Про одну «інвективу»

92

На письменницькому з`їзді вперше я побував у 1986 році –
пару тижнів після Чорнобиля. Зі своїми 
літровесниками (із 25-30-літніх) ми розмістилися на гальорці у залі
засідань Верховної Ради(!), уважно слухали всіх (переважно шістдесятників – за
поколіннєвим принципом, а не лише за світоглядним, як дехто  визначає, маючи  на те 
право). Як тоді все обговорювалося! Годинами бродили ми  над Дніпром, обговорюючи все почуте, найдовше
з поетом, якого  вже нема серед живих. Ми
вважали себе швидше «поколінням 86-го року», а не «вісімдесятниками», як нас
називали вже кілька років. Через два роки Ігор видав збірку «Упродовж
снігопаду» з віршами до і після Чорнобиля, де чорнобильський сполох прочитувався
ще у віршах до. Врешті, вже в дебютній його книжці (1984) з`явилася ця сполошна
гірка звізда – перечитайте.

Через чверть століття напередодні з`їзду вже Національної
спілки письменників України молодші мої 
колеги (як ми тодішні) щиро дивувалися: чому я туди йду? Я пішов, і  не жалію – таке треба  побачити і почути.  Чому я почав зі згадки про той з`їзд?
Мимоволі згадалось, коли на фіналі Василь Шкляр процитував Ігоря Римарука. Та
про це трохи згодом.

На сцену я передав записку: «Чому в залі не видно досорокалітніх?
Дайте точнішу інформацію». Головуючий прочитав, але відповіді не було. А вони
таки були. Догадайтеся – скільки. Підійшли до мене під час перерви. Не
підкреслюю цим власну значимість – більше десяти років очолював журі
літературного конкурсу «Гранослов», багатьох переможців та учасників знаю
особисто. Більше трьох років тому, ще перед кризою, все раптово перервалося.
Перед останніми (вже визначеними і названими) переможцями ніяково і сьогодні. І
не тільки за невидані книжки.

Не були на з`їзді. Не заходять до Спілки. Мені відкажуть: он
стільки їх заходить, он стільки заяв на вступ. Тут найголовніше: хто із них. У
цьому нашому вертепі давайте почнемо з найнижчого ярусу: ну чи варто було
чіпати твори Базилевича на стінах? – біля них полюбляли посидіти і Земляк, і
Тютюнник, і той же Римарук. Знищення ілюстрацій до «Енеїди» в «Енеї» що
символізує? Те, що започаткував Котляревський. Це комусь видасться опрощенням.
А ви коли востаннє бачили молодого поета в «Енеї»? А старшого коли? Останнього
могли ще бачити донедавна в письменницькій поліклініці. Мабуть, теж востаннє.

До речі, саме в «Енеї» я не раз чув про Стуса. Ще до появи
його дванадцяти записів «З таборового зошита», за які поет отримав рік (1983)
карцеру. Цей твір (зі всіма його констатаціями і конотаціями) не знищити, як
розписи Базилевича. Хай би Еней з козаками і далі реготали зі стін у підземеллі
цього «сталінського утворення», як дехто не забуває нагадувати. Насміхались над
нами і з нас. З якими можна поводитися аж так. Не хочете сталінського? – ось
вам постмодерне – в дусі часу – кредитна спілка «Турбота» (!), донедавна
очолювана дружиною іншого «морального взірця», де творилось таке, що на вуха не
налазить.  Запитуєш себе: ну, чи можливе
таке, скажімо, у Польщі? Треба відповідати? Хай би реготали козаки зі стін! А
то вже самі стіни регочуть. А наші патріотичні видання і далі друкують статті
достойника, де він не втомлюється нагадувати, що ми, сердешні, (чи то пак,
кордоцентричні)  з рабства не вийшли і
досі. Як не крути – свята правда! Бо вільна людина тому, хто так «турбується»
про неї, руки не подасть. А в рабів він був і залишиться лідером «їхньої»
духовності».

Тоді у 86-му в «Енеї» Римарук читав про «відблиски ранніх
ракет і свячених ножів». Це були «відблиски на водах», куди «впала зірка» –
написано теж до Чорнобильської катастрофи. Звучало, як інвектива. Тепер, як
інвектива, прозвучали інші рядки Ігоря Римарука. Вже в залі засідань. З уст
Василя  Шкляра. 

Я не збираюся зіставляти-протиставляти два письменницькі
зібрання, хоч ті, яким випало побувати там і там, мабуть, погодяться зі мною:
різниця така, як між  цивілізаціями. Хоч
міркувати можна і так: навіть у тому ж поколінні шістдесятників вже були ці
різні  цивілізації. Як у моєму – олігархи
і прислуга на будь-який запит.

Теософи радять засуджувати гріх, а не людину. Люди
(письменники в тому числі) грішать, а потому каються (не всі) – у християнстві
на цьому все побудоване. Також не збираюся розглядати письменницькі форуми під
цим кутом зору, але вкотре підтверджується, що без християнської етики
залишитися людьми (письменниками в тому числі) у нас практично шансів немає.

То що ж таке трапилося за ці чверть століття (з двадцятьма
«незалежними» роками)? Саме про це я роздумував на останньому з`їзді НСПУ,
уважно слухаючи всіх (переважно – «біляшістдесятників» – за будь-якими
принципами). У 1986-му все починалося із загрози планеті Земля, у 2011-му –
закінчувалося загрозою НСПУ. У документі, розданому кожному делегатові,
зазначалося, що «мова перш за все йде про майно, яке для нас є єдиним (підкреслення
моє – В.Г.) засобом збереження НСПУ». Знову ж – 
без протиставлень високого низькому, бо де тут що? – «все смешалось в
доме Облонских».

Про цю «мішанину» (від процесів глобалізації до процесів
криміналізації) можна багато розводитись, але там і там вирішувати не нам
(готова силабо-тоніка). Але там і там є нюанси. Але навіть без них  ясно: «основний засіб збереження НСПУ» саме
такий, і не тільки мене особисто найбільше розчулило саме таке «ЗБЕРЕЖЕННЯ».

Не скажу, що не йшлося про літературу, – було, було, і  нагадувало пасаж філософа: аби провести
електрику, викликають монтера, який, мабуть, є членом своєї профспілки, але
суть – в іншому. Якщо щось і стало з ніг на голову, то це швидше в літературі,
а з «електрикою» якраз все відбулося, як завше. Чому так вважаю? У відомій
розвідці відомої авторки про «постчорнобильську літературу» жодного разу не
згадується  поезія Римарука, а Василь
Шкляр, закликаючи своїх прихильників голосувати за Володимира Яворівського,
процитував Ігореві рядки із шевченківським перегуком:

Там, де триста, як скло,

Товариства лягло,

Не було вас ніколи.

Римаруковими словами Шкляр таврував з трибуни з`їзду тих,
які голосно висловлювали свій протест проти обрання Яворівського втретє Головою
НСПУ. З тієї ж трибуни я пропонував поставити на голосування саму пропозицію
кандидатури Яворівського –  в надії, що
всі розуміють елементарне: скільки б не переписували метрику, дата народження
не змінюється. Головуючий Перепеляк не поставив на голосування. Чому? Треба
пояснювати?

Я обіцяв про цитату. Коротко. Вимовити  рядки Ігоря Римарука  в такому контексті – як інвективу – таке поза
моїм осягненням. А Шкляр свій виступ закінчив так: «Моєю програмою було і
залишається: «Воля України – або смерть!»»

Завіса.      

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!