«…Про що природа прагне розказати»

376

Загадкова і передчасна смерть
поета Леоніда Талалая була болючою і несподіваною. Не тільки для тих, хто знав
його особисто, а й для тих, хто був обізнаний з його творчістю, зокрема читав
його останню збірку «Безпритульна течія», видану в Чернівцях 2011 року,
сповнену мотивів «відходу». Чи маємо тут обранців музи, яка вкладає в їхні
вуста передчуття власної смерті? Мабуть, ні, бо ним наділені переважно поети,
які відходять молодими, а в молодого Талалая таких мотивів нам не траплялося.
То, може, тут виявився інший феномен – творчої вичерпаності, кризи, що його
можемо персоніфікувати іменами Альбера Камю чи Григора Тютюнника – попри всю
умовність мотивації їхньої смерті внаслідок нещасливого випадку чи свідомого
вчинку, зовнішніми чи внутрішніми (або ж їхньою сукупністю) обставинами.
Характерно, що перший тип має ознаки універсальності, містичності, другий –
з’являється і загострюється на певному життєвому рубежі. Так, життя Камю
обірвалося (офіційна версія – автомобільна катастрофа) у віці 47 років, Григора
Тютюнника – 49-ти. Леонід Талалай відійшов на 71-му, але вірш «Поминальний
хліб», у якому є рядки, що містять максиму християнського етосу: «Вчитися
вмирати Вже необхідно, вже пора», був написаний, коли авторові було коло
п’ятдесяти. Привертає увагу ще один рядок цитованого вірша, заключний:  «І вітер двері відчиня». Цей мотив
повторюватиметься знову і знову в різних варіантах: то брам, то вікна, то
хвіртки, то дверей, як невідступного поклику невідомого, що лякає і кличе
водночас. Усі ці вікна, двері, хвіртки так і залишаються незачиненими, наче
спеціально приготовленими для відходу в інші світи.

Випадок
Леоніда Талалая, здається, ближчий до другого з названих типів, бо хоча смерть
поета офіційно не оголошена добровільним відходом з життя, є важливі мотиви
вважати її саме такою: прощання з друзями напередодні відходу, а головне –
поезії останньої збірки «Безпритульна течія». Поет знайшов найточніше слово,
яке передає стан екзистенційного рубежа, а традиційніше – стан
«безпритульності» самого автора.

Щодо
мотиву «відходу» у поетів двох окреслених типів, спробую вдатися до зіставлення
Леоніда Талалая з Богданом Ігорем Антоничем, скориставшись збігом в обох цих
поетів образу футляра для скрипки як віка труни. Вірш Антонича «Amen» із збірки
«Велика гармонія» трактує життя як концерт, яким диригує Бог, і воно мусить
закінчитися останнім музичним акордом:

 

Покінчений концерт,

лиш відгомін – омана.

Кінець усього смерть,

таємна і незнана.

 

І радісне й сумне

минає, мов примара,

вже Бог кладе мене,

мов скрипку до футляра.

 

У
вірші Леоніда Талалая «Старий скрипаль» акцентовано момент не універсальності,
а етики: смерть тут не останній акорд концерту життя, а нерозлучність музиканта
і скрипки: скрипка видасть фальшивий звук, якщо сфальшивить музикант, вони
мусять бути заодно:

 

Скрипка аж заходиться плачем,

До плеча притиснулась і грає.

Хто кому з нас підставля плече?

Я не знаю, скрипко, я не знаю,

Хто до кого під вечірній дзвін

З листопадом серця і колін

Підійшов із відчуттям вини.

Ми з тобою нерозлучна пара –

Порожнеча чорного футляра

Дивиться на нас, як дві труни.

 

Немає
значення, чи Талалай знав цитований вірш Антонича. Спільний образ – кардинально
відмінна тональність, кардинально відмінне трактування смерті: в Антонича після
«радісного й сумного» земного життя людину забирає до себе Бог (як Гетевого
Фауста). У Талалая її чекає «порожнеча чорного футляра», «відчуття вини» –
скрипки і скрипаля водночас – , бо ж в одному футлярі – дві половини – дві
труни.

Моральний
максималізм особливо гостро пронизує вірші книги «Безпритульна течія»: у них
більше конкретики реалій та прямоти вислову, аніж було раніше, де головним була
мова природи, що задекларував сам поет: «І відчуваю щемно головне, про що
природа прагне розказати».

Загалом
Леонід Талалай не належить до поетів, які змінюють свою манеру під впливом
стильових припливів і відпливів. За час його творчої біографії українська
поезія «перехворіла» спокусою космосу з перенапругою голосових зв’язок,
«відрадою естради» і протилежністю такої естрадності – герметично-метафоричною
закодованістю, нарешті, зняттям табу з моральних пересторог і виставленням
напоказ усіх закамарків душі і тіла… Супроти цього кожне слово Талалая від
першої книги «Журавлиний леміш» у 1967 р. (у літературній періодиці він
виступив десятьма роками раніше) до останньої – «Безпритульна течія, виданої у
2011 р., озивається упізнаваним голосом автора, його інтонаційним ладом,
пластикою образної палітри, що має широку настроєву перспективу, що веде в
позапредметний простір. Безперечно, голос поета від збірки до збірки міцнів,
набирав нових барв і інтонацій. З іншого боку, він корелював з голосами інших
співзвучних йому поетів – попередників і сучасників.

Щодо
попередників, то тут довелося б, мабуть, починати від «Слова о полку Ігоревім»
та пісенного фольклорного епосу, інтонації якого відлунюють у текстах Талалая,
зокрема «кодексом» лицарської честі воїна-дружинника та козака-запорожця
(«Краще очі – ворону, ніж Вкраїну – ворогу»). Терниста дорога української
історії розкривається у поезії Талалая через імена тих, хто йшов по ній, мов на
Голгофу, бо ж тільки вчора знята з хреста наша муза (та й чи знята), ця «дорога
чиста і тверда», бо «по ній пройшов, як совість» Григорій Сковорода, «за ним
Григорович Тарас» і багато їхніх послідовників.

У
віршах Талалая не раз зблискують рядки чи уривки фраз Тараса Шевченка, Максима
Рильського, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника та інших учителів і
ровесників, причому кожне таке вкраплення по-новому спалахує у його тексті,
вливаючись у загальний контекст поетичного руху і водночас видаючи джерело
перегуку, приміром:

 

Любове-доленько, іди,

Любове-доленько, побудьмо,

Любове-доленько, сліди

Твої відлунюються в буднях.

Любове-доленько, мовчи,

Любове-доленько, дай руку,

Любове-доленько, вночі

Кричала птиця про розлуку

(«Любове-доленько»)

 

Тут
просто-таки на поверхні образно-інтонаційний лад Миколи Вінграновського, але це
не заглушує талалаївського голосу, який ховає у собі момент контрасту,
внутрішнього драматизму чергуванням ствердження і заперечення. Микола
Вінграновський і реально присутній у віршах Талалая як незаперечний
«повелитель» «без вказівного пальця» (у прямому і переносному значенні) – за
вудкою у човні при срібних зблисках весла на сонці чи за юшкою і дружнім
«талалаянням» (слово з лексикону самого поета). Як з Вінграновським, можемо
знайти ритмічно-інтонаційні перегуки з Василем Голобородьком («Мандрівки на
соняшнику»), хоч назагал це митець іншої поетикальної школи, чи з Василем
Симоненком («Іронічний роздум»).

Взагалі
шукати впливів і перегуків – заманлива, але й небезпечна справа, бо можна
«знаходити» їх там, де прямих впливів насправді немає, а є певні прояви
спільних тенденцій, і тоді виникає синдром «впливології». Але й оминати певні
збіжності, мабуть, не варто. Бо ж часто в них криється спільна точка опертя для
подальшого руху. Так, перша поетична збірка Леоніда Талалая мала назву
«Журавлиний леміш». Не звичне «ключ», що сприймається як поетизм, подібно до
«солов’їна мова», а «леміш» – знаряддя хліборобської праці, яке обрисами
нагадує журавлиний ключ. Може, це була своєрідна опозиція практиці сучасників, чиї
вірші були насичені «синхрофазотронами» та іншими атрибутами технічної
цивілізації, які мали стати елементами нової метафорики (подібну опозицію
знаходимо у приблизно тоді ж написаних віршах збірки Ігоря Калинця «Відчинення
вертепу»). Леонід Талалай «вписує» у природу оруддя споконвічної хліборобської
праці, робить його часткою природи, яка сприймає людську працю як сутність
самої себе, бо ця праця, цей леміш, її не руйнує. І тут на пам’ять спадає перша
збірка Талалаєвого майже ровесника і земляка-слобожанця Володимира Затуливітра
«Теорія крила» (1973) із знаковим віршем «Вставайте, тату, вже летять плуги»,
що теж була своєрідною реакцією на педальовані тоді гасла впливу НТР
(науково-технічної революції, тепер уже не кожен розшифрує цю абревіатуру) на всі
сфери життя, в тім числі й на літературу, реакція, яка спиралася на традицію ще
з «часів Гесіода», як ще у 1920-ті роки писав Василь Мисик у вірші «Возовиця»).

У поезії Леоніда Талалая ключем пізнання і розуміння навколишнього світу
й себе самого виступає природа, яка прагне розказати про головне. Цю функцію
природи у творчості поета свого часу підкреслював Іван Дзюба у статті «І вічні
питання до білого світу», назвавши природу в ліриці Талалая метафорою душевного
стану, етичного й естетичного переживання світу. «Для Леоніда Талалая, – писав
він, – нескінченний діалог – подумки – з природою стає основною формою
постійного поглибленого самоусвідомлення. Власне, сказати «природа» мало й
неточно, бо природа тут лише «представниця» світу, світобуття, часткою якого є
і людське «я», і людське суспільство, і людська історія»[1]. У
цій ліриці «цілісного людського духу» широта спектру настроїв і почувань, їх
переливи і взаємопереходи, де захоплення може ховати в собі смуток, а туга
ставати світлою і прозорою. При цьому автор не змінюватиме регістру струн,
просто пейзажна деталь містить у собі різні стани, де точно і тонко схоплене
миттєве враження передає і настрій природи і психологічний стан ліричного суб’єкта..

Мене ніяк не хотіла відпустити, здавалося б, суто настроєва мініатюра, що
ховає у собі якесь внутрішнє збентеження, якусь таємницю:

 

                        В обличчя –
сонце золоте,

                        В очах
відбилася блакить,

                        І як не
віриться у те,

Що тінь за спиною стоїть,

І навіть крапелька роси

За шию

Капає

З коси.

            Картина розповна літа, насолода
сонячним днем, але насупроти цього ідилічного стану тінь за спиною та краплі
роси з коси, очевидно, закинутої за плече косаря, викликають якусь неусвідомлену
тривогу. Можливо, тому, що людина чекає підступного удару саме з-за спини («А
темрява тремтить, ховається за спини»), коса ж пов’язується не тільки зі
знаряддям сільської праці, десь у кутику свідомості вона містить інший натяк,
як і образ тіні, що проходить у багатьох віршах Талалая і становить один із
супровідних мотивів його лірики. Тінь по суті стає замінником предмета,
відривається від того, що мала б супроводжувати, заживає власним життям – стає
вісником страху, передчуттям нещастя («Сині тіні примерзли до стін, Сині тіні
вмерзають в сніги»; «Вмерзає у власну тінь свою листок»; «Каштановий лист
приземлився на стежку, І тінь наступила на хвостик йому»; «Нас нема, від нас –
тільки тіні, що від нас відступили на крок»). Іноді майже непомітна зміна кута
зору – і той самий образ, та сама деталь із реального світу переходить у світ
ірреальний, потойбічний («Як потойбічна крига, хмари пливуть»).

            Переважно сам поет переводить
пейзажну деталь у психологічний чи історичний вимір, вловлюючи грань взаємозв’язку,
взаєморозуміння природного і людського («За

 

рікою балакуча
Язик прикушує луна»; «Тільки дощ непевно мряче, Вибачається неначе Перед шибою
в сльозах»; «І пісню кожної пташини Напам’ять вивчила луна»).

Природа в поезії Л. Талалая щедро насичена історичними реаліями та
алюзіями, поетові треба відчитати залишені на ній сліди різних історичних епох
від самого Адама, відколи гіркота яблука з древа пізнання визначила і його
долю. Навіть різні пори року асоціюються з історичними подіями та катастрофами,
приміром, завія жовтня сприймається як справжній психологічний землетрус («Яку
Помпею під собою Везувій жовтня поховав»). Часом, особливо в останніх віршах,
подібні асоціації набувають особливої вибухової сили («Так співають-плачуть
солов’ї, Наче їм у Празі помирати»; «Із того краю ворон каркає Так, ніби Леніна
читає»). Іноді розгортається в цілий ліричний сюжет. Приміром, картина
«Березневого пробудження»сприймалася б, як чистий пейзаж передчуття змін у
природі, але поет одним несподіваним штрихом виводить цей пейзаж на ширшу
орбіту:

 

                        Та ще під
снігом вдень

                        Прошелестіло
раптом,

                        Як змійка
між грудей

                        Під шовком
Клеопатри.

 

і тепер уже
березневий струмочок набуває нових відтінків, викликає нові асоціації, зокрема
заключними рядками:

 

Поваги вже нема

            До грізної цариці.

 

.Один із основних мотивів лірики Л.Талалая – мотив тривоги. Тут не можна
оминути й факту особистої біографії поета, зокрема того, що, служачи в армії у
ракетних військах, він зазнав радіації і мусив боротися з недугою. Десь у
середині 1980-х рр. мені довелося бути з Леонідом у будинку творчості
письменників у Піцунді, і я бачив, як кожного дня на світанку він ішов босоніж
до моря і систематично займався йогою, яка включала комплекс дуже складних
вправ. Така ретельність і наполегливість свідчила про силу волі і життєлюбність
поета. І асе ж не могла зняти тривоги. В одному з ранніх віршів ліричний герой
признається, що він часто обертається на погляд невідомому – очима викресали
іскру І незнайомець – як розтав». Загадкові останні рядки «так ніби я отримав
вістку І ніби вістку передав» чи не найдостовірніше можуть бути пояснені
суспільною ситуацією 1960-1970-х рр. – атмосферою підозр, шпигувань, недовіри.
Та все ж повернутись було потрібно, бо світ складався не тільки з підозрілих
людей, в ньому не зникло й довір’я, потреба підтримки, допомоги. Дружина
біблійного Лота («Лотова дорога») повернулася наперекір застереженню, що,
обернувшись, перетвориться на стовп солі, обернулася, бо до такого вчинку
спонукав її материнський інстинкт, змусивши зігнорувати засторогу, бо

 

            Стояла в пам’яті дитина,

            Що посміхалася з вікна.

 

Ця дитяча
усмішка, як і реакція на неї, має хронотопний характер, вона універсальна, і
може викликати в читача ситуації,ближчі до новіших часів.

            Але така етична універсалізація не
означає, що Леоніда Талалая не хвилює проблема хроносу як часоплину в його
персональному вияві.. Поет підкреслює вищу сутнісність потреби оновлення життя
і приймає цю закономірність: «Дивлюся на бруньку, А хочеться квіту, На квітку
дивлюся, То хочеться плоду, І так щозими, Щозими і Щоліта», а звідси: «Я миті
кажу: – Зупинятись не треба…» Та, з іншого боку, мотив» проминальності кожної
миті, того, що «Було – і вже за видноколом» повторюється знову і знову,
постаючи в сюжетних ситуаціях, пейзажних малюнках, історичних алюзіях («Потреба
вічності і неба У вічній з часом боротьбі, І, може, кола Архімеда Дуби ховають
у собі»; І яблуками пахнуть руки мами, І час, мов сік, із яблука тече»; «В саду
троянського коня уже готує з міді осінь»). І – як квінтесенція:

:

                        Густа трепета зашумить,

                        Чи скрикне птиця
обережна,

                        І неможливо зупинить

                        Щасливу мить, яка
безмежна,

                        Але всього лиш тільки
мить.

                                               («Щаслива
мить»)

 

            Це вже сентенція, але видобута вона
з емоційного переживання. Кінець кінцем Час постає в образі диригента в чорному
костюмі, якому б диригувати хіба що «Реквієм» Моцарта.

            Відзначаючи мову природи як
домінанту лірики Л.Талалая, не можна однак стверджувати, що поетові не властива
мова конкретних реалій, предметності, побутової повсякденності. Водночас ці
реалії, не зводяться до фрагментів картини, сюжетних деталей, а кристалізуються
в ідею, підносять побутове начало до рівня буттєвості, або ж опредметнюють і
психологізують фольклорну символіку. Це прагнення через мале бачити велике
помітне уже в ранніх творах про повоєнне життя, в яких війна уособлюється в
образі порожнього рукава. Вірш, про який іде мова, має назву «Крила»: пісня,
яку співали жінки на жнивах, нагадувала птицю, яка усе ж «не підняла тремтячих
крил», як і та птиця, яка дуже хвилює серце дівчини, теж кружляє над селом,
«кружляє, кружляє, але не сіда».(«Птиця») Самі собою образ чи ситуація можуть
бути звичайнісінькими, але під пером поета набувають вибухової сили:

                        Дивилась жінка із вікна

                        Так довго, що вікно
зчорніло.

 

            Отже, навіть побутові речі беруть на
себе частку тягаря жінки, яка виглядає щось дуже дороге для неї, але, очевидно,
безповоротно втрачене… Загалом тональність поезії Леоніда Талалая за своєю
природою глибоко драматична. Цей драматизм пронизує вірші від перших збірок
(«Святкують очі мої свято, Що не судилося устам»; «Спішу до неї, до тієї, що
згодом скаже: «Не твоя»), та поет ладен бачите навіть у цьому добрий умисел
долі:

                        Як добре, що не все
збулося,

                        Не переситилась душа.

 

            Та є в цих рядках і полинова гіркота
іронії. Втім, вона не тільки там, де йдеться про особисте, Включаючи в образну
палітру ремінісценції інших поетів, Талалай досягає глибинної проекції, творячи
панораму:

 

                        Веселюсь на нашій не
своїй,

                        де у садку вишневім коло
хати

                        так сміються-плачуть солов’ї,

                        ніби їм у Празі
помирати.

 

Таке наближення
упритул Шевченкового і Олесевого голосів стискає, як пружину, українську
історію., українську літературу й українську долю, веде, як відзначив Василь
Герасим’юк, до екзистенційного узагальнення, в якому екзистенційна тривога є
наскрізною. Навіть не в царині виражальних засобів, а в самому способі
світобачення»[2]. Така вже доля поета,
звісно, такого, що «живе на картоплі, не цілуючи пантофлі», що йому не
знайдеться місця на банкеті тих, що вийшли «з грязі в князі», і

 

                        йому стілець
запропонують,

                        лише підвівши до петлі.

            Це кульмінаційний пункт
талалаївської вбивчої іронії, що нею проникнута книга «Безпритульна течія».
Якби не ця книга, ми не знали б справжнього масштабу цього поета. Не знали б
усіх регістрів його голосу, того болю за приниження народу, що просить в шапку
Мономаха хоч гривню з образом його», гостроти національної самокритики,
відступництва і зради, коли ворог «входить через браму, котру відчиняє свій»,
сарказму, в якому відлунюють інтонації Шевченка і Франка та гіркоти
усвідомлення того, що «лишилось часу на затяжку, лишилось в чарці – на коня, з
тією тільки «втіхою», що коли «дійдем до порога», то «нас ще й підвезуть»,

            Зосередження на мотивах поезії
Л.Талалая, а оглянуті не всі, залишилися сповнені виняткової емоційності й
теплоти вірші інтимного характеру («на світі білому, на голубому», твори
автобіографічного характеру та ін. Деякі з них розростаються у наскрізні й
поглиблюються від вірша до вірша. І все ж домінує мотив природи, який шукає для
свого втілення переважно пейзажного малюнка, в образну палітру якого, як ми
спостерігали, включаються історичні асоціації, ремінісценції та алюзії з творів
українських і світових поетів минулого й сучасного. Вражає несподіваність і
точність перемикання семантичного коду, що руйнує стереотип і відкриває новий,
суто авторський ракурс бачення («І повалені дерева підводяться вогнем»; «Чому
Вогонь зігріває, Освітлює нам дорогу, А рідна його дитина, Дим, виїдає очі?»;
Твоїм поезіям сіріти, Якщо немає в них води, З якої вийшла Афродіта»)

            Найпоширенішим жанром у поезії
Талалая можна б вважати пейзажний малюнок, але з суттєвим доповненням, що він
завжди спрямований у сферу філософської рефлексії. Але не чужі йому і
баладність з переосмисленою фольклорною умовністю, і новелістичне розгортання
сюжету, і публіцистичні інтонації тощо. Особливо виділяється у поетикальному
арсеналі Леоніда Талалая прийом парадоксу на різних рівнях текстової структури.
Твори, побудовані за таким принципом, не відразу піддаються декодуванню, але
поет залишає якусь щілину, крізь яку пробивається промінець світла в кінці
тунелю. Такою загадкою можна назвати вірш «Чайка-небога» – своєрідну антитезу
до відомої пісні Івана Мазепи, в якій висловлено співчуття горю «чайці-небозі,
що вивела діток при битій дорозі». Л.Талалай, навпаки, висловлює жаль до тієї
«чайки-небоги», що вивела діток далеко від дороги, і тепер їх «ніхто не
займає».Що вичитувати з такого протиставлення»

Може, «благословення ворогів» (таку назву має вірш одного з представників
стрілецької

 поезії Олеся Бабія) за те, що вони не дають
приспати душу й тіло, а породжують ледачу безтурботність і примирення з
принизливим станом речей?.

            Ідея приниження перед ворогами
по-своєму розроблена ще в одному вірші – «Поразка» – про київського князя, що,
усвідомлюючи небезпеку загибелі киян від орди Батия, поповз на колінах до його
шатра. Але вчинок князя «перекреслила» природа, що розумів хан: він не дивився
на князя і його вимушену ганьбу, зате бачив,

 

                        Як вперто вставала
трава,

                        Колінами князя прим’ята.

 

            Принцип парадоксу може виявлятися у
поезії Л.Талалая і на рівні мікрообразу, що творить цікавий художній ефект,
коли художній образ засвічується там, де він переосмислений авторською уявою і
здобуває значення, протилежне своєму першоджерелу. «По сьогодні мені хлопчик
воду несе, Воду в ситі несе і розхлюпать боїться» – ці рядки непомильно ведуть
нас до фольклорної балади, де вода в решеті символізує втрату дівоцтва. У вірші
Талалая образ кардинально переосмислений: вода в решеті – це творчість, її
загадковий характер, її треба нести як мрію дитинства, нести не розхлюпавши.

            Якщо прийняти таке тлумачення і
поширити його на всю творчість поета, то можна стверджувати, що «хлопчик»
проніс свою воду нерозхлюпаною. Осінньо прощальні поезії Л.Талалая сповнені
дивовижної прозорості і глибини, а останні рядки останнього вірша
«Безпритульної течії» передують реальному прощанню поета зі світом:

 

                        Зберу усіх… І буде
свято,

                        Як це було вряди-годи…

                        А потім, ніби проводжати,

                        Я разом з ними вийду з
хати

                        І вимкну світло
назавжди.

 

            Усе майже так і сталося. За винятком
одного – світло залишилося. Світло поезії Леоніда Талалая, яке «вимкнути»
неможливо.

 

 


[1] Дзюба І. З криниці літ: У
3 т. – К., 2006. – Т. 1. – С. 629.

[2] Герасим’юк В. Скрипка і скрипаль // Талалай Л.
Безпритульна течія. – Чернівці, 2011. – С.11.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!