Про мертвих – правду

164

Відкритий лист до Олега
Чорногуза

Шановний Олеже Федоровичу!

Запевняю, Ви справді вельми
шанований мною у перфекті і навіть плюсквамперфекті, як кажуть німці, перфектно
– у варіанті галичан – шанований і тепер. І не лише як літературний метр та ще
й із припуском на кілька сантиметрів (у ризикованому жанрі – гумору і сатири).
Бо знаю Вас як шляхетну, доброзичливу і чуйну людину, готову допомогти навіть
не близькому родичеві і не лише землякові, як ото мені. Іноді допомогти аж «до
глибини своєї кишені», за висловом відомого українського мецената.

І знаю, що Вам також були
остогидлими настанови партійних наглядачів, кого звеличувати і як треба писати.
Коли із журналіста робили живу іграшку на зразок «іванець-киванець».

А тому дуже прикро було
мені читати Ваш відгук «Помер поет» в «Українській літературній газеті» (ч. 12,
11.06.2010) на мої публікації у тому ж виданні за архівною карною справою в СБУ
Миколи Холодного.

Докоряєте начебто загалу
журналістів, які публікують інтерв’ю з колишніми слідчими КДБ та іже з ними,
«люб’язно їм дякують», «без насилування пишуть свої есе». Натяк зрозумілий: моє
дослідження – есей. Отже, Ваш камінець – на мій город.

Але назвіть мені, шановний
метре, бодай одного кадебіста, який би давав такі інтерв’ю. Виставлю дві пляшки
– «Миргородської» або кефіру, зважаючи на наш вік і на те, що після виклику на
килим до ЦК партії Ви на моїх очах запивали валідол водою, а не коньяком.

Можливо, Ви згадали моє
інтерв’ю з приводу Миколи Холодного? Але ж воно – із правозахисником і публіцистом
Василем Овсієнком (журнал «Українська культура», ч. 10, 2008). Тоді Вам не
сподобалося моє нагадування (з посиланням на Холодного), що відомий поет К. на
замовлення КДБ склепав негативну закриту рецензію на рукопис, вилучений у
політв’язня М. Горбаля. Як-не-як йшлося про Вашого приятеля, у якого Ви ще в
радянській Москві за розмовою в готелі виявили «українську патріотичну
налаштованість».

Кажете, що
відставники-кадебісти «добивають поета. Уже мертвого». Знову ж таки – назвіть
бодай одного. Навпаки, після домовленостей в ізоляторі КДБ (1972) вони його
оберігали. «Депортувавши» до Вінниці, одразу надали квартиру, крізь пальці
дивилися на аполітичні літературні вибрики, бо він чудово виконував роль
вабика…

Із властивою Вам сміливістю
стаєте адвокатом поета – ніби я звів наклеп до нього – і по-менторськи шпетите:
«Чому про Миколу Холодного? Чому про нині покійного? Адже є ще живі». Маєте на
увазі живих… негідників? Тоді визначайтеся зі своєю місією. Від чого
відмиваєте М. Холодного?

О, ці рецидиви ідеологічних
повчань! Проявляються навіть після тривалої профілактики – споглядання
демократії у Вавілоні на Гудзоні…

Чомусь спала на думку
аналогія із виступом-окриком знаного генерала-костоправа із Полтавщини М.
Касяна на Верховній Раді СРСР: «Нє трогайтє Лєніна!».

Якось перестрівся з поетом,
знайомим іще зі студентських літ. На відміну од Вас, йому сподобався мій есей.
Але висловив дещо подібну пропозицію: «Написав би тепер про те, звідкіля
беруться такі літературні паскудники, як Олесь Бузина. Кажуть, його батько –
полковник КДБ». Я охоче погодився взятися за роботу. За умови, що надасть…
їхні досьє.

Річ у тому, Олеже
Федоровичу, що отримати архівну справу в СБУ можна лише за згодою або живих,
або нащадків.

У нашій державі не
проведена люстрація. І саме тому так упевнено почуваються учені мужі, які
робили кар’єру завдяки послугам КДБ. До речі, деякі з них – Ваші приятелі чи
добрі знайомі. Ні-ні, вони не каялися, бо не було за що. Вони ніби від себе
осуджували дисидентів, були інформаторами під кадебістськими псевдами. Цікаво,
що вони колись доносили на Вас? Як оті претенденти на Вашу папаху. У
видавництві «Радянський письменник» та в редакції журналу «Перець». Але про це
не дізнаєтесь, позаяк в архіві СБУ розводять руками, мовляв, є лише карні
справи (на ув’язнених). А так звані оперативні донесення були знищені за
наказом із Москви перед розпадом СРСР. Вірите? Авжеж. Так само, як і я.

І все-таки, чому зацікавила
мене архівна справа, скажімо, не поета-«покаянця» Тараса Мельничука, а саме М.
Холодного? Надто одіозна ця фігура на тлі інших мучнів. За один його вилучений
вірш будь-кого викликали на допит. А сам автор чомусь вийшов «сухим» із тюрми
КДБ. Та ще й обзивав стукачами своїх опонентів. Чи не нагадує він…
барана-колаборанта, який заводив овечок на бійню, зникаючи перед брамою смерті
у бічних дверях?

Над усе я ненавиджу
непорядність, тим паче зраду.

Отож, Олеже Федоровичу,
роль такого адвоката аж ніяк не додає Вам честі. Адже про честь, чисте сумління
цей поет не дбав. І його бюстик доцільно виготовити, як і пам’ятник М. Хрущову,
із двох контрастних половинок. Саме тому Б. Антоненко-Давидович назвав його
«талановитим негідником».

Безумовно, кадебісти
скористалися консультаціями М. Холодного, коли він, наприклад, прозірливо
запевняв, що Іван Дзюба «міг би піти на поступки, коли б це було взаємно». І
того таки зламали (1973).

Чи зламався сам М.
Холодний, чи його зігнули до критичного стану? Не про те мова. Як ламали у КДБ
– про це знаю не за чутками чи спогадами диси­дентів. І гнули мене не за кілька
рядків поезії Бориса Олійника – епізод із допиту, не лише за перехоплений у мене
компромат, за доносами, а за відмову свідчити проти ув’язнених правозахисників
в Одесі (1972–1973). Попереджали: звільнимо з видавництва, втрачу можливість
отримати квартиру, про видання книги доведеться забути… Так і сталося. Бо  система такого не прощала.

А Ви, шановний метре,
пишете, що у мене, мовляв, «не така вже й вина велика була, щоб ламатися».

І хочеться інтерпретувати
побажання Володимира Базилевського: «Ах, Олеже Федоровичу, живіть довго…»
(Механіка абсурду. «Літературна Україна», 27.05.2010). На жаль, до свідомого
розчарування компромісами як талановитого (ой, геніального – за Вашим
твердженням) Миколи Холодного, так і новоявленого гетьмана, Ви не дійшли. І
навряд чи зламаєте з відчаю ручку, як полковник Іван Богун шаблю, коли дізнався
про Переяславську (з)раду.

«Усе втрачено, крім честі»,
– писав французький король Франциск І з іспанського полону. Надто високо
цінував цю шляхетну рису.

Ах, генерале!..

У публіцистичній полеміці,
як і в медицині (та гуморі), варто дотримуватися тих же неписаних правил: не
зашкодити, не образити… А Ви безпідставно звинуватили, посягнувши на мою
честь. Де ті інтерв’ю з кадебістами? Яке там топтання?.. Я опрацював в архіві
СБУ документи епохи, а не химери уяви з творчого набутку поета.

Чи не перейняли від свого
підопічного цей бумеранг для відлякування опонентів?

За звичкою редактора
хочеться уточнити. Щоб додати трагізму в долі М. Холодного, пишете, що «він
загинув за загадкових обставин». Смію завважити – не загинув, а помер (та й Ви
так назвали своє повчання). Помер самотній. І не під снігом знайшли його, а в
3-кімнатній квартирі.

Насамкінець, чи не
найголовніше.

Дорікаєте, «що ми,
українці, ще й досі не засвоїли істини: про мертвих або добре, або нічого».

То не є істина, вона, як
мовиться, посередині. Давні мудреці нагадували про стрим в осуді у день
поховання небіжчика та християнські дні пам’яті – 9-й чи 40-й.

Якби повсякчас мовчали, то,
погодьтеся, ніколи не дізналися б про справжні діяння і житія історичних,
неординарних постатей. І, зрештою, не було б, як такої, історії. Хіба не так?

Від тих же давніх римлян
дійшло до нас послання, що його дотримуються неупереджені дослідники-історики:
«Про мертвих – правду».

Отже, сповідуймо правду,
тільки правду. Хоч якою б вона прикрою була. Не посилаючись на чудове, за
Вашими словами, «спільне світле майбуття». Бо це вже плагіат. Це вже нам
казали.

Честь маю.

 

Іван МАЛЮТА, син Трохима

23.06.2010

 

Від редакції.

 

Ми не планували продовжувати тему,
достатньо висвітлену на сторінках УЛГ. Однак після певної паузи все ж було вирішено
надати можливість авторові резонансної публікації про Миколу Холодного І.Малюті
відповісти на критичні зауваги з боку Олега Чорногуза.

До слова, позиція О.Чорногуза була
підтримана більшістю читачів, котрі відреагували на полеміку.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!