Про наслідки снів і колективних Щоденників

203

Космічна концепція літературно-мистецького проекту
«Щоденник» Олександру Козинцю, його організатору, наснилась однієї листопадової
ночі 2007 року. Він, мабуть, і не здогадувався, що чекає на тих, хто береться
втілювати свої сни, ще й книжкові, ще й під час економічної кризи. Але йому
вдалось переконати повірити у цей сон 65 учасників, а це в переважній більшості
студенти Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, а також
Національного університету ім. Тараса Шевченка та Національного економічного
університету ім. В. Гетьмана, та ще й відомих і досвідчених у письменницькому
ділі Сергія Пантюка, Ірен Роздобудько, Анатолія Дністрового, Ларису Денисенко,
Андрія Любку, Мар’яну Савку, Оксану Забужко й Андрія Кокотюху. На презентації у
книгарні «Є» Олександр Козинець з висоти трирічного редакторського й
менеджерського досвіду (саме стільки писався «Щоденник») виснажено заявив, що
укладанням антологій більше займатись не буде. Ну, це ми ще подивимось.
Невідомо, що хлопцеві може наснитися ще.

Київська книгарня «Є» була вщент «забита» читачами
«Щоденника». Здавалось, усі автори проекту прийшли на неї, привівши з собою на
підтримку друзів. До студентської компанії приєднались Сергій Пантюк, до речі,
ще й видавець колективного «Щоденника», Лариса Денисенко й Анатолій Дніс­торовий.«Перед
усіма учасниками ставилися певні вимоги, – розкриває оригінальний рецепт
колективного «Щоденника» на презентації Олександр. – У першій частині учасники
знали весь розділ попереднього учасника, у другій частині лише одне речення, а
у третій частині лише слово-уза­гальнення, яке кожен визначав самостійно».
Перша частина під назвою «Дванадцять місяців кохання» налічує 12 дописувачів.
Символіка збережена: рік складається з 12 місяців, тобто кожному учасникові
припадав один місяць, про який міг розмірковувати. Друга частина називається «У
Києві нуль годин», там уже 24 учасники, які повинні думати про час і знали лише
попереднє речення останнього дописувача. І накінець третя – «Температура тіла
36,6 градусів», творцями якої стали 36 студентів і блок із шести письменників.
Заслуженим українським письменникам помилувань не було – всі вони писали так,
як і учасники, знаючи лише слово-узагальнення, яке змушені були обіграти й
передати естафету зі своїх слів наступному щасливцю.

Для співорганізатора Іри Бочур, яка приєдналась до
проекту тільки на третьому етапі, «Щоденник» подарував відчуття щастя:«Він
вчить не тільки що робити, а як робити». Хоча були й проблеми – деякі автори
просто відписувались, а деякі затримували у себе тексти по 2 місяці, зупиняючи
роботу. Ще один організатор Сергій Русаков дійшов до відкриття: «Коли збирав
мейли справжніх письменників, то думав, це так нереально достукатися до них.
Виявляється, ні. У нас є письменники, які дуже адекватно ставляться до молоді,
які  її підтримують». Сергій Пантюк,
котрий виступав першим під письменницької гільдії, сказав, що найбільший кайф у
тому, що всі зібралися під однією обкладинкою. «Навряд чи «Щоденник» принесе в
українську літературу 60 письменників. Більшість дівчат-авторок вдало
повиходять заміж, бо покажуть своїм хлопцям «Щоде­нник» зі своєю публікацією, і
ті скажуть: одружуємось». Анатолій Дністровий теж вважає головним варитись у
такому котлі, бо й сам колись грішив подібними літературними забавками: писав
зі своїми друзями колективні гекзаметри.

З перших сторінок «Щоденник» нагадав вінегрет із багатьма
складовими, старанно перемішаний, з приправами різного смакового наповнення. Те
ж відчуття «перемішаності» може лишитись і після прочитання – десятки
недоведених і зламаних сюжетних ліній, десятки ліричних відступів, здебільшого
про варіативність кохання-злягання, десятки світлин учасників (у впізнаваних
рамочках з інтернету), десятки непоєднуваних недостилів та інших недо. Ці всі
недо, як виявилось, навіть зацікавили Віктора Малакова, доктора філософських
наук, який на основі текстів зробив доповідь про час. Текстами, можливо,
зацікавляться й інші дослідники, недарма «Щоденник» – це свого роду
експеримент, як запевняє концептуаліст Олександр, це такий літературний пазл,
«який зрозумілий лише після прочитання всіх трьох частин». Але не факт. Перша
частина ще має ледь-ледь жевріючий сюжет із викраденням, втратами щоденника, з
незрозумілими у часі й просторі стосунками між закоханими-незакоханими Ним і
Нею, але й тут проблеми: хтось із дописувачів веде цілком логічний сюжет,
наступному вже захотілось по-філософськи підійти до визначення щоденника, хтось
вплітає нових героїв у канву тексту, які вже у наступному тексті губляться.
Друга й третя частини нагадують уже літературні альманахи юних талантів: кожен
пише, як хоче і як може. У післяслові Андрій Кокотюха влучно висловлюється:
«Тут бачимо бажання не писати, а говорити. Причому не просто говорити, а
спілкуватися, шукати однодумців, триматися за руки». Це ж можна сказати й про
строкате оформлення проекту молодими фотографами й художниками.

До колективної справи письменники підійшли серйозніше:
Сергій Пантюк  порадував усіх
філософським віршем, Анатолій Дністровий «Новелою про незнайомців», Андрій
Любка новелою про кесарів розтин, що тематично перегукується із жіночною
сповіддю Мар’яни Савки. Ірен Роздобудько написала про частину тіла – хвостик
ящірки, яку та втратила. Лариса Денисенко вирішила писати про пальці:
«Займалась музикою 8 років, у старших класах вимучувалась у музичній школі, але
кинути не могла». Після закінчення пальці втратили свою набуту гнучкість, і
єдина вправа – бити пальцями по клавіатурі комп’ютера. Вартим уваги є включений
лист Оксани Забужко у проект, це справжній щоденниковий запис письменниці
25-літньої давності про військового в Афганістані.

Кому б це що не нагадало – гіпертекстуальний роман, вірші
у прозі, графоманство, щоденникові записи про потаємне, одне можна сказати з
певністю: якщо всі молоді учасники й не стануть маститими письменниками, то
принаймні після такої колективної книжки будуть гарними читачами інших хороших
книжок.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!