Про Сухова і не тільки

184

Про війну із відстані часу: «Валькірії не прилетять» Олександра
Сизоненка

Ім’я  патріарха нашої
літератури Олександра Сизоненка не потребує особливих ввідних – за десятиліття
наполегливої праці він посів гідне місце серед ровесників, через творчість яких
і наступні покоління будуть розпізнавати невловимі риси життя України другої
половини ХХ століття та й цих неповторних літ, які ще вирують глобальними й
малопомітними пристрастями. За стилем його велика й мала проза розвивається в
глибокому річищі реалістичного романтизму, особливо притаманному Олександрові
Довженку і Юрію Яновському, Олесеві Гончару, а ще глибше в часі –
неперевершеному Михайлу Коцюбинському. Пластика образного слова, піднесений
стиль, якась особлива тональність із багатоплановою основою підтексту, лексичне
багатство, що має степові розлогі відтінки зрідні добротній поезії в прозі, –
це основні складові стилю О. Сизоненка, здається, ще з далеких повоєнних часів,
коли вчорашній фронтовик, посічений фашистськими кулями в Берліні, взявся за
перо, маючи за плечима хіба що середню освіту та негусті публікації оповідань у
армійській пресі. (До речі, саме це допомогло  
врятувати сержантові роздроблену ногу – коли його покладуть на
операційний стіл до знаменитого професора Вирубова, хірург зверне увагу на
запис в анамнезі начальниці санроти 101-го полку, де буде вказано, що цей
десятикласник уже опублікував оповідання в «Красной звезде», а головний
редактор газети генерал-майор Теленський надіслав у полк особистого листа,
отже, до таланту треба поставитися з особливою увагою, що й зробив видатний
хірург, не дозволивши ампутувати скалічену ногу). Отже, демобілізований воїн,
промучившись у госпіталях багато місяців, уже не міг зрадити рятівне Слово. Не
зрадив свій стиль письменник і в досить поважному віці, зберігши і розвинувши
давніші риси письма, за якими його і вгадують читачі. Підтвердження цього –
нова книга «Валькірії не прилетять. Берлінські хроніки».

Її склали низка новел, етюдів, есеїв та публіцистичних
розвідок про складні події сучасності. В кожному лаконічному творі живе гаряче,
нестаріюче серце людини, яку не збити з твердих позицій галасливим мітинговим
пристрастям, фальшивим ніби то демократичним гаслам, за якими криється втрата і
народної моралі, і внутрішньої культури українця, піддаваних упродовж останніх
двадцяти з гаком років атакам бездуховності. Письменник і нині чується воїном,
як у молоді літа, коли був мінометником і йшов закривавленими дорогами Європи,
коли його 101-й гвардійський полк майже повністю поліг у травневі дні та ночі
на руїнах Берліна. Як мовив колись Борис Олійник, майстер слова й нині твердо
«стоїть на землі», на своїй вічній землі, яку колись рятував, послуговуючись
багаторічним вистражданим досвідом, для якого не страшні жодні експерименти.

Скажімо, не може не схвилювати душу новела «Ой дід Ладо».
Здавалося б, розповідь про самотнього вовка з недалекого яру, котрий тривожить
душу старого лісника сумним виттям, про домашніх пса Рогдая та пещену суку Ерну
та цілий виводок бездомних дачних собак. Але другим планом напливає й панує в
розповіді стан душі самого Ладо, вченого зі світовим ім’ям,  змушеного жити самотньо в лісі. То він живе в
глушині покинутим старим вовком, то його душа страждає від невлаштованості
життя. І він нарешті вистрілює бродячу зграю за те, що призвела до загину його
Рогдая, що й далі продовжує жити безплідно в лісі, знищуючи звірину. Таємничий
дух лісу близький старому Ладо, як, скажімо, близька морська стихія риболовові
в  повісті Е. Хемінгуея «Старий і море».

Мотиви самотності, старечої невлаштованості панують і в
інших творах. Але основне осердя книги складає все-таки роман «Валькірії не
прилетять» – річ у чомусь визначальна для всієї української прози класичного
типу. Як же виглядає новий великоформатний твір-сповідь поважного письменника
на тлі десятків романів та повістей молодших колег і в чому його відмінність?

Відомо, що найкраще вдаються письменникові твори про те, що
пережив сам, що зумів згодом підняти до рівня узагальнення, відтворення у слові,
яке стає близьким і зрозумілим для тисяч інших сучасників. У цьому плані новий
роман Олександра Сизоненка суто автобіографічний і навіть через це викликає
неперебутний інтерес усіх тих, кому випало пройти через пекло Великої
Вітчизняної війни або ж ставати на ноги під впливом споминів ветеранів. Одне
слово, авторові не треба щось вигадувати для вибудови напруженого сюжету,
встигай тільки добувати з пам’яті обпалені фронтовим вогнем дні й ночі. І він
це робить із відстані десятиріч, коли вже й однополчан давно не стало, коли й
сподіватися на повне розуміння нинішнього молодого покоління письменників можна
тільки умовно. Бо коли тобі   зозуля вже
накувала майже дев’яносто літ, лишається тільки можливість для сповіді перед
новим народом, для якого минула війна стала далеким степовим маревом. Недарма в
інтродукції авторові сниться художня рада, яка безжально допитує його, що він у
такому поважному віці здатен запропонувати. Один із чиновників так і скаже:
«По-моєму, він уже не здатен ні почати шось, ні завершити!  Погляньте на нього уважно і зважте,
екселенце, скільки йому років? Хіба в такому віці можна щось путнє написати?»

Виявляється, можна, коли пам’ять про бойових побратимів досі
пече вогнем душу і не треба нічого вигадувати, як більшості сучасних авторів,
звиклих копирсатися у власних рефлексіях, а не в пекучих проблемах суспільного
життя. Через це й маємо прозу дрібнотемну, герметичну, без опертя на власний
досвід, через це не можемо назвати жодного епічного полотна, яке б відбило всі
складні процеси української сьогочасності. І може статися, що два останні
десятиліття, позначені глобальними змінами як у економічному й політичному, так
і в моральному плані, так і залишаться чорною дірою нашої історії. Бо після
багатьох творів, густо пересипаних картинами сексуальних збочень, хворих
марень, відбитих у добірних татарських матюках, стає просто гидко жити на
благословенній козацькій землі.

Новий роман Олександра Сизоненка можна назвати окопною
правдою, яка вийшла у світ, не огороджена колючими дротами цензури. Подавши
лише контурно кілька деталей із діяльності вищих військових чинів обох воюючих
сторін, письменник зосереджується на відтворенні власного бойового шляху від
першої переправи через Південний Буг під Новою Одесою і до останнього поєдинку
з фашизмом у Берліні. Цупка пам’ять сержанта-мінометника відродила для вічності
десятки бойових побратимів, десятки таких епізодів, від яких ниє душа навіть
тих, хто сприймав війну дитячим розумом. Ось картина загину старшого лейтенанта
Михайла Сухова.   Командира батареї
зріжуть фашистські кулеметники на Темпельгофському аеродромі, і бойові
побратими Акимов, Блинников, Титов і Корницький зовсім по-козацьки будуть нести
його вперед головою, а старий армійський їздовий Холод докорятиме
«комсомольцям», що так робити не по-християнськи, доки сам візьме  улюбленого командира на руки й понесе його в
останню дорогу по чужій землі. А потім, як пише автор, «ми возимо Сухова три
дні й три ночі: за безперервними боями ніколи поховати – вперед і вперед,
проламуючи стіни в будинках, форсуючи Шпрее й канали, беручи квартал за
кварталом знаменитої Фрідріхштрассе, рвучись до центру Берліна».

Сила поваги до справжнього командира згодом подвигне
покаліченого в одному з ближніх боїв сержанта-штурмовика Сизоненка зробити з
його вицвілої фотографії  портрет і
поставити на робочому столі – як знак пам’яті про непорушну фронтову дружбу.

Такими ж живими постають перед читачем однорукий полковник
Смолин, літні полтавці Манько й Холод, котрі добралися до ворожої столиці на
кінній підводі, офіцери й сержанти, всі рядові великої священної війни.

Трагедія війни складається з трагедій її учасників. Про це й
пише автор без прикрас, так, як воно було. Скажімо, рівня Ремарка сягає
безжально виписаний розділ «На дамбі». Сержант має зняти пост бойової охорони,
залишений при відступі. Піщана дамба прострілюється  густо, внизу паводковий Одер, поста на місці
не виявилося. І ось воїн повертається під вогнем назад. Несподівано натикається
на пораненого розвідника й з останніх сил намагається порятувати хлопцеві
життя. Виявляється, то  наш розвідник.
Стікаючи кров’ю, він все-таки вірить, що по нього прийдуть друзі, не залишать
помирати на піщаній дамбі в окопчику. Та коли нарешті розвідники дісталися на
голос сержанта Сизоненка, їхній товариш уже захолов. І цей епізод, як інші,
виписаний з великою художньою силою, як ці ось заключні піднесені рядки: «…Ще
довго чутиму приглушену мову і метушню за спиною, але не зупинюся. Йтиму
дамбою, закинувши автомат на плече, а перед очима в мене напівдитяче змучене
обличчя. І очі. Майже білясті від болю і муки скривдженої дитини».

А кого не схвилює ще один епізод штурму Берліна, коли той же
згаданий Сухов врятував життя талановитому юному піаністу-фольксштурмівцю,
одному з трійці тих, що перед тим знищили розвідувальний взвод танкової
дивізії. Навіть у вакханалії смерті, котра панувала в конаючому Берліні, вражає
поклоніння перед високим мистецтвом юного професора. Саме Сухов змусив
генерала-танкіста помилувати музиканта, і ніби перші промені миру в
розтрощеному дворі зазвучала безсмертна музика Бетховена. Це був апофеоз життя,
порятованого ціною крові.

    Марно сподіватися,
що можна в статті передати весь аромат образного романного слова – для цього
треба просто читати твір. Та як це зробити, коли навіть найцікавіші книги в
нинішньому культурному хаосі не доходять до читача – майже нема книжкових
магазинів, знищені ті ж товариство книголюбів та наше письменницьке Бюро
пропаганди художньої літератури. І тиражі видань жалюгідні. А між тим такі
книги, як «Валькірії не прилетять. Берлінські хроніки» Олександра Сизоненка
стають в одну строгу шеренгу з найкращими творами про Велику Вітчизняну війну
Юрія Бондарева, Івана Стадника, Віктора Астаф’єва, Василя Бикова, наших
незабутніх Олеся Гончара та Юрія Збанацького.

Що ж, доки живі останні воїни Вітчизняної, тема війни
залишається відкритою.

м. Київ                                      

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!