ПРО ВІКНО. Відкриваєш очі і бачиш каштан, що росте на
подвір’ї і простягає до твого вікна на третьому поверсі густо переплетені
гілки. Дивлячись на нього, завжди відчуваєш спокій на душі. Щодня каштан має
інший вигляд: весною приворожує бруньками, які поволі розпускаються, аж поки
одного дня після рясної зливи раптом не вибухають буйною зеленню, заполонюючи
нею увесь колодязь кам’яниці; восени милуєшся жовтим листям, а згодом химерними
малюнками оголених гілок на фоні блакитного неба; а взимку, як лапатий сніг вкриває
гілля, що нагадують пухнасті лапки кицьки, втішаєшся, як вони гойдаються на
вітрі і намагаються дотягнутись до твого вікна.
ПРО ВУЛИЦЮ. Завжди дивує одна вулиця: вона надзвичайно
коротка і ледь полога, але завжди якась неспокійна, якщо так можна сказати. Під
час злив нею течуть бурхливі потоки, влітку знімається курява, аж дихати нічим,
а взимку так замерзає, що вкривається суцільним склом криги. Для водіїв ця
вуличка – справжнє прокляття, особливо взимку. А загалом ця вулиця чомусь
нагадує непривітну долю близьких тобі людей.
ПРО СУМНІ РЕЧІ. Про те, що живемо не так. Змушені десь
заробляти на кусень хліба так, як треба, а не так, як хотілося б. Тож щодня
тюпаємо на роботу. І вже можна навіть із закритими очима зайти на роботу і
повернутися додому, бо ходиш одними і тими ж вуличками.
ПРО СВІТ ДИТИНСТВА. «Діді, коли я був великим, а ти
маленьким, що ти робив?» – питає трирічний онук. «Я сидів біля вікна, – кажеш
йому, – що було білим від інею, видмухував на ньому маленький кружечок і
дивився через нього на вулицю, якою ходили люди і їхали запряжені в сани коні,
а з їхніх ніздрів виривалися білі клуби пари. А ще любив вечорами сидіти перед
грубкою і дивитися на вогонь, який палахкотів, потріскував і шипів, і від нього
відбивалися на стіні наші тіні і химерно танцювали. Тоді, коли я був маленьким,
у нас ще не було телевізора».
ЩО ПРИНОСИТЬ ПРИЄМНІСТЬ. Поцілунок онука, з яким прощаєшся,
вирушаючи на роботу. Лагідне сонячне проміння, що торкається твого обличчя,
коли виходиш з брами. Ніжний легіт вітру, який вилітає з-за рогу, коли минаєш
скверик. Розквітла слива під сірими мурами церкви.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
ЩО ВТІШАЄ. Зроблене щось добре, що викликає в інших людей
захоплення чи приємний подив.
ПРО ЩО НЕ ХОЧЕТЬСЯ ДУМАТИ. Про погане: поганих людей і
погані речі. Їх не можна впускати в душу. Бо коли думаєш про когось, хто
заподіяв тобі щось погане, то раптом відчуваєш, як в твою душу заповзає злість,
і ти від гніву закипаєш, надовго виходиш з рівноваги й лише згодом розумієш, що
навіть дрібка поганого руйнує людину, тож краще про нього зовсім не згадувати.
ЩО РОБИШ ПОДУМКИ. Минаючи церкву святого Миколая, ледь
кланяєшся, подумки хрестишся і просиш Бога бути милосердним до твоєї родини і
всіх добрих людей і підтримувати твої починання.
ПРО САД. На моєму шляху – монастирський сад за високою
цегляною огорожею. І пригадується тоді сад дитинства, що ріс на берегах за
селом. Коли він зацвітав, то здавалося, що береги вкривав біло-рожевий сніг. Це
було справжнє море теплого цвіту. Та якось вічні докори та сварки жінки і синів
погнали у холодне море снігу в саду твого двоюрідного брата. Він прихопив з
собою білого шнура. На третій день його знайшли бездиханного на старій яблуні.
Вітер тихо гойдав його застигле тіло, і тільки носики черевиків ледь черкали об
сніг. Ти добре пам’ятаєш її, ту велику, розлогу яблуню. Вона завжди щедро
плодоносила. Її яблука, білосніжні з червоними, немов потрісканими кров’яними
прожилками, були великими і соковитими, сік аж бризкав, але на смак вони були
терпко-кислуватими. Сини спиляли ту яблуню весною, як скрес сніг.
ПРО АЛЕЮ. Зрізаючи дорогу, виходиш на улюблену каштанову
алею біля Порохової вежі. Неквапно йдеш нею, щоб віднайти рівновагу і спокій.
Знаєш тут кожне дерево. Деякі з них покалічені бурями, деякі з безжально
обпиляними стовбурами, немов з обрубаними руками, деякі з великими замурованими
цеглою дуплами. І щороку дерев стає все менше – вони помирають непомітно, як
люди. Одного дня, думаєш, не залишиться жодного знайомого тобі каштана, і алея
нагадуватиме тоді щербатий рот старезного чоловіка.
ЩО ЗГАДУЄШ. Стареньких батьків, які на очах слабшають і ніби
зсихаються, стають меншими і увесь час говорять тільки про тих, хто помер у
селі. Відтак починають перераховувати ще живих своїх однолітків, і для цього їм
вже вистачає пальців тільки однієї руки. Вони тихо плачуть, проводжаючи тебе в
місто, і дивляться так, немов бачать востаннє.
ЩО НАГАДУЄШ СОБІ ДОРОГОЮ НА РОБОТУ. Часто згадується
двоюрідний брат, тоді думаєш, що треба зайти до церкви, запалити свічку,
помолитися за нього і дати на службу Божу. Коли був малим, то любив брата, бо
він завжди був добрим, але це не спиняло тебе перекривляти його ходу. Він
ходив, ледь підстрибуючи, немов мав у п’ятах пружини. Твої кривляння смішили
дорослих. Та брат не сердився і теж весело сміявся.
ПРО ДЕРЕВО. Неподалік від нас росла велетенська тополя. Від
її пуху вся вулиця немовби тонула у білому снігу і здавалася засніженою. Так
було багато років поспіль. А якось недавно ти зауважив, що тополі вже нема, а
на її місці видніється гнилий пень. Казали, що ту тополю зламала буря, дерево
впало на машину і розтрощило її. На щастя, ніхто з людей не постраждав. І
подумалося, що те дерево залишилося жити тільки в твоїй пам’яті. Невже і ми, як
ті дерева, так само ненадовго залишаємося жити в чиїйсь пам’яті?
м.Львів