він постав супроти
цього насилля. Є й четверте цікаве: він, разом з іншими, в числі перших, підняв
чин, оголошуючи світові про геноцид комуністів супроти українського народу. Згадує
про себе Ю. Лавріненко в третій особі в радіопередачі від 9 квітня 1965 року
під назвою “Традиція і модернізм у необароко”, де подано його промову
на симпозіумі з’їзду письменницького об’єднання “Слово” в Нью-Йорку: “Він
здобув свій літературний фах під керівництвом академіка Олександра Білецького в
Харкові, де закінчив університет і аспірантуру. В час масового терору і голоду
на Україні в 30-х роках Юрій Лавріненко відбув вісім літ тюрми, сибірської
каторги і заслання. Але химерна доля (через події війни) закинула
його аж у Нью-Йорк. Тут він опублікував багато критичних есеїв,
велику бібліографічну працю англійською мовою з історії пореволюційної України,
а також антологію під назвою “Розстріляне Відродження”. Радянська
преса атакувала його за те, що в своїй антології він воскресив твори і постаті
репресованих письменників 20-х років, доби, якій він дав назву
“Розстріляне Відродження”. Але й ця інформація про себе аж зовсім не
повна. Зрештою, в книзі “Чорна пурга та інші спомини” він умістив
свою “Бібліографію праць”, яка складає 288 позицій із такою
припискою: “Ця бібліографія становить неповний реєстр праць Юрія
Лавріненка, опублікованих під його справжнім прізвищем або під псевдонімом Юрій
Дивнич, Юрій Гайдар і Д. Коларгонець (від назви концтабору смерті, в якому
сидів учений, на півострові Таймир у Арктиці. — В. Ш.). Крім поданих тут
позицій, в архіві автора зберігається приблизно 200 скриптів його радіопромов
чи лекцій, що їх пересилала в Україну радіостанція “Свобода” в 1960-х
роках”, — зауважу до цього, що в нашому розпорядженні є 147 радіопередач
із серії “Літературний світ” і 7 із інших серій, в окремих випадках є
збій у нумерації (4 випадки), одне число не збереглося, отже, до нас дійшло 158
радіопередач. Окремими ж виданнями в бібліографії фіксується 13 книжкових
видань Ю. Лавріненка. Із того в перший період наукової діяльності вийшло три
книжечки: крім згаданої про П. Тичину, ще “Блакитний-Еллан” (Харків,
1929) і “Василь Чумак” (Харків, 1930).
У першому періоді еміграції в Німеччині,
а саме в Новому Ульмі вийшло ще чотири книжечки: “В масках епохи. Йосип
Гірняк” (у співавторстві з В. Хмурим і Є. Блакитним), 1948; “На
іспиті Великої революції 1917–1918 рр.”, 1949; “Соціялізм і
українська революція”, 1949; “Американське малоросійство (публіцистичний
репортаж)”, 1951. Після того вчений переїхав до США, і перша праця, видана
тут, була бібліографічна, названа вище, яка вийшла в Нью-Йорку в 1953 р. і мала
454 сторінки. А вже наступною, велетенською, було, також згадане,
“Розстріляне Відродження”, що вийшло в Парижі і мало 979 сторінок.
(Уже в часи Незалежності видавництво “Смолоскип” у 2004 р., у Києві,
перевидало цю антологію третім виданням із доповненнями, яке обіймає 992
сторінки). Саме після цього капітального видання Юрій Лавріненко й розпочав
свої літературні передачі на радіо “Свобода”. Спершу це була
радіопопуляризація антології “Розстріляне Відродження”, серія так і
звалася, з неї в нашому розпорядженні є три передачі, другу програму Ю. Лавріненко
вів під назвою “Огляд книжкових новин”, маємо з того теж кілька
текстів, але їх було значно більше, про що свідчать номери передач. Найдавніша
дата у збережених — 12 листопада 1959 року, найпізніша — 16 травня 1961 року, а
вже з 3 серпня 1961 року датується Ч. 1 серії “Літературний світ”.
Останнє її 147 число має дату 1 березня 1966 року (прозвучала 9–10 листопада
того ж року). Саме в той час із ученим і сталася біда: оперовано серце і
паралізовано лівий бік тіла; зрозуміло, чому передачі припинилися. Можна,
відтак, із упевненістю
сказати, що творення цих радіопередач, особливо “Літературного
світу”, було другим великим творчим подвигом Ю. Лавріненка, аналогів якому
в нашій літературі не знаємо, тим більше, що творився в час чергового
відродження української літератури після тоталітарної стагнації, що позначено в
Україні явищем шістдесятництва, а це мало конструктивне значення. Окрім того,
не можна не згадати: паралельно Ю. Лавріненко працював над іще однією
книгою, яку не встиг завершити, — це “Наші втрати. Матеріяли до бібліографічного
словника репресованих у 1930-х роках діячів в УРСР” — те, що вчений зумів
зібрати, вийшло 2005 року у видавництві “Твім інтер” у Києві на 256 сторінках.
Творив він працю “Шевченків рубікон”, уривки з якої друкувались у журналі
“Звено” (Інсбрук) 1946 року та “Українські вісті” (Новий
Ульм) 1948 року, а крім того, опублікував сотні статей на політичні,
літературні та мистецтвознавчі теми. Тільки цей короткий перегляд діяльності Ю.
Лавріненка безпомильно свідчить, що в його особі ми мали одного з тих
подвижників, які кипіли повсякденною працею і не опускали рук навіть тоді, коли
їх долали хвороби. Бо й після катастрофи зі здоров’ям Ю. Лавріненко збирає
свої статті у збірку “Зруб і парости. Літературно-критичні статті, есеї,
рефлексії”, яка вийшла в Мюнхені в 1971 році на 331 сторінці із чудовою
віньєткою графіка і живописця Якова Гніздовського на палітурці.А ще пише
монографію “Василь Каразин — архітект відродження. Матеріяли і думки до
200-ліття з дня народження 1773–1973” (Мюнхен, 1975) — книгу, що свідчить:
учений цікавився різними етапами українських відроджень. Видав ще дві книжечки:
“На шляхах синтези клярнетизму” (Вінніпег, 1977) і “Павло Тичина
і його поема “Сковорода” на тлі епохи (Спогади і спостереження)”
(Мюнхен, 1980). Зрештою, сягнувши 80-х років XX ст., видав згадану “Чорну
пургу” (1985) і надрукував кілька статей. Життя його обірвалося в 1987
році.
Говорячи про багатостраждальне покоління
діячів української культури, що вийшло в час Другої світової війни в еміграцію,
його давній колега по студіях в О. Білецького Іван Кошелівець писав: “Юрій
Лавріненко не був рядовим цього покоління, а рівно другу половину досі прожитих
вісімдесятьох років стояв у числі тих кількох провідних його постатей, що
каталізували літературне життя й надали йому тих форм, в яких воно й досі
триває. Ще в Німеччині він належав до керівних діячів літературного об’єднання
МУР, а після переселення до Америки — товариства українських письменників
“Слово”. Та й сам устиг багато зробити. Його окремі розвідки, як і кожна
стаття в поточній пресі, від доби першого відродження (поправимо: не першого, а
другого, перше було в ХVІ ст. — В. Ш.) — (монографія про Василя
Каразина) до наймолодшого покоління в сучасній літературі, ніколи не лишалися
непоміченими, викликаючи своєрідним ракурсом бачення явищ то гострі
заперечення, то не менш палке схвалення. Вершинним же здобутком його стала
антологія “Розстріляне Відродження”, яка з коментарями й блискучими
статтями про кожного письменника височить, як пам’ятник українському відродженню
двадцятих років. Протягом двох десятиліть вона була єдиним довідником з історії
літератури тієї доби”.
Юрій Лавріненко своїми радіопрограмами
став якнайближче до потреб та бoлів сучасного життя, і тому його можна назвати літературознавцем-публіцистом.
Можна й прикласти висловлювання Ю. Шереха про себе: “був водночас протестом,
щирим до відчаю, проти радянської системи і прямим породженням його в
антитезі” (“Літературний світ”, Ч. 114). Зауваження разюче
точне. Річ у тім, що українська література вже після Визвольних змагань розкололася
на дві антагоністичні частини: спершу західноукраїнська з діяспорною у спілці в
протиставленні до підрадянської, а після Другої світової війни: діяспорна — до
підрадянської. І це було протиставлення органічне, естетичне й політичне,
зрештою, підрадянське було культивоване в насильницький спосіб тоталітарною
державою, а ще й тією, яка поневолювала й Україну й її культуру, відтак діячі
цієї культури мусили говорити, як-то кажуть, “у собачий голос”, і це
в той час, як діячі української-таки діяспорної літератури, крім політичної
полеміки, ставили перед собою завдання поважніші, ба історично-місійні, бо щиро
вважали, що після перетворення літератури у фарс під тоталітарним чоботом саме
на них, вигнанців, покладено місію зберегти справжнє, гуманістичне обличчя
української літератури, до чого вони й докладали величезні зусилля і, в міру
змоги своєї, досягли того, чого прагли, тобто проклали моста через страшну
прірву, вчинену комуністами в духовному бутті народу. І так сполучилися із
новим відродженням уже в Україні, діячі якого ставили перед собою подібне
завдання: відновити-таки людське обличчя української літератури. Юрій
Лавріненко вістив у радіопередачі Ч. 1 “Літературного світу”: “Наша
еміграційна література займає друге почесне місце поруч із літературою,
створеною в Україні в часи вільної Української держави 1917–1919 років і в часи
відносної свободи 20-х років. Отож майбутній історик, мабуть, братиме серйозно
до уваги з літератури пореволюційного сорокаріччя головно літературу
Розстріляного Відродження і літературу, створену на еміграції. Література
сталінського і хрущовського соцреалізму займе своє місце головно як документ
насильства над душею народу, нищення великих і малих талантів, які тепер пишуть
в Україні не те, чого хоче їхня й народу душа, а те, чого хоче кремлівська
тиранія”. І далі: “Цим ми зовсім не хочемо знецінити самих радянських
письменників в сучасній Україні, навпаки, високо цінуючи їхні таланти та навіть
окремі твори, ми бачимо трагедію цих талантів, трагедію народу, таланти якого
ходять і марнуються у намордниках чужої диктатури”. Сказане можна назвати
заспівом до “Літературного світу”. Зрештою, й антологія
“Розстріляне Відродження” творилася з подібною метою: створити образ
справжньої, твореної українцями в часи Визвольних змагань і після них, літератури,
знищеної тими, котрі й перетворили українську літературу в диявольський,
ідеологічний фарс. Відтак Юрій Лавріненко, окрім знайомства з різними
культурними діячами, у своїх радіопередачах активно й цікаво проводив ще одну
тему: тоталітаризм знищує індивідуальність і творить людей-гвинтиків, а цьому
людина має протиставитися в активному та пасивному спротиві, тим самим постаючи
за
головним постулатом модернізму: про вартість у світі окремої
людини, не спотвореної суспільством.
Заслугою Ю. Лавріненка треба признати
те, що всі ті болі й нещастя, які терзали в той час Україну, він бачив на світовому
рівні, реально з’явивши, що Україну введено у глобальне змагання, хоча їй у
цьому чи не найбільше випадає терпіти. Бо й справді, літературне пробудження
кількох десятків юнаків та дівчат в Україні можна було б розглядати на
місцевому рівні як події земного закутка, так само й проблему рідної мови чи
літератури, але автор передач стає на шлях інший: розглядає всі ці проблеми як
натуральну частку єдиного світового процесу і світового, глобального духовного
змагання свого часу. І він тут переконливий. Звісно, головний його інтерес:
українська література та українська людина, переважно митець, але побіч
розглядає й великих творчих особистостей світової літератури та мистецтва, що
дозволяє реальніше побачити: час вимагав у письменників різних народів інколи
однаково й мислити і необов’язково на наслідувальницькому рівні, бо всі вони
були дітьми одного часу і, за Д. Стейнбеком, спільних “тривог зими
нашої”. І це закономірно, адже всі жили в атмосфері згущених катаклізмів,
напруги, яких людство ще не знало. Через це в окремих радіопередачах Ю. Лавріненко
говорить про відгуки американської критики на твори М. Хвильового в
англійському перекладі, про українського скульптора світової слави О. Архипенка,
і то в кількох передачах, про український балет в оцінці американських
критиків, а водночас про давніші гастролі по світу капели О. Кошиця з його
світовими тріумфами, про закордонні голоси про нову літературу і літературну
молодь України, про шевченкознавчий вклад у світову славістику, про враження Д. Стейнбека
з його подорожі Україною, про відкриття пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні,
про Я. Гніздовського, який завойовував світ, тощо, тобто намагається встановити
ті дотикові сполучення, які мала світова культура з українською. З другого
боку, оповідає про видатні явища літератур, що сягли світового рівня: боснійця
Іво Андрича, американського Сковороду Генрі Торо, дисидента М. Джіласа, В. Фолкнера,
про поезію у США, про Е. Сінклера, А. Камю, В. Черчіля та його мемуари, Т. Еліота,
А. Швайцера, про міжнародний ПЕН-клуб як міжнародну організацію
письменників — така панорама з’єднувала спостережені тенденції розвитку
української літератури XX ст. зі світовими культурними процесами.
Аналізуючи здобутки першої половини 60-х
років у радіопрограмі Ч. 138, визначає як головні такі події: 1) Широке
визнання Шевченка за класика світової літератури; 2) Вихід на арену
шістдесятників (із переліком імен). Автор вістить: “Народження блискучої
плеяди молодих письменників-шістдесятників зробило велетенське враження і на
Україні, і на еміграції. Багато українців думали, що антиукраїнський терор
часів колективізації і часів Другої світової війни навіки знищив на Україні все
живе в зародку. Інші боялися, що нові молоді парости зразу поб’є мороз
політичних переслідувань. Але не сталося ні того, ні другого. Шістдесятники
перекинули догори дном всі похоронні уяви й настрої, в їхній творчості Україна
народилася наново, і то в усій своїй красі і силі. Саме головне — що
шістдесятники оце вперше за яких 35 літ зуміли заговорити не політичними штампами,
а власним голосом, виявили власну індивідуальність. Цікаво, що молоді не
виявляють ані переляку перед погрозами ЦК партії, ані великого бажання зробити
кар’єру коштом власної мистецької совісти й індивідуальности”. Сумно
сприймати останнє речення, знаючи, що сталося далі. Мине шість років, і
“пантофлю папи” поцілують деякі письменники.
Завершує розмисли про шістдесятників
радіопрограма Ч. 145 “Про молоду літературну критику в радянській
Україні”, в якій виділено І. Дзюбу, І. Світличного та Є. Сверстюка.
Про це Ю.Лавріненко пише так: “Молода критика помогла оформити нове
літературне покоління, давши йому ім’я шістдесятників (бо вони появилися на
порозі 60-х років). Дати явищу його власне ім’я — це вже вимагає ініціятиви і
відваги. Молода літературна критика за неповних п’ять років встигла чимало
зробити. Вона обговорила мистецько-естетичні принципи шістдесятників, почала
реабілітовувати від фальшування деяких класиків, як-от Шевченка і Лесю
Українку, і дошкульно
вдарила по провінційній відсталості та низькому культурному рівню
літераторів старшого і молодшого віку. Завдяки цьому в молодій критиці
зазвучало те саме нове відродження, що і в молодих поетів та прозаїків. Україна
чекала цього нового слова ще з часів антиукраїнського геноциду початку 30-х років”.
Воістину так, — скажу на це точне підсумкове визначення.
У радіопередачах Юрія Лавріненка
простежуємо основні тенденції літературного світу, перша з яких: повернення
українській літературі людського обличчя; друга — з’явити, що літературний
процес в Україні творився не відрубно, у себе на хуторі, а в системі світового
естетичного руху; і, нарешті, третє: Юрій Лавріненко мав те щастя, що, оповівши
про “Розстріляне Відродження”, дочекався відродження нового, яке,
зрештою, не без труднощів та жертв поховало тоталітарні деформації людського
духу, хоч це був змій, у якого також виростали нові голови і, як знаємо,
виростають і досі, хоч змія того майже подолано.