Подивився і послухав розмову С.Жадана з А.Курковим.
Скажу: це якась патологія…
Втім, спершу ось про що. Слід таки визнати: Курков, а за ним і Жадан, говорячи про Спілку письменників, подекуди мають рацію. Спілка справді потребує оновлення і осучаснення – в позитивному розумінні цього слова. Я і сам, і значно предметніше, ніж шановні візаві, можу говорити про неспроможність Спілки встигати за «скаженим принтером» часу. На це є різні причини і це могло б бути темою для літературних чи довколалітературних дискусій. Могло б бути… Якби ми вчились так як треба… Якби ми могли вести ці дискусії, а не змагалися в мистецтві заляпування один одного брудом і лайном…
При цьому принагідно скажу стосовно швидкостей на сучасних магістралях часу.
Як відомо, «що скоро робиться, те сліпе родиться». Складається враження, що країна під зелено-різнокольоровими знаменами (та які там у біса знамена? під супровід зелених шмаркатих свистків) на шаленій швидкості летить у прірву.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І, знаєте, «встигати» за цими самогубцями, котрі слідом за собою волочать усю схарапуджену країну, чомусь немає особливого бажання…
Це так, дуже лаконічні роздуми до теми «встигання за часом», якою так переймається А.Курков.
Однак я про дещо інше.
Насамперед зауважу: згаданий вище термін «патологія» не має нічого спільного зі станом здоров’ям обох наших популярних письменників.
Це — лише про занадто високу «честь» і прискіпливу увагу, якої удостоїлась Спілка письменників з їхнього боку.
Адже — чи не абсурд? — половину дорогоцінного ефірного часу обидва «корифеї» витратили саме неї – на Спілку письменників!
Ну корифеї й здивували!
Повторюсь: не скажу, що це був якийсь бруд чи наїзди. Ні, співрозмовники говорили місцями загалом правильні речі та ще й бідкалися долею нещасної і скрушно ремствували, кажучи словами з відомої пісні Висоцького, що «капітан нікогда не будєт майором», тобто Спілка, бідолаха, апріорі не здатна бути сучасною, бо «все в Спілці письменників тримається на бетоні, залитому в 1950-х роках»…
Але ж, шановні, невже вам більше нема про що говорити? Чому вам ця Спілка стала кісткою впоперек горла? Чому вона вам муляє занозою в оці? Чому вам так цікава «залита в бетон» конструкція?…
Невже вам слабО поговорити про стан і тенденції в так любленому вами «сучукрліті»? Про його новаторів (якщо затяті «традиціоналісти» не варті вашої уваги)? Про той-таки український ПЕН, яким керує А.Курков, і який справді час від часу реагує заявами на якісь події в українському культурному житті? Поговорили б, скажімо, про видавничі проблеми, про засилля російської книжки на нашому ринку, про перманентні корупційні зашквари в деяких згадуваних вами «суперсучасних» культурних інституціях, про попсу – у мистецтві, літературі й політиці… Зрештою, читачам і слухачам було б цікаво довідатись ще щось про багатогранну творчість і невсипущу громадську діяльність обох відомих письменників, імена яких не сходять зі сторінок наших таблоїдів і більш поважних видань…
Так ні ж. Вони все про Спілку та про Спілку…
При цьому С.Жадан не є членом НСПУ. А.Курков, до речі, свого часу був навіть одним із її секретарів, але чомусь не запам’ятався якимись реформаторськими ініціативами.
Раніше деякі доморощені крикливі фейсбучні опоненти навперейми галасували: Спілка — дармоїди! Проїдають казенні гроші! Відрізати їм фінансування, нехай здихають з голоду!.. Причому більшість крикунів навіть близько не стояли біля Спілки і заледве двоє слів докупи здатні стулити без граматичних помилок… Проте чому ж принагідно, за компанію, не дати солідарного пенделя «застарілій конструкції»?.. Як там кажуть: «коня кують а жаба й собі лапу підставляє»…
Слава Богу, здається, баламути вже перестали дорікати нам проїданням державних грошей. Це сталося після кількаразового оприлюднення інформації, згідно з якою Спілка письменників, отримуючи щорічно (починаючи з 2015 року) всього 920 тисяч гривень на рік бюджетних коштів (нинішнього року трохи більше – близько 1 млн 240 тис грн), так само щороку платить у державну казну від 3 до 4 мільйонів гривень податків.
Тепер Спілка вже не дармоїди, але зате – «сталінський колгосп»!
Я про це вже писав у своїй репліці на адресу пана Макарова, тому не буду повторювати про «сталінські колгоспи» і водночас про неписані закони тоталітарної зграї, за якими живуть деякі наші опоненти — «ну дуже сучасні спільноти», про їхню совкову непримиренність до «інакомислення», до «чужих», до не приналежних до їхньої «касти», про їхню світоглядну фригідність, про їхній вузьколобий поділ на «сучасних», «європейських», «постмодерних» – і на відсталих «кугутів у шароварах», котрі десь під солом’яними стріхами безнадійно застряли в часові і старозавітно їдять сало з варениками і запивають бурячихою…
Говорити на цю тему, опускаючись до рівня опонентів, не дуже хочеться.
На жаль, відголоски цих мотивів місцями «проблискують» у теперішній балачці наших відомих письменників. Хоча й не так явно, як у пана Макарова…
Чому ж така посилена увага до Спілки письменників?
Насправді, шановні панове, йдеться зовсім не про Спілку письменників. Йдеться про речі засадничі, фундаментальні.
Спілка з її письменниками, при всій їхній «старозавітності», – яскравий приклад збереження питомої української національної Традиції. Саме тому вона викликає таку посилену увагу з боку тих, кому ця Традиція байдужа, чужа а чи ворожа. Адже саме в українській літературі, як і в українському мистецтві, українській народній творчості, зберігається генетичний код нації.
Втрата генетичного коду для нації і для держави – прямий шлях у прірву безпам’ятства і забуття. Особливо це на часі беручи до уваги драматичні виклики ХХІ століття — сепаратизм, міжнародний тероризм, міжетнічні, міжконфесійні війни, зростаючу боротьбу за доступ до енергоджерел, а надто – зважаючи на присутність у нашому бутті, на нашій території і на наших кордонах екзистенційного ворога України – наскрізь просяклої червоно-коричневим смородом Росії…
Без нашої національної культури і нашої збереженої Традиції ми залишимося сиротами на цивілізаційних роздоріжжях…
При цьому модерна Європа (на котру так люблять посилатися опоненти), назавжди поховавши марксистську примару «мультикультуралізму», трепетно оберігає кожнісінький артефакт свого минулого, своєї культури, своєї традиції. У модерній Європі не висміюють і не зневажають Традицію, не вважають її «деструктивним хламом», – а бережуть її, пропагують її, пишаються нею, пишаються своїми умовними «шароварами», своїми «варениками» і «салом». І саме таке ставлення до національної культури – ознака сучасного, модерного мислення — на відміну від жлобського, хуторянського ставлення з боку деяких наших «постмодерних» діячів, як молодших, так і добряче підтоптаних — коли вони, через верхню губу, заводять велемудрі балачки про «відсталу» традиційну культуру і про те, що вона заважає «креативити» й «мислити категоріями новітніх часів».
Насправді шлях від бридливого «затуляння носа» на українську Традицію — через смертельно небезпечне світоглядне «какаяразніца» — до визначення України «як держави, яку створив Лєнін», і котру треба знищити – значно куціший, ніж думають, ступаючи по ньому, деякі наші доморощені «креативні менеджери від культури»…
І, зневаживши наші святині і нібито навипередки поспішаючи «в Європу», вони нагадують одного персонажа з стародавньої китайської притчі, якою я хочу завершити ці міркування.
Ось вона.
Один князь вирішив поїхати в сусіднє князівство Чу. Для поїздки він вибрав найміцнішу карету, найкращих коней і найвправнішого візника.
І поїхав.
Дорогою, зустрівши подорожнього, князь запитав у нього, чи ще далеко до князівства Чу?
«Але ж князівство Чу – у протилежному напрямку», — здивовано відповів йому подорожній.
«Дурниці. У мене найміцніша карета, найкращі коні і найвправніший візник, а тому я доїду до князівства Чу», — самовпевнено відповів йому князь.
І поїхав далі.
Не знав пихатий князь, що, чим міцніша в нього карета, кращі коні і вправніший візник, тим далі він буде від князівства Чу…
Михайло Сидоржевський