Богдан Горинь і Софія Караффа-Корбут
Саме про творчість й любов – розмова у широкоформатному
романі-колажі (2 томи) Богдана Гориня «Любов і творчість Софії Караффи-Корбут».
Це документально-есеїстичний твір про
видатну львівську художницю та про автора твору. Отже, Богдан Горинь виступає у
двох іпостасях – автором художньо-документального роману і як його персонаж.
Якщо хочете, то це доволі відважний творчий експеримент, бо тут криється
письменницька небезпека ідеалізувати себе як героя роману, або впасти у
протилежну крайність. На щастя, цього не сталось, адже в Гориня чималий досвід
і белетриста, і науковця-інтерпретатора художніх процесів. Пригадаймо його
книги «У пошуках берега» (1996), «Туга Віктора Цимбала» (2005), «Олександр
Архипенко» (2007), «Не тільки про себе» – тритомник спогадів (2006, 2008,
2010).
У названому
романі-колажі – дві основні сюжетні колізії з епіцентрами драматичної
односторонньої любові та високої творчості одержимою любов’ю. Не випадково ж
роман носить назву «Любов і творчість
Софії Караффи-Корбут». Його можна було б назвати «Софія і Богдан» за зразком
назви «Аліна і Костомаров» – твору Домонтовича, в якому йдеться про світлу
драму кохання Костомарова до Аліни Крагельської. Правда, це по-своєму різні
сюжети, проте між ними є промовистий перетин. Герої цих творів кирило-мефодієвець
Костомаров і яскравий шістдесятник Богдан Горинь живуть у своїх ренесансних
романтично-героїчних епохах. Один – в царсько-російській імперії, а другий – в
імперії комуно-московській із
абревіатурою СРСР. Обидва герої як борці за свободу і незалежність української
нації (народу) відбувають тюремні покари та заслання.
До речі, роман-колаж Богдана Гориня своїм жанровим «єством»
дещо подібний до роману Михайла Слабошпицького про М.Коцюбинського «Що записано
в книгу життя», в якому М.Коцюбинський як персонаж твору розповідає сам про
себе, де завдяки своїм монологам оживають Євген Чикаленко, Володимир Леонтович,
Сергій Єфремов, Михайлина Могилянська, Володимир Винниченко, Володимир
Самійленко. В інтерв’ю з Ярославом Оросом Слабошпицький пояснив матерію свого
твору: «Я хотів, щоб усе це звучало як хор у давньогрецькій трагедії. Це вир
пристрастей, суб’єктивних оцінок, взаємопретезій, навіть хворобливих амбіцій,
то більше, що про такі несамовито тяжкі для української нації часи й події
йдеться: животіння під чоботом імперського шовінізму, поразки в
національно-визвольних змаганнях, сумні життєві фінали Чикаленка, Винниченка,
Самійленка, Леонтовича, трагедія Сергія Єфремова» .
У Гореневому творі Караффа-Корбут у листах до Богдана теж
веде розповідь про себе, не кажу вже Богдана, який «натурально» присутній.
Попри такий діалог Софії і Богдана є ще олюднений світ шістдесятників, скажімо,
Надії та Івана Світличних, І.Дзюби, М.Петренка, Р.Крип’якевича, І. Калинця,
Фанни Бриж, М.Вінграновського, Віри Плесканко, Дм. Крвавича, Ліни Костенко, В.
Симоненка, І.Драча, Світлани Йовенко, Г. Мамайсура, Є.Сверстюка, В.Чорновола,
В.Патика, В.Глухого, Ярослави Музики, Я.Мацелюха, Ірини Вільде, Р.Братуня,
Д.Павличка (etc).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Побічно від основного сюжету Б.Горинь відкриває такі
сторінки, які досі не були оприлюднені, не знані широкому загалові. Ось
яскравий приклад. Богдан надіслав Іванові Світличному листа, додавши до нього
«Пісню», яку в Одесі, прощаючись, записав йому (себто Богданові – Т.С.!) Микола
Вінграновський. Актуальність пісні полягала в рефрені.
Бо воля – в неволі,
і доля – в недолі,
і щастя – в нещасті,
Вітчизна – в напасті.
У листі-відповіді, якого Світличний зразу ж відіслав
Богданові, є слова: «Дуже шкода, що ти майже нічого не написав про
Вінграновського – тут ніхто нічого про нього не знає. А «Пісня» його чудова –
вже пішла між люди».
Нерідко у літературних і довколалітератуних колах виникають
дискусійні питання – чи можна і чи варто публікувати, так би мовити, «особисті»
записи (щоденники, листи, нотатники і т. інш.) відомих людей? Думки, а отже й
відповіді є різні, інколи й самі письменники висловлюються з цього приводу.
Щоденники і записники часто є предметом письменницької гри – апелюючи до
особистого, їх автори все-таки очікують на публікацію і прочитання. Переважно
цю гру можна прочитати між рядків та відчитати у стилістиці цих «опусів». Щодо
листів, то тут позиції розходяться. Одні письменники бажають приховати свій
епістолярій, а інші самі його друкують – наприклад, Іван Франко опублікував
своє листування з Михайлом Драгомановим, справедливо вважаючи, що воно має
історико-літературну цінність. Або ж письменники-шістдесятники щедро цитують у
спогадах свої ж листи, надаючи їм документального значення. І щоденники, і
записники, і листи «знакової» у суспільстві особи мають не лише
вузько-особистий і побутовий характер, а є джерелом для з’ясування якихось
конкретних обставин біографії чи творчості. Окрім цього, вони мають цінність як
джерело біографії, а часто як ключі естетичного розкодування творчості митця, є
продовженням того світу, який він творив у своїх художніх творах. Власне,
багато листів (а то й чи не всі) Софії Караффи-Корбут є саме такими. У них
одним із основних мотивів пульсує мотив натхненної любов’ю творчої праці,
глибокого духовного від неї вдоволення. Така праця морально возвеличує людину,
окрилює її, плодоносить добірними плодами.
«Брате мій, коли мені гірко і коли радісно, я завжди говорю
до Тебе, бо Ти є рідніший мені рідного. Мені добре, що Ти є, що ти живий і я
маю Тебе. За це благословлю життя. Я горда, що в мене розумний брат, я бажаю
Тобі, мій братчику, великої праці і великого від неї вдоволення. Тільки, хлопча
моє, не сердься на мене. Я бажаю Тобі ще видержки і рівності. Я, знаєш, не
дивуюсь нічому. Всьому є причина.
Але я хотіла б, щоб Тебе любили і цінили многі».
С.Караффа-Корбут у листах до Богдана акцентувала на духовній
насолоді праці: «Боже, – писала вона в одному з листів, – як я люблю свою
роботу (з вітражами, мозаїками і т. д. – то вже до смерті, люблю людей чистих і
світлих, і Тебе. Не вмію я вже думати про себе без Тебе, не знаю, де початок, а
де кінець мене і Тебе».
Це Божа Благодать говорила її душею, будила у ній високі
пориви і потребу творити, експериментувати, оновлюватись, і, звичайно ж, не
гасити в собі пекучих і солодких
страждань кохання. Хто знає, може, вони й були її крилами?
Може, вони й стимулювали оту невгасиму ненаситність пошуків
та велику творчу продуктивність.
«Я хочу робити і скло, і мозаїку і ті сотні способів, –
писала вона, – які є можливі на сьогодні». В іншому листі: «Мені трудно чомусь
себе примусити до графіки, бо я ходжу і марю кольорами, я їх чую в руках – скло
то міниться, грає в моєму нутрі, то мене дуже мучить. Я хочу робити все і
чомусь кольорове, велике, грубе, лаконічне, щоб було відношення плям і ліній
отих конкретних, щоб чорне і біле, але обов’язково кольорове. А ще спостерегла
я, що м’якість всіляка у живописі (як імпресіоністи) подобається мені, але
люблю різко окреслену форму і кольорову пляму. Це таке графічне трактування
живопису. Я думаю, це треба так, і мені так хочеться робити. Це мова
монументальних прийомів».
Такі роздуми Софії Караффи-Корбут завжди були нічим іншим як
станом її душі, відслоненням занавісу її творчої лабораторії. Вона не
«рекламувала» себе, хоч оцінки мистецтвознавців для неї були важливі, але й
собі знала ціну. У цьому сенсі – промовиста бувальщина. Одного разу Богдан
запросив до її майстерні гостей, серед них був Іван Дзюба, якого вона
обожнювала. Та, мабуть, в обличчя не знала.
«Художниця, – розповідає автор, – витерла ганчіркою,
вмоченою у розчинник, руки, підійшла до столу, де лежала папка величезного
розміру, й почала демонструвати окремі роботи. Іван Дзюба не міг стримати свого
захоплення. І тут стався конфуз. Розглядаючи чергову ліногравюру, звернувся до
неї:
– Карафко, а ця гравюра – ілюстрація до якого твору?
Почувши таке звернення, очі в Софії Петрівни блиснули:
– Яка я вам «Карафка», не називайте мене так. Йому можна
(вказала поглядом на Богдана), а для Вас я Софія Петрівна. Після цих слів
закрила папку й невдоволено промовила: – Все, цього досить, на мене чекає
робота.
Коли гості почали виходити з майстерні, художниця звернулася
суворим тоном до Богдана: надалі прошу повідомляти мене про прихід гостей!»
На таку безцеремоніальність добірне товариство, звичайно, не
могло мати гніву, бо чому ображатись, якщо характерник себе проявляє (нехай і
підкреслено!). А вона була характерницею. Якось у розмові Софії з Богданом
(після зустрічі львів’ян із Ліною Костенко та Миколою Вінграновським) виникла
дискусія. Богдан Софії сказав: «На відміну від художників, поети відірвалися
від приземленості. У поезії пробився дух героїчного, дух історії». На що Софія
Богданові відповіла: «Історію можна трактувати по-різному, в тому числі –
приземлено, як звичайні епізоди, як мізансцени в театрі. А передати дух часу –
не кожному вдається».
Інтелектуальне товариство, як висловилась Михайлина
Коцюбинська, – «з гумором високої проби та нетамованої енергії живого
ренесансного духу, на який уже затягали
зашморг» у вересні 1964 р. відзначало унікальний ювілей 70-річчя Алли Горської
та Івана Світличного (35+35). Жартома утворили
Центральний Ювілейний Комітет, зрозуміло, що з метою дотепно-промовистої
підтекстової абревіатури – ЦЮК. Головою ЦЮКу обрали В’ячеслава Чорновола, після
чого запанувала «атмосфера явного культу особи (організатора всіх перемог і
поразок) – голови ЦЮКу». Бавлячись,
розігрували призи, серед яких основним був фотознімок голови. Звичайно, усе це
мало свою часово-політичну символіку. Та продовжимо спогад Михайлини
Коцюбинської: «…Пізно ввечері (але це буде завтра – Т.С.!), десь близько
12-тої години пролунав телефонний
дзвоник. Віктор Зарецкий: «Швиденько біжи до університету. Ми закінчили
вітраж». Біжу. Вітраж у вестибюлі сяє в усьому блиску: все Шевченко готовий
боронити жінку, Україну, що припала до нього, шукаючи захисту. Настрій і
символічний підтекст зрозумілі. Та вони не нав’язані публіцистично, а
художньо-виплекані, гранично експресивні. Тут весь творчий колектив – і Алла
Горська, і Людмила Семикіна, і Віктор Зарецький, і Панас Заливаха. Втомлені,
по-робочому замурзані, але щасливі. Вже згодом я усвідомила, що мені, мабуть,
судилося бути чи не єдиним стороннім глядачем, який бачив готовий вітраж…
Завтра о 16-тій годині акт офіційного прийняття. Приходжу у назначений час. Та
замість урочистої церемонії потрапляю на
похорон. На підлозі лежать уламки пошматованого вітража. Що тут відбулося?
Якесь варварське побоїще? Саме так. І головний погромщик – ректор університету
Швець. Сам власноручно, не дочекавшись висновків комісії, якимось молотком
трощив ідеологічно шкідливий вітраж. Кинувся на нього, як на особистого ворога.
Чому мати-Україна така сумна? Який «суд», яку «кару» і на кого накликає Тарас?
І взагалі, чому це Україна за гратами (ті внутрішні рамки, що тримали частину
вітража, він прочитав як грати)» .
Природньо вплетено у тканину твору сюжет про життя і
творчість Петра Холодного (старшого), який у часи Української Центральної Ради
та Директорії працював у Секретаріаті народної освіти (деякий час був Міністром
освіти), а потім опинився в таборі для інтернованих у польському м. Тарнові,
звідки повернувся до Львова, де потужно розвинувся талант різнопрофільного
художника-портретописця, майстра картин з тематикою історичних,
фольклорно-етнографічних сюжетів та сюжетів за мотивами творів Т.Шевченка. Він
також уславився унікальністю українського іконопису (монументальним розписом та
вітражами). До речі, в апсиді Успенської церкви у Львові маємо щасливу
можливість вдивлятися в образ Божої Матері-Покрови, є тут і вітражі із
зображенням Кирила і Мефодія та інш. Успенська церква в атеїстичні радянські
часи була діючою, то дивно, що ці вітражі «встояли», адже більшість творів
Петра Холодного (старшого) були знищені під час сумнозвісного погрому.
Вітражі П.Холодного (старшого) для С. Караффи-Корбут служили
мистецькими взірцями і надихали її на власний творчий пошук. Петро Холодний
(молодший) – чоловік відомої української поетки Наталі Лівицької (в заміжжі
Лівицької-Холодної), творячи на еміграції свої вітражі, теж багато у чому йтиме
від досвіду батька.
Б. Горинь часто не опускає із життя героїні таких сюжетів,
які реципієнтові можуть здатися «не зручними» для персонажа твору Богдана.
Наприклад, новелістична оповідь із назвою «Дві махи», де за мотивом Франціско
Гойї Караффа-Корбут нарисувала «Маху одягнену» і «Маху оголену», себто себе.
При зустрічі із Богданом Софія «взяла у нього інтерв’ю» про його ставлення до
Франціско Гойї. Звичайно, Богдан проявив ерудицію та захоплення, поціновуючи
його твори. Тоді вона сказала: «Я нарисувала перед твоїм приходом, щоб трохи
тебе розвеселити, аби ти не був такий понурий. Це «Маха одягнута», а це, –
сказала з усмішкою, – тепер поглянь на звороті.
Богдан перевернув аркуш на зворотній бік і не повірив своїм
очам, був ошелешений. На рисунку, закривши кистями рук очі, була зображена
Караффа без одягу.
Ну і ну… промимрив. – Такого я вже не сподівався.
Розгубленість Богдана щиро її розсмішила.
– Що ти дивишся, як загіпнотизований? Кажи, яка з цих двох
мах більше тобі до вподоби.
– Ви не графиня Альба, а я не Гойя.
– Звідки тобі відомо, що я не графиня? Ти не відповів, який
з цих двох рисунків тобі більше до вподоби.
– Обидва! – випалив Богдан і, щоб приховати свою
розгубленість, сказав Караффі, що її рисунки можуть конкурувати з рисунками
старих майстрів.
– В такому разі можеш взяти собі до свого архіву… Єдине
прохання: до моєї смерті нікому не смій
показувати, а коли відійду, то можеш собі з тим архівом робити, що хочеш – мені
вже буде все одно, – сказала стишеним голосом і обличчя її накрив смуток».
Листи С. Караффи-Корбут часто – поезія в прозі. Вони
наскрізь метафоричні, мають свою ритміку і композиційну завершеність. Їх можна
записувати рядками верлібру, як зараз я спробую зробити.
Вона народилась разом зі мною –
моя любов.
І залишилась вона зі мною
і я живу.
Аж до кінця будемо разом.
Може хочеш знати, яка вона – я покажу.
Постараюсь.
Вона передовсім має запах…
Чи знаєш Ти запах
скошеного
гірського сіна?…
В’яне материнка –
так солодко
і терпко
аж в голові паморочиться.
Ще вона така…
Вона пахне, як пушок абрикоса –
росяно-рожева…
Вона як мед янтарний –
п’янка, як пахуча кедрина,
як
полин у вечірній росі.
Вона ніч перед Іваном.
Це її
запах.
А її смак?
Ні!
Жоден нектар,
ані інший божеський напій…
Смак її –
житній
хліб пахучий,
соленою сльозою мішаний,
це як
живиця –
кров дерева,
така гірка, і тягуча,
як горіх тверда і солодка моя любов.
А ще в неї є сила.
Страшна
сила…
Незмірима…
Моє серце – серце Твоє!
Квіти душі живуть силою мого серця.
В душі своїй я вирощую квітник.
Росте шальвія,
шорстка квітка забуття,
тут мірт
вічнозеленої
надії,
море незабудок.
Кожна квіточка –
це пам’ять –
пам’ять про ті клаптики серця,
які дарую
і беру.
Це велике наше спільне
серце.
Неподільне…
Звідси такий природній ніжно-інтимний спектр звертань в її
листах до свого адресата: Богдане; Богданку; Богданище; Данку; Моя Жарино
дорога; Мій Духу вічноживущий; Братчику;
Мій хлопче найдорожчий; Хлопча моє; Богдане, Богданочку; Данку золотий; Моє
Данча; Моя дорога людино (etc).
Богдан Горинь на основі листів та своїх спогадів, а, може, й
на щоденникових записах відтворив драму любові великої художниці… Думаю, тут
всілякі коментарі зайві, крім одного… Переслідуваний та гнаний кадебістськими
шпиками, в умовах постійних обшуків і тюремних термінів він зумів зберегти, а
точніше врятувати власний архів з листами, записками, ескізами художніх робіт
С. Караффи-Корбут. У цьому найголовніший сенс і пояснення всьому, що
відбувається в романі.
Така постать, як С.Караффа-Корбут, обумовила навколо її «я»
розбудову великого духовного світу із сюжетами у ньому магістральними та немов
дещо від них віддалених. Скажімо, він активно фіксує культурологічні події,
стежить за подіями життя літературного. Ось він розповідає: «У газеті
«Літературна Україна» 23 березня прочитав повідомлення, що 20 березня 1962 р.
під головуванням Олеся Гончара відбулося чергове засідання президії СПУ, на якому були прийняті до
Спілки Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Іван Драч, Петро
Скунць, Микола Сингаївський і Роберт Третьяков. Четверо з них – Вінграновський,
Драч, Сингаївський, Третьяков – ровесники Богдана, інші – молодші».
Факт, який ще не прикритий брилами часу, але вельми
красномовний факт. Сьогодні аж вигукнути хочеться: Яка плеяда! Вже промайнуло
півсотні літ, в яких багато чого вмістилося: шістдесятництво зі своїми
величаво-ренесансовими творами, і дисидентство, і українська незалежність з
проблемами нинішніми. Вже більшості прийнятих тоді у спілку серед нас немає…
Але чому я про це? Та тільки, щоб наголосити, що Богдан Горинь вміє інтегрувати
в тканину твору такі факти, які спонукають до роздумів – втішних і печальних
роздумів. Роман щедро всіяно репродукціями робіт С.Караффи-Корбут та інш.
художників, зокрема П.Холодного (старшого) та рідкісними світлинами як
фотодокументами шістдесятницької пори. Подібне робив Едвард Козак –
славнозвісний ЕКО. Правда, він рясно ілюстрував свої твори, що виходили під
псевдонімом Гриць Зозуля, а також твори інших авторів, зокрема поему Романа
Купчинського «Скоропад», в якій сюжет твору наче співіснує у двох
взаємодоповнюючих версіях – словесній і графічній. Щось подібне маємо у романі
Богдана Гориня.
м. Львів