Закінчення. Початок у ч.20.
Одна біда, що рецензенти, пишучи про окремого автора,
подають як «визначальну рису» його творчості те, що можна сказати й про сотні
інших поетів. «Небанальність», «легкоплинність», «схильність до саморефлексії»,
зрештою, «довершеність» – це хіба не стосується доброї поезії ВЗАГАЛІ? Хто з
поетів має одноосібне право на ці епітети? А інша біда – коли критик у своєму
розборі оперує такими поняттями, які й зеленого уявлення не дають читачеві про
стильові особливості творчості того чи того автора. Ось приклад знову ж із
Тетяни Дзюби (зупиняюся на її книжці «Талант як міра ваги» не тільки тому, що
це видання трапило мені під гарячу руку, діставши перше місце в науковій
номінації Чернігівського обласного літературного конкурсу «Краща книга року –
2008», а потім було нагороджене Чернігівською обласною літпремією імені Леоніда
Глібова, а й тому, що воно – ідеальний зріз подібних книжок). Отже, Тетяна
Дзюба пише: «Текстам поетки властива голографічна об’ємність зображення, колористика
з переважанням охристої барви, якась особлива (аж до матеріального відчуття)
в’язкість, достиглість, постійна злитість часових площин: минулого,
теперішнього, майбутнього». Навмисно не називаю поетки, про яку це написано.
Гадайте самі: це про Ліну Костенко, Ірину Жиленко, Ніну Гнатюк чи Людмилу
Гнатюк? І чи дає вам «голографічно об’ємне» уявлення про стиль поетеси вся ота
«в’язкість», «достиглість» і «постійна злитість часових площин»? Перевірка
лірики фізикою не завжди дає бажаний результат. «В’язку» поезію (яка в’язне в
зубах?) я, прочитавши рецензію, взяти до рук не наважуся…
На рецензії, виготовлені методом швидкої штампанізації,
створено цілий корпус пародій, але те не зупиняє критиків у виборі цього методу
й досі. Я в рукописах прочитав щонайменше п’ять рецензій на роман О.Чорногуза
«Гроші з неба». Критики-верховодки притьма схопили те, що на поверхні, й
підкріпили свою відсутність думок і незнання контексту однаковими цитатами. І
ніхто з лускатої братії не зробив детального аналізу Чорногузового деталізу: не
зупинився на «в’язкості» його письма, не вказав, що на відповідну тематику
майстра пробило ще в романі «Золотий скарабей», що саме звідти мільйонер, який
маскується під бомжа, переселився в роман «Гроші з неба»…
До речі, багато й тих критиків, які працюють на потужне
літературопереробне підприємство «ЛітАкцент», уражені небезпечною хворобою –
незрячістю, що компенсується галюцинаціями. Всіх засліпила кіноповість
Володимира Лиса «Століття Якова», де кіна більше, ніж повістування. Так засліпила,
що ніхто не назвав кревного родича цього коронованого шоколадною «Короною»
твору – епопеї Володимира Дрозда «Листя землі». Розглядаючи «Дрозофілу над
томом Канта» Анатолія Дністрового, ніхто не зауважив, що твір цей наскрізь
цинічний, що автор (не персонаж, а саме автор!) щедро плює в ту долоню, з якої
клює свої викладацькі крихти. Чи він упевнений, що його колеги – філософи та
філологи – цього шедевру не прочитають? Натомість одному молодому рецензентові
з легендарної (чи то пак – анекдотичної) когорти двотисячників приверзлося, що
«Дрозофіла…» Дністрового – сентиментальна. Певно, критика розчулили описані там
дохлі мушки між шибами. Бо як можна вважати сентиментальним
персонажа-викладача, який (чи ж не від туги за втраченим Великим і Чистим?)
лізе після склянки коньяку студентці під чашку станика?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
На окремий реверанс заслуговує ще одна рецензентка, в чиїй
поважності я не сумніваюсь, а от у компетентності – так. У своїй
літературно-критичній діяльності вона використовує найширший спектр прийомів –
від картярських до артилерійських. Рецензуючи для «ЛітАкцента» книжку О.Солов’я
«Ельза», вона підтасувала цитати «з душком» і поставила дужий акцент: гляньте,
мовляв, на сучасного українського письменника «як він є». Те, що такими можуть
бути не тільки українські й не тільки письменники і що це лиш одна з піднятих у
книжці проблем, рецензентка не зауважує, бо вся її увага прикута до кількох
пасажів О.Солов’я. Решту критичного зору з’їла катаракта, назва якій –
тенденційність або ж упередженість. У джентльменській критиці нібито прийнято
йти від аналізу до діагнозу. У вападку цієї пані джентльменські принципи,
мабуть, не спрацьовують. Рецензуючи мою книжчину «Голоси із ночі», вона одразу
смалить із гармати: «Юмора к вашему чёрному не хватает!» Можливо, цей заголовок
є наслідком скрупульозного аналізу, але текст рецензії того не потверджує. Та й
гумор – величина не стала: хтось любить більш перчене, а хтось менш, хтось
полюбляє жарти-шаради, а комусь подавай нижче пояса. Перше ж речення після
назви – і знову гарматний постріл: «Дискуссии насчёт существования украинского
постмодернизма длятся годами и, как водится, абсолютно безрезультатно». Ось так
безапеляційно критикеса вставляє «Голоси із ночі» в чорну рамку постмодернізму.
Безапеляційно й бездоказово, бо ж не пояснює, що вона має на увазі під
«постмодернізмом» і які його ознаки бачить в українській літературі й зокрема в
рецензованій книжці. ««Беззубый и безносый инвалид-постмодернист дед Юрась,
председатель Парижско-Московского подпольного общества «Сексуальные
маразматики»» (с. 69). Очевидно, в этих пассажах мы должны усматривать
деконструкцию предыдущей литературной традиции и развенчание мифов про
украинских писателей»… Не знаю, з чого критикеса вистрелила цього разу, але
запахло не порохом, а чимось іншим. Головно – її незнанням, хто ж отой
представник «предыдущей литературной традиции», дід Юрась. Бо якби знала –
неодмінно продемонструвала б свою філологічну підкутість. Чому ДІД Юрась і чому
він «голова паризько-московського підпільного товариства «Сексуальні
маразматики»»? Пояснюю популярно. Ті, хто подумав на Ю.Андруховича, Ю.Іздрика,
Ю.Покальчука чи Ю.Винничука, – не обізнаніші за авторку цитованої рецензії. В
цьому місці я шаржував підтоптаного російського чорнушника Юрія Мамлєєва, який
у 60-і роки минулого віку очолював московське підпільне мистецьке угруповання
«Сексуальні містики». Згодом він емігрував у Францію. До речі, танець як
метафора і вияв божевілля – додаткова вказівка на Мамлєєва (див. його книжку
«Чорне дзеркало»). Він на цьому знався, бо ж його батько був репресованим за
сталінщини психіатром… Нічого не вдієш: хоч я й писав свою книжку для
підготовлених читачів, та хапають її (і, що найсмішніше, рецензують) журналюги,
які вважають себе критиками, кандидати філології, які вважають себе
літературознавцями, літературознавці, які вважають себе літераторами… І всі
мають право на голос. Тільки комусь годиться співати в опері, а комусь – у себе
на кухні. Де може співати критикована критикеса, видно вже з того, що, роблячи
огляд «ідеологічної» літератури (стаття «Ідеологія і література: спроба
підсумків 2010 року»), вона в один ряд із художніми творами ставить збірник
архівних матеріалів «Полювання на Вальдшнепа».
Є критика й іншого штибу. Вона така академічна, що прагне
поглинути й теорію, й історію літератури та одноосібно зватися
літературознавством. Приємно, що цією критикою займаються не тільки ті
філологи, які ще Перетца бачили, а й новобранці, як-от Оксана Пухонська,
авторка монографії «Творчість Ігоря Павлюка: проблематика та тропіка» (2010).
Авторка скаржиться на добу «ВЕРЛІБРИЛІЗАЦІЇ, урбанізації та зденаціоналізації
поезії», не думаючи, на яку голову налізуть оті «брилі» на зразок «урбанізації
поезії». А з тим намагається натягти читачеві на вуха ще й отакі пасажі:
«Останнім часом спостерігається філософізація поезії», причому на сусідній же
сторінці суперечить сама собі: «Філософська лірика ЗАВЖДИ посідала чільне місце
в контексті поезії загалом…» Проскакують у неї й кращі формулюваннячка, ніж
«місце в контексті»: «створює АЛЮЗІЮ буття-існування»; «поет НЕРОЗРИВНО
ПРИВ’ЯЗАНИЙ до того, що рідне і близьке, звідки вийшов, де виріс і СФОРМУВАВСЯ
ДУШЕЮ саме як поет»; «характеризувати одне явище через ПОСЕРЕДНІСТЬ іншого»; «в
контексті стилізації авторського літературного процесу»; «з несформованою
ВІРШОВАНОЮ технікою»; «закладає відповідний НАСТРІЙ ТРАГІЗМУ, підсилений
ПРИГЛУШЕНИМИ ФОНІЧНИМИ ЗАСОБАМИ»; «алітерація метафори Ігоря Павлюка нерозривно
пов’язана зі власне проблемою самого метафоротворення»; «навмисне ВИДІЛЕНІ
звуки слугують для інтонаційного ВИДІЛЕННЯ»; «офілософічнює»; «проблематика,
порушена Ігорем Павлюком у поезіях, здавалось би, НЕ ВИХОДИТЬ ЗА РАМКИ
ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОГО і водночас її можна сприймати НА ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКОМУ РІВНІ»… А
якщо після терміну «ословеслення» у вашій уяві не постане осел із веслом, отже,
ви й самі грішите подібними академічними вергунцями. Я вже мовчу про те, що
авторка монографії без крихти сумніву і тіні тями пише: «Епітети і порівняння –
як ЗАСОБИ ОХУДОЖНЕННЯ ТЕКСТУ». Прочитавши таке, вже й не проситимеш брому, коли
наскочиш на словосполуку «опосередковане охудожнення вірша». Тут уже поли вріж
і тікай із цієї критики, з цієї літератури, з цього життя…
«Критичний розбір поетичного творіння сам має бути
поетичний, тому що поезію в прозі споглядати не можна», – застерігав колись
І.Кронеберґ (порівняйте з «Ейнштейніаною» І.Драча: «Наука – мистецтво, а не
ремесло, // Коли вона справді наука»). Тим часом про поезію пишуть ось як:
«Вербально маскуючи смислову наповненість образу, автор дає можливість УЯВИТИ
якомога ширший ПОТЕНЦІАЛ ПОЧУТТІВ, багатство їхніх відтінків». Це так Лілія
Коробко про П.Вольвача в десятому числі журналу «Слово і час» за 2003 рік. А
можна ще й так: «У поезіях Довгана синтезуються акцентована предметність буття
та методи синтаксичного впливу на парасвідомість» (В.Єшкілєв у «Плеромі» №3,
1998).
Багато хто з плодючих рецензентів потай мріє стати совістю
нашої критики слідом за І.Франком. Але щоб стати совістю критики, треба спершу
бути совістю в принципі. І мати власні принципи, які й відстоювати у своїх
статтях. А ще – бути готовим до того, що твій літературно-критичний голос не
тільки потоне в жаб’ячому хорі таких же голосів, а що він просто нікому не
потрібен, що на твої «фе», «фу» і «ай-яй-яй», хоч би якими вони були слушними й
справедливими, ніхто належним чином не зреагує. Ступаючи на вибоїсту дорогу
критика, я спершу намагався не помічати погано написаних і ще гірше виданих
книжок. Однак із кожним роком таких книжок уперто більшає, і як скромний
санітар літературного лісу я не маю права їх мовчки переступати. Моя бабуся
переконана, що її внук «із письменника превратився в говнокопа», бо «вишукує по
книжках чужиї ошибки». Але прикро не це. Найбільша прикрість полягає в тому, що
вітчизняні брендові видавництва попри всі закиди й далі продукують базґранину,
котра не витримує ніякої критики, що та базґранина не просто написана вже й не
лівою ногою, а бракованим протезом лівої ноги, – вона не проходить ні належного
літературного редагування, ні добротної коректури. Спробуйте цим видавництвам
пояснити, що перед тим, як брати в роботу рукопис, його треба дати на рецензію
досвідченому фахівцеві, а той має написати аргументований висновок: варто це
видавати й ставити автора на видавничий конвеєр чи цьому авторові краще стояти
біля конвеєра на сміттєпереробному заводі. Та кому ти що поясниш, коли на
редакторських і коректорських місцях у тих видавництвах сидять випадкові люди,
далекі не лише від української літератури, а й від української мови! Втім,
видавнича справа – це бізнес. А гроші, як відомо, можна робити й на смітті…
Я вже давно переконався, що критика – не «регулятор
літературного процесу», а прапорці в любительському слаломі. Автор і читач
можуть на них зважати, а можуть їхати, як їм Бог на душу покладе. А критику
нашу вивести з коми може те саме, що й літературу: критика має стати цікавою.
Критик не лише повинен бути професіоналом, який одну руку тримає на пульсі
літпроцесу, а другою бере філологічні аналізи. Критик повинен писати так, щоб і
через чверть століття, коли, можливо, втратиться інтерес до того чи того
літературного артефакту, його рецензія читалася з цікавістю, як самодостатній
твір (такі зразки можна знайти, скажімо, в П.Куліша і раннього Остапа Вишні).
Я не кажу нічого нового. Та й завдання критика – не тільки
відкривати нове, а й невтомно нагадувати про вже відкрите. Мистецтвом зі своїми
теоретичними законами називав критику С.Шаховський. М.Ільницький теж уважав, що
в критиці можливий і бажаний оригінальний стиль, розглядаючи її як жанр
мистецтва, котрому, щоправда, поки не визначено місця в системі жанрів. А
Ю.Тинянов у 20-х роках ХХ століття сказав про критику цілком однозначно: «Час і
їй, якщо вона хоче бути літературно живою – а отже, потрібною – замислитися про
критичні жанри, про свою власну, а не чужу літературну сутність. […] Критика
має усвідомити себе літературним жанром, перш за все». Наголошую: критичний
твір є передовсім твором літературним. І хай там що кажуть майстри й підмайстри
трафаретної рецензії та апологети акаНемічного стилю, кожен наступний літературно-критичний
розбір не повинен скидатися на попередній, тобто має творитися за законами
художньої літератури. Тільки тоді він знайде свого вдячного читача. Та ще й не
одного!
Селище Буча на
Київщині