Кілька років я віддав боротьбі за Незалежність України. Був
одним із тих, хто створював товариство «Меморіал», потім керував ним. Один від
України виступав на установчому з’їзді «Меморіалу» в Москві. Мене запросив на
розмову А. Сахаров. А за рік, коли в Будинку письменників на Банковій я
проводив засідання, біля входу в приміщення було зрежисовано брудну провокацію.
На дверях хтось поставив варту у поліцейській уніформі часів німецької окупації
й не впускав людей до приміщення. Коли я завершив нараду й вийшов із зали,
«охоронці» у поліцейській уніформі зникли, а натовп, який увірвався до
приміщення, готовий був роздерти всіх. Я засудив провокацію, склав з себе
повноваження голови «Меморіалу». Вже тоді, 1991-го, хтось боровся за «владу» й
бачив «Меморіал» як трамплін до влади. Я ж засів за роботу над Шевченком.
1997-го створив літературний часопис «Соборність», а за рік несподівано навіть
для себе виїхав з України.
Наступні шість років присвятив «Соборності», а в жовтні 2004
р., у віці 78 років, переїхав до Ізраїлю. І тут дізнався, що серед дванадцяти
мовних письменницьких спілок, які входять до Федерації спілок, української
немає. Мене ж проти моєї волі поставили на облік до російської спілки. Я заявив
протест. І вже влітку 2005 р. з допомогою адвоката подав документи до Мін’юсту
Ізраїля на створення української спілки.
Зазначу, що Федерацію спілок письменників Ізраїлю очолює Е.
Баух, він же голова спілки російськомовних письменників, він же голова
Ізраїльського Пенклубу, він же – українофоб.
У найновішій книзі Е.Бауха «Завеса» читаємо: «Ресторан
«Печерські дзвони». На сцене разнузданные, толстозадые, в брюках в обтреп
«грицюки» лихо раскатывали ритмы на контрабасе и саксофоне». І далі (йдеться також про Україну): «Эта же
земля пропитана антисемитизмом. Отвращение к жиду прет из всех пор. О да, они
все здесь научились политкорректности, хотя с трудом произносят это
слово»… Це не завадило комусь
представити Е.Бауха до урядової нагороди
українським орденом «Знак Пошани».
До речі, Федерація у 2006–2009 рр. щорічно від ізраїльської
держави отримувала по 150 тисяч шекелів. Водночас за ці чотири роки Спілка
українських письменників у складі Федерації отримала… аж вісім тисяч шекелів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Інший герой цього антиукраїнського роману – Леонід Фінкель
якого вже впродовж 15 років Е.Баух призначає секретарем російської спілки і
який є другом дитинства секретаря НСПУ Анатолія Крима. Всупереч статуту
Федерації, Фінкель наполегливо радив мені не створювати повноцінну амуту
(громадську організацію) українських письменників. Л.Фінкель при кожній
зустрічі посилався на А.Крима, фактично шантажував мене.
Я написав А.Криму дружнього, чесного листа з запитанням: я
тебе не знаю, наші шляхи ніколи не перетиналися, що тобі від мене треба?
Відповіді не було.
Через півтора року я написав такого ж листа В.Яворівському.
Відповіді не отримав.
Пізніше я надрукував відкритого листа до президента Ізраїлю
пана Шимона Переса, міністра абсорбції та голови комісії з абсорбції Кнесету.
Назва листа говорить сама за себе: «За равные права евреев – украинских
писателей с евреями русскими и другими писателями Государства Израиль. Мы
против дискриминации украинских писателей». У відповідь – гробова тиша. Зате у
травні від голови Федерації Е.Бауха прийшов лист, в якому йдеться про те, що
наша спілка не входить до Федерації. Мовляв, Федерація не укладала угоду з
українською спілкою. А згодом мені повідомили про виключення мене та нашої
спілки з Федерації.
3 вересня 2009 року у всеізраїльській російській газеті
«Новости недели» за підписом «Правление СПРИ» було повідомлено: «Правление
Федерации Союзов писателей Израиля рассмотрело материалы, опубликованные в
журнале «Соборність», и нашло их клеветническими в адрес Государства Израиль, а
также писательских союзов, входящих в состав Федерации…». Через тиждень Е.Баух
і Л.Фінкель друкують в Інтернеті велику статтю «Осторожно: Олександр Деко». Про
«Соборність» вони пишуть «издающийся на израильские и спонсорские деньги, льет
грязь на Государство Израиль и впадает в истерику всякий раз, когда кто-то в
разговоре или в печати бросит тень на Богдана Хмельницкого, о котором во всех
еврейских хрониках сказано: «Да будет стерто из памяти его имя!».
Щодо Богдана Хмельницького, то я керуюсь загальновизнаною науковою
історією. Я засуджую єврейські погроми того часу, але визнаю, що він був
видатним державним діячем України, хоча й припускався політичних помилок,
головна з яких – підписання угоди з Росією, що привело до 300-річної окупації
України. Але треба зважити, що Б.Хмельницький захищався від більш могутнього
ворога на той час, іншого сусіда, й не міг передбачити, що через 50 років Петро
І «проковтне» Україну.
Знаю, що мають на увазі наклепники, коли пишуть: «журнал
(«Соборнисть») и его редактор ориентируются исключительно на крайние
экстремистские круги в Украине, а Деко всячески лебезит и выслуживается именно
перед ними». Не будемо допитуватися, кого російські великодержавники називають
экстремістами в Україні. А я від 1933-го, коли ще першокласником бачив трупи
померлих, розпухлих від голоду на вулицях рідного Чернігова та 1938-го, коли
зазнав репресій мій батько й почув від нього, при якій владі живемо й хто такі
більшовики, твердо став на бік закатованих, знедолених і Незалежності України.
Щодо «вислужування», то в мене дві рідні країни: Україна та Ізраїль, які за 14
років видання «Соборності» я жодного разу не скритикував.
Не витримавши наклепницького бруду, я найняв адвоката й
звернувся з позовом до суду. Адвокат мене зрадив. Я висловив йому недовіру й відвів
його від участі у моїй судовій справі.
Водночас я здивувався, коли серед паперів зустрічного позову
побачив два моїх листи, які я свого часу надіслав А. Криму і В.Яворівському. Як
виявилося, бажання помститися мені було таким великим, що дехто з письменників
в Україні передав листи тим, хто ганьбить Україну («толстозадые «грицюки»), аби
вони їх використали проти мене.
У листі на ім’я В.Яворівського до «Секретаріату Спілки» я
писав: «Як кваліфікувати дії Анатолія Крима, єврея, щодо української Спілки письменників
Ізраїлю? Яничарство. Так, яничарство! Усе українство, а особливо українські
письменники Ізраїлю, зазнають нещадної дискримінації від російських шовіністів.
Але коли ще цьому сприяє єврейський манкурт з України, це стає нестерпним
болем. Ми не дозволимо графоманам від літератури, які дісталися якоїсь
ілюзорної влади, чинити глумління над українською культурою».
Відповіді ні від А.Крима, ні від В.Яворівського, ні від
Секретаріату НСПУ не було.
Не маючи більше коштів на найм адвоката, звернувся до
Відділу юридичної допомоги Мін’юсту з проханням надати мені адвоката для
захисту. Тим часом відбулося засідання суду, на який мене не запросили. У
результаті, судове рішення було спрямоване проти мене.
Державний адвокат, якого мені призначили вже після засідання
суду, звернулася до мирового суду з проханням скасувати це рішення суду. А в
судовому документі, поданому державним захисником на мій захист, написано:
«Знайомство з листом А.Крима показує, що лист написано на бланку НСПУ, Крим
підписався як секретар НСПУ, отже це не приватна думка, й він претендує на
офіційний виступ від імені НСПУ». Отож, у моїй НСПУ, яку я безмежно любив і
люблю, божевілля: секретар НСПУ виступає проти мене на політичному процесі, щоб
знищити українську Спілку та український часопис за кордоном!
7 березня 2011 року суд скасував своє попереднє рішення й
призначив новий розгляд справи на 21 вересня 2011 року.
Щоб читач хоч трішки зрозумів, яка прірва розділяє
українську та російську культуру в Ізраїлі, наведу такий приклад. Зараз
ізраїльське радіо РЕКА відзначає 20-річчя. І вперше офіційно опубліковано, що
радіо РЕКА веде передачі на п’ятнадцяти мовах. Серед цих мов української немає.
Нагадаємо, що з України до Ізраїлю переїхало півмільйона людей. Це не просто
дискримінація української культури, це – апартеїд. Підкреслю – таку політику
щодо української культури веде не Держава Ізраїль, а російська діаспора в
Ізраїлі, яка веде себе, як держава в державі.
Ізраїль