Пам’ятаю, в дитинстві мама читала мені українську народну
казку про курочку рябу: жили-були дід та баба, і була в них курочка ряба.
Знесла курочка золоте яєчко. Дід бив, бив – не розбив, баба била, била – не
розбила. А мишка бігла, хвостиком
махнула, яєчко упало та й розбилося. Дід плаче, баба плаче, а курочка
кудкудаче: «Не плач, діду, не плач, бабо, я знесу вам яєчко не золоте, а
просте». І мама тоді мені, зовсім маленькому,
пояснювала цю народну казочку. Вона казала, що український народ дуже
мудрий, він склав цю казку про те, що
багатство людини – не оте золоте яєчко, яке не можна розбити і з якого
не можна спекти пирога, а справжнє,
куряче. Бо скільки б людина не наживала собі золота, скільки б не накопичувала
багатства, в якийсь момент прийде така мишка, яка своїм хвостиком розіб’є усе
ваше золото і ви тоді будете плакати, що немає вам з чого спекти пиріг, бо він
без яєчка не буде смачним. І тоді курочка сказала, що знесе дідові й бабі не
золоте, а просте яєчко. І дідусь із бабусею зраділи й звеселилися.
Так учила мене мама.
Так вона толкувала народну українську казку про курочку рябу. І я ще з
дитинства затямив собі на все життя, що
справжнє яєчко, без якого людина не може вижити, набагато значиміше й дорожче, ніж золоте.
Звернутися сьогодні до цієї мудрої народної української
казки мене спонукала книжка «100 казок (найкращі українські казки)» одного з
найвідоміших українських видавництв «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Цю книжку відкриває казка про ту саму курочку
рябу. Читаючи її увечері своїй онучці Катрусі, я був дуже подивований, що Іван
Малкович, який видавав і редагував книжку,
страктував українську народну казку на свій манер. Він перевернув усе з
ніг на голову. Виявляється, що не золоте
яєчко знесла курочка ряба дідові й бабі, а просте. І його дід із бабою чомусь
не могли розбити. А коли мишка розбила,
то курочка пообіцяла їм знести замість нього золоте.
Я розумію, що сьогодні світ насаджує людям філософію
«золотого яєчка». Сьогодні література й мистецтво спрямовані на те, щоб у
людини живіт переміг душу. Особливо в молодої людини. І він, живіт, хоч як це
прикро, справді перемагає. Сьогодні золото стало значно дорожчим від наших
традицій, нашої духовності, наших
споконвічних уявлень про світ. І ми прекрасно розуміємо, кому це вигідно і нащо
це робиться.
Але… Івана Малковича знаю як мудрого щирого українського
літератора і видавця. І якби він нічого більше не створив, окрім свої свічечки
(букви і), яку треба затуляти долонькою, щоб її не згасив чужий вітер, то він
би уже навічно увійшов в українську літературу. А тому стократ дивно, що Іван
Малкович не передрукував українську народну казку із старих видань, де вона
трактувалася так, як її створив український народ, як її розповідала моя мама,
а чомусь удався до осучаснення казки, де стало важливіше золоте, а не справжнє яєчко. А, може, Малкович просто не
зрозумів великої народної мудрості, бо навіть у своїй передмові до книги
написав, що курочка ряба упродовж
багатьох століть висиджувала для нас золоті яєчка. Не золоті вона висиджувала для українців,
пане Іване, а прості, справжні,
природні, без яких ми б ніколи не вижили.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тож хочеться порадити Івану Малковичу, аби він, перевидаючи
книжку «100 казок», розпочав її справжньою українською казкою про курочку рябу.
З повагою до Івана Малковича –
Василь ТРУБАЙ.