Про роль «сiрника» в появі рукотворних катаклізмiв


У Будинку письменників на Банковій відбулася презентація нової книги Михайла Лукінюка «Руйнуймо міфи!», видрукуваної у видавництві «Український пріоритет». Це вже третя борозна автора на ниві міфологізації історії України, Криму та Росії, рясно засіяній антиісторичними вигадками, що створюють видимість істинності, а насправді майстерно фальсифікують дійсність. У своїй новій праці автор, віддавши належне задавненим стереотипам, які й під сучасну пору стирчать у нашій свідомості, ретельно та міцно «забиті» імперськими ідеологіями, обумовлюючи стереотипну хибність нашого мислення та викривленість сприйняття реальної дійсності, значну увагу приділив новотворам сучасних міфотворців, що продукуються буквально в нас на очах.

У обговоренні книги взяли участь Володимир Петрук, Володимир Білінський,
Михайло Сидоржевський, Володимир Шовкошитний та інші, які, звернувши увагу на
обширність тематики та величезну кількість використаних автором джерел,
наголосили на важливості та актуальності ґрунтовних досліджень, спрямованих на
викриття фальшувань нашої історії.

Пропонуємо увазі читачів одне із багатьох досліджених автором питань у цій
царині.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Навряд чи когось доведеться
переконувати у справедливості аксіоматичного твердження про те, що навіть
малесенька сірничина – у разі необережного поводження з нею – може викликати
велику біду: спалити великий будинок чи навіть цілий ліс. На жаль, ця «аксіома»
стосується не лише підпалів у прямому розумінні, тобто матеріальних об’єктів.

Ось один приклад із власного досвіду. Навесні 1973 року
нічну тишу, що оповила невеличкий котедж, розташований на краю іракської
військово-морської бази у якихось восьмистах метрах від кордону з Кувейтом,
раптом розірвав гуркіт гармат і татакання кулеметів. На той час наш
інструкторський екіпаж, який прибув сюди разом із закупленими Іраком ракетними
катерами ще в червні 1972 року, вже відлетів у Союз, залишилися лише офіцери та
я: попри те, що на ту пору вже переслужив півроку понад свій трирічний термін,
іракська сторона, зважаючи на складність радіолокаційно-артилерійського
комплексу, бойовому застосуванню якого мені випало навчати місцевих моряків,
попросила затриматися до закінчення запрограмованого циклу навчання.

Невдовзі до того гуркоту додалося натужне ревіння
реактивних літаків – то були, як підказав мені наш старпом капітан-лейтенант
Проскурнін, знамениті на той час американські «Фантоми», які радянська преса
називала «агресивними яструбами світового імперіалізму». Прогуркотівши на
висоті двісті-триста метрів над Умм-Касром (так називалися розташовані
неподалік селище та порт), вони різко шугали увись, роблячи величезну «мертву»
петлю, а відтак пікірували над територією бази, певно, імітуючи атаку.

Старпом повідомив, що жінок (окрім екіпажу з катерами,
прибули для забезпечення гарантійного обслуговування представники різних
заводів, де виготовлялися наявні на катерах види зброї та устаткування, так
звані «гарантійники») уже евакуйовано, а нам наказано «сидіти на валізах».

Утім, говорити про кордон як такий не доводилося: у
певному місці серед суціль піщаного довкілля стояла невеличка халабуда (на
вигляд – з фанери), в якій ховалися від пекучого сонця кувейтські
прикордонники. Здавалося, ніщо не може порушити узвичаєного стану речей. Аж
поки надвечір вчорашнього дня кувейтцям із якогось дива спало на думку підняти
над її дахом свій державний прапор. Здавалося, ну що тут такого – це ж їхня
територія.

Однак, як виявилося, це чомусь дуже зачепило національну
гідність іракців (зазначу, що вона в них і справді видавалася дещо
гіпертрофованою: наприклад, вони відмовилися від послуг перекладача, який
працював у парі зі мною, а до цього – багато років у Єгипті, через те, що у
нього єгипетський акцент, а це, мовляв, «принижує нашу національну гідність»).
І вже вночі піднята по тривозі іракська танкова дивізія, що дислокувалася
неподалік, дощенту розметала ту халабуду і, просунувшись на добрий десяток
кілометрів углиб кувейтської території, та, загрозливо погуркуючи моторами,
поки що там залишилась. Принаймні, саме таку версію розповіли мені арабські
офіцери.

Або ще. Всім відомо, який маленький «сірник» запалив
величезне вогнище Першої світової війни. При всій повазі до вінценосних осіб
(тим паче, що на ту пору моя рідна Буковина ще входила до складу
Австро-Угорської імперії) – чи варте було життя ерцгерцога Франца Фердинанда,
хай навіть спадкоємця австро-угорського престолу, десятків мільйонів життів,
скалічених доль і величезних руйнувань, спричинених у ході тривалої війни?

До чого це я? А ось до чого. У березні Росія анексувала
український Крим, одночасно зорганізувавши хвилю сепаратизму на Півдні та Сході
України. Серед повені криваво-руйнівних подій, що охопили Україну, вже якось
забулося, що одним із надуманих приводів цього рукотворного катаклізму стала
мовна «сірничина», необережно (хоча й цілком законно – як і у випадку з
кувейтськими прикордонниками) «запалена» Верховною Радою, яка 23 лютого
скасувала так званий «мовний» закон Кiвалова – Колеснiченка.

Виступаючи 18 березня с «Обращением» перед депутатами
Державної Думи, членами Ради Федерації, керівниками регіонів Росії та
представниками громадянського суспільства (це звернення можна вважати
переконливим під-твердженням оцінки, наданої особі нинішнього президента РФ
психіатром, колишнім дисидентом і в’язнем ГУЛАГу Семеном Глузманом: це «людина,
яка звикла брехати все своє свідоме життя», бо у ньому що не твердження
стосовно дуже дражливого для «самодержця» «українського питання», то неправда
та перекручення; детальніше – див. «Руйнуймо міфи!», розд. IV, V), Путін
наголосив: «Первым делом новые так называемые (?! – М. Л.) «власти» (Украины)
внесли скандальный законопроект о пересмотре языковой политики, который прямо
ущемлял права национальных меньшинств… Законопроект был отложен, отложен в
сторону, но явно про запас. О самом факте его существования сейчас
умалчивается, видимо, расчёт на короткую человеческую память. Но уже всем стало
предельно ясно, что именно намерены в дальнейшем делать украинские идейные
наследники Бандеры – приспешника Гитлера во время Второй мировой войны».

З якого дива йому привиділася «нова влада» в абсолютно
«старій» Верховній Раді – без допомоги психіатра не збагнути. Не кажучи вже про
«наследников» і «приспешников», адже більшого «приспешника Гитлера», ніж Сталін
і очолюваний ним СРСР, світ не знав.

Та повернімося до «скандального», за висловом Путіна,
законопроекту, який скасовував згаданий одіозний закон Кiвалова – Колеснiченка
і цим нібито «прямо утискає права національніх меншин».

Але спочатку про той, що задовольняв Кремль, бо нібито
не «ущемлял».

Протягнений регіоналами та комуністами через Верховну
Раду України із «порушенням усього, що можна порушити», закон Кiвалова –
Колеснiченка, як наголосив Верховний комісар у справах національних меншин ОБСЄ
Кнут Воллебек («Дзеркало тижня», 31.07.2012), «зосереджується виключно на
просуванні російської мови і не дає гарантій тим, хто розмовляє державною
мовою». «За цим новим законом міноритарні мови захисту якраз і не отримають… –
зазначав голова Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України Йосип
Зисельс, вихований, за його ж словами, «в російській культурі», у інтерв’ю
каналу «1+1». – Перевагу отримає тільки російська мова». Та й у заяві самої
Асоціації єврейських організацій і громад (Ваад) України, в якій пропоноване
вирішення надуманих «мовних проблем» прямо названо «злочином проти української
мови», доходили висновку, що «запропонований документ являє загрозу
українському суспільству».

Однак він цілковито влаштовув кремлівського «лева»:
Путін навіть нагородив його творців медалями, бо, як підкреслив екс-міністр
юстиції Сергій Головатий, «у такий спосіб була досягнута мета путінської
політики».

Тож не дивно, що Путін у скасуванні цього надійного
підґрунтя омріяного поглинання України, без чого відтворення повноцінної
російської імперії (ідея фікс новітнього «збирача земель» під руку Москви)
неможливе, побачив реальну загрозу своїм далекосяжним планам, прикрившись – про
людське око – нібито «ущемлением прав национальных меньшинств».

А чи було щось подібне насправді? Логічно припустити, що
дійсний стан справ у цій царині, а також справжню мету цієї «боротьби за права»
найкраще знають самі «ущемлённые». Нещодавно керівники та представники 14
національних спільнот, які мешкають в Україні, відправили відкриті листи
керівникам міжнародних структур, у яких, зокрема, відзначили, що «всі розмови
про нібито порушення в Україні прав національних меншин є провокацією, спрямованою
для прикриття окупації України». Виходячи з цього, автори листа рішуче засудили
провокації на міжнаціональній основі та вторгнення російських військ на
територію України, яке здійснюється під приводом захисту прав етнічних груп.

Що ж стосується найбільш «загроженого» «язика», станом
якого так «занепокоєні» кремлівські верховоди, то варто навести оприлюднену 31
березня у Страсбурзі доповідь Комітету незалежних експертів Ради Європи:
«Російська мова в Україні захищена набагато краще порівняно з іншими мовами
меншин, а загалом захист національних меншин і їхніх мов в Україні, як і
раніше, отримує високий рівень юридичого визнання». Про це свідчать також
тисячі звернень росіян і російськомовних (їх узвичаєно пригрібають до купи
«утискуваних»), які мешкають в Україні, в Інтернеті, масових флешмобів під
загальною назвою «Не надо нас спасать!» Але «захисники» свій гонор мають:
захистимо і все! А методи «захисту», додамо, цілковито відповідають поширеному
в СРСР принципу «мирного» розповсюдження впливу, за яким Кремль у потрібному
місці влаштовував таку жорстку «боротьбу за мир», що від того «місця» каменя на
камені не залишалося – що й бачимо нинi на східних теренах України.

Заслані з Росії бойовики – офіцери ГРУ та козачки – за
підтримки місцевого люмпену та криміналітету за лічені дні створили на
захоплених територіях суцільну зону беззаконня з масовими викраденнями та
вбивствами, пограбуваннями, обстрілами міст і сіл (зокрема й провокативні
обстріли російських прикордонних пунктів з української території – відомий
ленінський принцип «на них же потом и свалим» у дії), нищенням інфраструктури
(підірвані мости, залізничні колії – чим не ефективний метод «захисту прав»
меншини «завезених у обозі» ГРУ та ФБР професійних убивць і терористів, а також
перейнятих розбоєм місцевих бандюганів та люмпенів?). І все це виключно завдяки
неперервному та невичерпному потокові через російський кордон стрілецької
зброї, боєприпасів, важких озброєнь (танки, БТР, БМП, артилерійські системи,
включно з «Град» та ЗРК «Бук-М1», і то – з екіпажами), а також завербованих
через воєнкомати найманців (при цьому Москва безсоромно бреше, що не має до
цього жодного відношення).

Звісно, якби не було цього «приводу», то Путін все одно
розпочав би давно задуману агресію, сплановану, як наголосив колишній радник президента Росії Путіна Андрій Ілларіонов, ще шість років тому.