Про мертвих і не дуже

 
 
Олександр СТУСЕНКО
Це стаття про літературну псевдоетику. І літературно-критичну. Обмежуюся цим, бо псевдоетика є в усіх галузях людського життя, а я щебечу лише про близьке мені. Отже! Фурункули готові й мій скальпель теж.
«Все починається в житті з малого», як переконує давній радянський букварик. От і я почну змалку. З того малку, коли до рідної районної газети приніс калі(ко)графічно виписану добірку своїх творінь. А в ній, окрім усього, містилися віршики, які я наївно – і текстовно – запозиціонував як «пародії». Діагонально проглянувши мій ретельно втілений школярським чорнильним пером допис, добродій газетянин сказав, що «на народні пісні пародії не пишуться». Але коли він побачив мою «пародію» на текст гімну України… Його очі налилися не тільки кров’ю, а й лімфою, сечею, спермою та іншими рідинами організму. «Чоловік півжиття за цей гімн у тюрмі просидів, а ти!..» Я з редакції втік.
Справді, то були не пародії. Підіпруся дослідником цього жанру О.Морозовим: є поняття «пародійні використання», тобто тексти, закладені у свідомість широких (глибоких; високих) мас, і ці тексти використовуються переважно із сатиричною метою для висвітлення наболілих проблем, не маючи на меті висміяти сам претекст чи його автора. Уже аспірантом я це усвідомив і запропонував поняття «поетичний трафарет» (газ. «Літературна Україна» від 15 листопада 2007 року). В райгазеті мої початківські «пародійні використання» друкували без авторського грифу «пародія». Хоча за сатиричний вірш на мотив «Пісні про вчительку» А.Малишка, який я подав до райгазети без цього грифу, за словами працівниці центру позашкільної роботи з дітьми та підлітками, на мої віршики було на півроку накладено. Табу, ясна річ. А от відхилене районкою «пародійне використання» нашого гімну надрукувала на першій шпальті вінницька обласна газета «Подолія» (3 лютого 1996 р.). «Неповага до народної творчості, обпльовування святинь!» – горлали небайдужі, аж слина їм текла по підборіддях, а через день такі ж пародійні використання «сакральних» пісень залюбки слухали у змаганнях КВК місцевих команд. Де тут етика? – спитаєте ви. У глибокій дупі, – відповім я, хоч ви й не спитаєте.
Іще одна псевдоетична позиція: на твори покійних пародій не пишуть. De mortius aus bene aus nihil… Вам не хочеться зареготати після цих слів? Можна й не реготати, а замислитися варто. Людина народжується, залишає по собі певний СЛІД, умирає. І пародист – якщо він справжній пародист! – має право актуалізувати творчість (давно) мертвого митця у своїй пародії. Тому що пародії пишуться не на АВТОРА, а на його ТВІР (СЛІД)! Перечитуючи збірки давноминулих українорадянських поетів, я часом аж падав із улюбленого дивана від реготу. І розумів, що на таке пародії написати неможливо, бо ті пафосні поези вже є самодостатніми пародіями, принаймні в нашому часі. Втім, це так, до слова. Та неодмінно варто пам’ятати, що кожен письменник, відходячи (відлітаючи; відповзаючи) в позасвіти, залишає по собі шлейф: це і книжки, й публікації в пресі, й щоденники… І саме цей шлейф, а не особа автора, стає об’єктом уваги пародиста. Якщо, звичайно, той шлейф не такий блювотно-сірий, як найкращий із моїх настроїв.
Ось настанова від покійного суперетичного пародиста Анатолія Бортняка, висловлена в листі до мене від 15 січня 1998 року: «По-друге (якщо лише було “по-перше”), відтворюючи, хай і насмішкувато, якісь особливості поета, будь-якого, тим більше – широковідомого, пересмішник повинен бути максимально близьким до автора, не приписувати йому не властиве ж йому – ні в творчості, ні в житті. Уявімо, що Ви “обігруєте” пияцтво поета в той час, як той поет зовсім, як кажуть, не вживає». До питання суперетичності. Від Анатолія Бортняка, на той час очільника рубрики «Сміхопад» у «Вінницькій газеті», я мав кілька листів. І в одному з них він зазначив: мовляв, збирався написати пародію на поета N. І заради цього перечитав увесь його доробок. У результаті Анатолій Агафонович… відмовився від (писання) тієї пародії! Аплодую сидячи.
Заперечити суперетичному пародистові можна одне: якщо поет «як кажуть, не вживає», але його вірші переповнені «вином», «сп’янінням», «п’янкістю» та іншою алкогидотою, то пародист має право це, грубо кажучи, вистібати. Причому – повторюю! – саме текст, а не автора. Котрий, «як кажуть, не вживає». Створене (й опубліковане!) вже не належить тобі, – цю константу багато митців у своїй (не)свідомості незрідка множать на нуль.
Ось іще один окремий випадок, коли письменник опиняється в тенетах псевдоетики, може, й сам того не усвідомлюючи. Процитую краплю з монологу Галини Пагутяк із «Розмов про життя і мистецтво» з Олександром Клименком («Українська літературна газета» від 22 вересня 2017 року): «Мені запропонували знову прочитати лекції в школі літературної майстерності. […] Першого разу я зіткнулась з тим, що люди, які мріють про письменницьку кар’єру, не знають ні мови, ні літератури. […] Потім мені вони надсилали свої тексти, абсолютно безпомічні, стилістично неграмотні. Я думаю, що в людині мусить існувати ген зв’язного мовлення, але він притлумлений надміром інформації і самоцензурою». І це заявляє людина, чия грамотність і стилістична вправність особисто в мене під питанням.
Не зупинятимуся тут на її романі «Господар», виданому 1986 року. Може, мені пощастить відшукати у своєму архіві нотатник, куди я років десять тому виписав із цього роману всі суперечності, алогізми та стилістичні ляпи, якими «Господар» просто-таки кишить. А головний мій закид уболівальниці за ген зв’язного мовлення і стилістичну грамотність – це те, що вона прагне у творчості бути дидактичнішою за саму дидактику. Розбалак замість художнього зображення, ризикну сказати, – творче кредо Галини Пагутяк. Незрідка авторка в якості вчителя життя оздоблює свою оповідь відступами, котрі можна читати першокурсникам як лекції з філософії, психології чи народознавства. Це не що інше як міркувальність замість зображальності. Не розказуй того, що можеш показати, – навчав Стівен Кінґ. «Богоносне мистецтво не зображає, а виражає», – піднімав планку Григорій Штонь. Міркувальними пасажами пані Галина грішить і в «Писарі Східних Воріт Притулку», і в «Урізькій готиці»… Здається, всюди, крім «Королівства». А метатекст добрий тоді, коли він послідовний і стилістично виправданий, – наприклад, задля створення комічного ефекту. Отож хочеться шановній навчительці нагадати біблійне: «Лікарю, – уздоров самого себе» (Луки, 4:23). Бо ж її твори всіяні такими шедеврами, як у романі-есеї «Жорстокість існування»: «Реклама пропонує викинути старий холодильник і купити нову модель, хоча раніше меблі служили новим поколінням». Чому авторка побутовий прилад називає меблями? А ось іще шедевр – із «Господаря»: «Не міг уже нічого ЗГАДУВАТИ: ні того, що було, ні того, ЩО СТАНЕТЬСЯ». Знайшов цю цитатку у своїй статті про творчість Максима Кідрука, і знаєте чому? Тому що його «Навіжених у Мексиці» та «Навіжених у Перу» редагувала Г.В.Пагутяк. А наляпано там так густо, що цитувати тут нема сенсу. То більше, що я це вже зробив у статті «Дальномрійник», яку опублікував сайт «ЛітАкцент» 08.12.2011 року (це реклама, але прошу не вирізати).
Ваш літературно-критичний мозок уже збудили мої попередні пестощі? Фурункул визрів? То поринаймо далі – у ще потворніші глибини псевдоетики!
У 2009-2010 роках я мав честь бути членом експертної ради книжкового рейтингу сайта «ЛітАкцент». Одна з номінацій там, якщо хто не знає, – «Золота булька» (антипремія на зразок «Золотої малини», «Золотої калоші» тощо). Отже. На фінальному обговоренні 2010-го року я на «Золоту бульку» запропонував книжку Насті Байдаченко «Нічого особистого» (К.: Факт, 2010). І тут одна журійна людина підскочила так, наче її вкусила цецейна муха. Суть її по-жіночому пристрасного монологу зводилась до ультиматуму: якщо цю книжку висунуть на «Золоту бульку», вона офіційно (привселюдно і зі скандалом. – О.С.) вийде зі складу журі. А чому зозулька кувала? Тому що Настя Байдаченко (нібито ж самодостатня письменниця!) на обкладинці своєї книжчини втулила – бо модно! – компліментарні цитати про власний текст своїх-таки літературних «падружек-хахатушек». І одна із цих «падружек» якраз-таки була в журі рейтингу «ЛітАкцент-2010». Виригнутий аргумент (із подальшим смородом у соцмережах) зводився до того, що «моє ім’я ж там на обкладинці!», тобто підписана іменем писачки-критикеси цитатка. Де літкритична етика? Не питайте, бо відповім так, як відповів вище. Бо ж там, де діє принцип «наших б’ють!», ні про яку етику не йдеться. До речі, «Золотої бульки» того року таки не вручали.
І от за принципом «наших б’ють!» поетка-філологиня Олена О’Лір (чому люди так соромляться власних прізвищ?!) ляснула мене по пиці (через інтернет, звичайно ж) дописом під назвою «Критик має право на помилку, але на жорстокість – ніколи» (код доступу: http://rivnodennya.in.ua/olir/krytyk-maye-pravo-na-pomylku-ale-na-zhorstokist-nikoly/). І цей допис, повірте мені, критикові, не витримує ніякої критики. Бо насамперед я бачу в ньому хвилю жіночої/дружньої солідарності, а не аргументовану відсіч. Уже в назві своєї «критики критики» Олена О’Лір саме критикові задресовує те, що можна задресувати всім без винятку людям. Здавна відомо, що errare humanum est, але ж suum quique… І щоб безпосередньо перейти до «критики критики критики», зацитую безадресну інвективу за Григорієм Штонем «Чи етична етика?». Її автор – один із найпотужніших пародистів минулого і науковець Юрій Івакін. «Отож предмет наших роздумів – критика етики критики. […] Вже в самій постановці проблеми етики є небезпека певної неетичності».
Перше, що мушу сказати: критик має бути не просто жорсткий, тобто гладити свій об’єкт проти шерсті чи колючок, – а саме жорстокий! І мусить пам’ятати вже затерту фразу Івана Франка: «Талант, який можна вбити рецензією, – не талант». Між іншим, попередня фраза Івана Яковича була: «Досі я не вбив жодного». Шановні критики й критикеси! Часом ваше «гуманно» покриває написане гівняно, і якщо ви гівняно написане захищаєте своїм ім’ям, то… ріжте мене вареником на подушці! І не варнякайте про те, яким має бути справжній критик.
Олену О’Лір «боляче вразив відгук Олександра Стусенка на збірку віршів Надії Гаврилюк “Есперанто”» («Літературна Україна» від 13 квітня 2017 року). І в першому ж абзаці вона розкриває карти: «Ні, публікація не зачіпає мене особисто, але б’є навідліг близьку мені людину, мою подругу і літературну посестру…» Ось неприховане гасло «наших б’ють!», за яким іде потік суб’єктивно сприйнятих і потрактованих положень моєї рецензії.
«Крім образ на адресу авторів книжки «Есперанто», Стусенко виносить на шпальти «ЛУ» і власні хибні теоретизування…» – без тіні сумніву заявляє Олена О’Лір. Моя рецензія мала назву «Таргани та мурашки». Чому? Відповідь шукайте у вказаному вище числі «ЛУ». І якщо слово «таргани», зведене мною в поняття, пані Олену ображає, хай зубками скрегоче, скільки хоче, але в критичному розборі мала би вказати мої образливі випади, то більше, що слово «образи» подає у множині й заявляє, що я образив обох авторів, хоча польських перекладів віршів Надії Гаврилюк авторства Тадея Карабовича я не розбирав, оскільки польською володію ще гірше, ніж німецькою. Про те, чи мої «теоретизування» такі вже «хибні», судіть, прочитавши рецензію на книжку. Можу лише сказати, що Олена О’Лір у своїй реакції на мій відгук послідовно суб’єктивна.
«Намагаючись зазирнути в поетичну майстерню Надії Гаврилюк, він вважає, що легко розгадав усі секрети її творчости…» – веде далі подруга і літературна посестра «ображеної» поетки. Де в моїй рецензії сказано, що я збирався розгадати всі секрети її поетичної творчості? Тим більше – що я нібито вважаю, що їх розгадав і до того ж легко. Коли суб’єктивізм зашкалює, то тут можна хіба що розвести руками. Як бачите, етика пре з усіх щілин.
Ляпаси від Олени О’Лір тривають: «Якщо канонізовані строфи на кшталт сонета і його побічних форм для Олександра Стусенка чужі й далекі, то це не значить, що вони чужі й далекі для всіх. З якого дива сонети, за твердженням Стусенка, належать лише філології – науці про слово, а не передусім самому мистецтву слова?» По-перше, хай авторка цих рядків покаже, де в мене сказано, що сонети для мене чужі й далекі. А по-друге, хай вкаже, де я твердив, що сонети – то насамперед філологія. Такі голослівні наклепи хіба що дратують, як набридливі мухи (третя категорія поруч із мурашками й тарганами). У мене йшлося про те, що сонет із його побічними формами має випливати з душевної потреби автора і з матеріалу, який адекватно можна втілити лише в сонеті. Тоді як у творчості Надії Гаврилюк я побачив лише наслідок її філологічної освіти, результатом якої стала віршознавча дисертація і багато з уміщеного у збірці «Есперанто».
На завершення теми філологізму: «…Вердикт О.Стусенка – мовляв, “…філологія часом калічить поетів!” “…Але часом уводить їх у когорту теплих”, – веде далі критик. Утім, означення “теплі” в його вустах не має нічого позитивного: він посилається на самого Христа, котрий прорік: “А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст”. Чи можна вигадати гіршу образу для людини віруючої…» Не бачу в цьому анічого жорстокого, то більше, що я нічого не вигадував, а підкріпив свої міркування цитатою з Об’явлення святого Івана Богослова (3:15-16). І вірянка Надія Гаврилюк мала би бути готова до таких закидів і це не мало би бути для неї новиною, а тим більше – образою.
І ось – завершальний удар Олени О’Лір у мій літературно-критичний пах: «…Вірю, що жорстокість, яку він виявив у рецензії на збірку “Есперанто”, – несвідома і неусвідомлена. Адже й на презентації видання в київському музеї Лесі Українки […] пан Стусенко був, говорячи мовою медицини, у стані сильного алкогольного сп’яніння».
Перше: якби Олена О’Лір не йшла з гаслом «наших б’ють!», а справді хотіла на моєму прикладі показати жорстокість критика, вона розшукала б і навела хоча б такі цитати з моїх статей: «За свою “Червону Атлантиду” (Г)Анна Герман не почервоніє: в неї відсутній орган сорому. […] До того ж викликає занепокоєння те, що ця книжка – такий собі тест письменниці на літературну вагітність – не показав жодної смужки». Цю рецензію під назвою «Тест на творчу вагітність» опубліковано на сайті «ЛітАкцент» 28.10.2011 року. На жаль, дванадцять коментарів під публікацією вже недоступні, але свого часу одна з обурених коментаторок написала щось на кшталт: як можна так казати про вагітність жінці, яка нещодавно в ДТП втратила сина?! Згоден, це трагедія, але до чого тут недолуга проза журналістки й політичної діячки? Або хоча б така цитата: «У літературі знаємо багато людей, як заведено казати, з особливими потребами. Але інвалід у житті не зобов’язаний бути інвалідом у творчості». Це моя стаття «Перо мертвопетлює» («Українська літературна газета» від 17 липня 2015 року). Наводжу те, що лежить на поверхні, хоча самокопнутись можна було б значно глибше.
Друге: щодо алкоголяки. У своїй відомій книжці «Алхімія слова» Ян Парандовський навів слова польського поета: «Кохановський писав не на жарт, а всерйоз: “Хто-небудь знав коли-небудь поета тверезого? Такий нічого доброго не написав”». Що я там понаписував і ще понаписую – на моїй кволій совісті. Але мушу повернути Олені О’Лір її власну цитату з обуреного допису: «Зараз мені йдеться про критику, яка переступила всі етичні межі». Їй би самій повернутися в межі етики, оскільки визначити ступінь алкогольного сп’яніння може тільки фахівець, і то не на око, а за допомогою відповідних аналізів. Можу лиш заявити, що на презентації книжки «Есперанто» я був у стані не сильного, а стильного алкосп’яніння. Про що не шкодую, оскільки слухати почергово двома мовами філологічну поезію «насухо»… Не настільки я універсальний солдат.