Заупокійні служби критиці правлять, певно, ще з того часу,
як добродій Каллімах мізерним накладом видав свої таблиці. Отже, відсутність
критики – проблема така ж давня й неуникна, як і наявність літератури. Проте
через свій короткий зір я цієї проблеми впритул не бачу. Ризикну припустити, що
її просто не існує. Або ж існує вона тільки в головах тих, хто заглибився в
літературу аж настільки, що нагеть перестав у ній орієнтуватися. Проблема
полягає, швидше, в тому, що критика – явище різнорівневе й поліфункціональне,
тому виділити її в чистому, еталонному вигляді практично неможливо. Хоча спроби
й досі тривають.
Перша теза, яка особисто для мене не підлягає сумніву, – це
та, що критиком є кожна людина, котра вміє читати.
– Ти (…) читав?
– Море насолоди!
– Від моря гівна?
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Отак книжка тоне в морі критики… Це вам дві
літературно-критичні концепції, висловлені в принагідному побутовому діалозі.
Коли двоє пересічних людей діляться думками (враженнями), прочитавши ту чи ту
книжку, вони на якийсь час стають критиками. Стихійними. А саме така усна
стихія була і є підґрунтям науки про літературу.
Абстрагуймося від пивних діалогів на зразок:
– Ти «Dingflebener» пив?
– Сциклини! Спробуй «La Trappe Quadrupel»!
Це теж критика, тобто здатність, керуючись власними смаками,
відрізняти добре пійло від продукту переробки того пійла, але наразі мене
обходить тільки критика літературна. Яка теж виростає із власних смаків та
уподобань критик[ан]а. І не повторюйте мені великопанської дурниці про те, що
смаки виховуються. Хоч би скільки мене годували елітарним пліснявим сиром, я
все одно ригатиму й тягнутимусь до жовклого сала. «Про смаки, звичайно,
сперечаються. Що таке вся критика, як не суперечка про смаки? Є, проте, межа, за
якою суперечка припиняється. Не можна довести кішці, що валер’ян пахне гірше за
фіалку: треба перестати бути кішкою, щоб це зрозуміти», – писав російський
мисленник Д.Мережковський. Сформулюю цю думку барвистіше: на колір і смак усі
фломастери різні.
Отже, критична діяльність (навіть на побутовому рівні)
доступна кожному. Кожен має право висловити свою думку щодо прочитаного – в
будь-якій формі, котра не суперечить чинному законодавству. Інакше кажучи,
критика (навіть на побутовому рівні) – це діалог. А діалог аргументацій – це
вже дискурс. Як В.Підмогильний переконує вже не одне покоління юних читачів
шкільної хрестоматії, «літературне життя починається за достатньої наявності
людей, здібних про літературу весь час розмовляти». Отож про яку «узурпацію літературного
простору критикою» (Л.Тарнашинська) може йтися, якщо вона сама – літпроцес? А
твори – це всього лиш артефакти, існування яких сумнівне і не доведене, поки
про них ніхто не говорить. Отже, літературний дискурс – це невпинний процес.
Процес обговорення. Від школярського «бе» до академічного «фе». Або ж – від
«вау!» до «гав!». Підсумовуючи цей текстоперіод, скажу й без того самозриму
річ: маємо цілком діалектичний процес, безпосередньо пов’язаний з літературою.
І ймення йому – літературна критика. Діалектичність і процесуальність є
атрибутами саме ЖИВОЇ сутності. Тоді кого (чи що) регулярно відспівують із
часів добродія Каллімаха?
Критика жива, адже ніколи й не вмирала. Просто вона має
різні форми і стани. Тим, хто заявляє про її не-існування, як, до речі, й про
не-існування нашої літератури, я завжди наступаю на язики давно відтренованим
рухом: «А що вам заважає долучитися до процесу її з’яви? Чи ваші власні опуси
(зокрема ті, де ви кажете про відсутність критики) – теж не критика?».
Киньмо блазнювати: головна шкопирячка ховається в тріщині
між поняттями «фахової» та «нефахової» критики. А тут уже працюють інші
чинники, незрушною базою котрих є інстинкт стада (не люблю цього
словосполучення за виняткову милозвучність). І хоч різні академічні «школи»,
«напрями» й «течії» можуть люто й не один десяток років гризтися між собою,
вони так чи інакше об’єднані в одну – академічну – команду. І ця команда
(професійні читачі, дипломовані доки – диплодоки – наук) протистоїть посполитій
людності, яка теж грає на критичному полі, але вважається командою
любительською. Про «академічність» і «любительство» в літературній критиці
йтиметься нижче, а наразі погляньмо, які є різновиди критики, хто й чого від
неї чекає і що вона реально може дати.
Про побутову (стихійну) критику вже йшлося. Це явище
безсмертне, як і саме читання. Значно цікавіше, коли один видатний письменник
оцінює у своєму (не літкритичному, а художньому) творі іншого, бажано теж
видатного письменника. Тобто – його творчість. Пам’ятаєте, як у «Бідних людях»
Достоєвського? Та й не тільки в них. Вустами своїх персонажів – прямо чи
пародійно – він оцінює творчість своїх попередників і сучасників. «Знаете ли вы
Ивана Прокофьевича Желтопуза? Ну, вот тот самый, что укусил за ногу Прокофия
Ивановича. Иван Прокофьевич человек крутого характера, но зато редких
добродетелей; напротив того, Прокофий Иванович чрезвычайно любит редьку с
мёдом. Вот когда ещё была с ним знакома Пелагея Антоновна… А вы знаете Пелагею
Антоновну? Ну, вот та самая, которая всегда юбку надевает наизнанку»… Це не
єдиний його привіт Гоголю, тобто акція «Прощавай, Гоголь!». Свого літературного
вчителя-конкурента Достоєвський розстріляв іще й по його смерті, карикатурно
вивівши Гоголя в повісті «Село Степанчиково и его обитатели». Це явище М.Наєнко
пойменував художнім літературознавством. Хоча в це поняття можна було би
включити не тільки оцінки творчості колег-літераторів, а й так звану «данину
теорії», котра, за В.Проппом, давно вже стала законом, підкресленим прийомом.
Найпростіший вияв такої «данини» – реверанси, які часто трапляються в
літераторів із претензією на іронію: «Поїзд, ЯК ПИШУТЬ У ТОВСТИХ РОМАНАХ,
заспокійливо стукав колесами по рейках» (О.Круковець); «А недільний день,
погожий, морозний, ЯК ПИШУТЬ У ГАЗЕТАХ, нетерпляче стукався в золотисто-сині
шиби вікон» (В.Дрозд); «З великого вікна, ЯК СКАЗАВ БИ КЛАСИК, відкривався
чудовий краєвид» (Олесь Ільченко); зрештою, згадайте припочаткові сторінки
«Вічного Івана» В.Міняйла: «Отже, головний герой у нас уже є. А причому ж тут
кіт Василь Васильович? Адже читач добре знає, що зайвих дійових осіб ув оповіді
не повинно бути…». Найскладніший рівень поєднання художнього слова зі словом
теоретичним – це коли весь художній конструкт незалежно від жанру є ілюстрацією
теорії (в чистому вигляді майже не зустрічається, але спробуйте під цим кутом
перечитати пародійний роман Майка Йогансена про подорож ученого доктора
Леонардо чи «Літаючу голову» В.Неборака, яка, за словами Ю.Андруховича,
«свідомо маніфестує […] бурлескно-балаганно-буфонадну естетику».
Інша річ – навіть не оголення прийому, яке було модне в
першій третині ХХ століття (Хвильовий, Йогансен, Бузько, Остап Вишня), а пряма
полеміка в межах твору зі своїми критиками й попередниками (потворно яскраві
приклади маємо в «Архе» Дереша та в «Нічого особистого» Насті Байдаченко). Така
«полеміка» знижує художній рівень тексту, як і будь-яке прямоговоріння, що його
мистецтво хоч і терпить, але не любить. Г.Квітка-Основ’яненко теж полемізував
із критиками, але – художньо. Його «Маруся» була покликана довести, що
українською мовою можна писати не тільки «кумедії», а «Салдацький патрет» мав
застерегти критиків од профанного тлумачення «Марусі». Мовляв, знай швець своє
шевство, а в кравецтво не мішайсь.
Отже, критика наша жива. А періодично ставити їй поминальні
свічки нинішніх філололюдей спонукає не що інше, як її недієвість. Слово
критиків утратило свою вагу тоді, коли критичний виступ перестав тягти за собою
покарання письменника – від зразково-показового а-та-та дбайливими руками
компартійних опришків до чекістської кулі в потилицю. Критична стаття,
втративши потугу політичного доносу, перетворилася зі справжньої рушниці на
дерев’яну, якою можна хіба що добряче вгатити по лобі. Друга причина
паралізації української літкритики – це те, що широкі верстви населення просто
не читають, а якщо й читають, то не те, що є предметом поважного критичного
розгляду, а те, що піарять засоби масової ідіотизації. Український бестселер –
це не добре написана річ, а добре (з душком скандалу) розкручена. Наскільки
PR-джинсу можна вважати літературною критикою? Настільки ж, наскільки замітки
блоґерів і колумністів – літературою.
Зрозуміло, що критика-паралітик не може як слід виконувати
своїх функцій. Які ж її функції? Про це думки високочолих представників людства
з кожною епохою множаться й розлазяться врізнобіч, як труєні таргани.
Романтична критика, за Ф.Шлеґелем, «більш спрямована на правила, ніж на
характеризування досконалого, більш на заперечення хибних правил, ніж на
встановлення істинних». За Р.Рорті, критики «швидше, зайняті тим, що поміщують одні
книги в контекст інших книг, одні образи в контекст інших образів». А в ході
цього процесу невпинно переглядають «свої нові й старі погляди». П.Козловськи
бачить критика тлумачем: «Між публікою та художником має стояти критик, який
витлумачує не тільки витвір мистецтва для публіки, а й публіку та її очікування
для художника». На думку Ю.Шереха, критика ні більше ні менше – «регулятор
літературного процесу»…
Хай пробачать поважні класики, але втулю й своє некласичне
слово. На нинішньому етапі наша невмируща літературна критика через свою неміч
не може бути регулятором літпроцесу. А в силу теперішньої глобальної глухоти
перегодованого інформацією суспільства аж ніяк не виступає посередником між
публікою та митцем. Бо ж митець здебільшого клав на публіку з високої вежі, а
публіка, в свою чергу, мала митця глибоко десь. Незрідка літературознавець,
беручись за електронне перо, розгублено зупиняється: до кого говорИть? Усі
глухі, бо кожен кричить! Кричить своє і не слухає іншого. Отака криКтика…
Літературно-критична ситуація в нас чимось нагадує жаб’ячий хор у застояному
болоті. Хтось кричить голосніше, хтось тихше, але болото все одно не рушиться,
бо така вже його властивість – не рушитись. Може, це й не болото, а озерце, де
«джерела пружно б’ють» і «нуртують обнадійливі процеси», але переважну
більшість людей не цікавлять ті джерела, з яких їм нічого не капає до кишені.
Вони стежать за процесами над колишніми чиновниками, а не за процесом
літературним. Література для них зупинилася на шкільній хрестоматії.
Що в цій ситуації може зробити критика? У доступній формі і
в загальнодоступних інформджерелах розказати потенційному споживачеві
літератури, ШО почитати, а для особливо зацікавлених (це вже на порядок вищий
пілотаж) пояснити, ШО вони оце прочитали. Навіщо це [було] читати й навіщо
читати в принципі – цього наша оперативна критика не пояснює. Це лежить за
межами її розуміння. А питання «навіщо це було писати?» взагалі витає десь в
іоносфері. На рівні «ШО почитати» критик виступає таким собі
продавцем-консультантом, який знає і постійно моніторить ринок книжкопродукції.
В жовто-глянцевій пресі він має свою книжкову рубрику, де каже, наприклад,
таке: «Панове, а ви знаєте, що роман Василя Шкляра «Залишенець» був у списку
літератури, який попросила принести собі в СІЗО Юлія Тимошенко?» Аргумент не
філологічний, але в приземлених до рівня мас медіях таке цілком може зійти за
критику. Зрештою, прийомів критики не менше, ніж прийомів літератури.
У статті «Слово про критику» І.Франко зазначав: «Ми пишемо
не для писателів, а для публіки, а коли котрий автор може з нашої критики
чому-небудь навчитися, то тому самому, певно, навчився б, вислухавши голоси
других своїх інтелігентних читачів». Приємно, що Іван Якович мав за критиків
усіх, хто брався до книжки. У «законодавстві» Мерфі це формулюється так:
«Експерт – це будь-яка людина не з нашого міста». Але кого Франко мав на увазі
під публікою? Це в його критичній концепції темне місце. От ви можете уявити
собі якого-небудь робітника заводу «Гідроазот» чи компанії «Держсобачбуд» із
книжкою в руках, не кажучи вже про те, щоб то був збірник рецензій? Людмила
Тарнашинська мовить про узурпацію літпростору критикою, називаючи жертвою цієї
узурпації читача. І тут же категорично твердить, що йому, пересічному, критика
не потрібна. То яка ж він тоді жертва? Хіба що жертва своїх лінощів: дедалі
більше людина як біологічний вид лінується думати. А відповідно й читати.
Критику споживають лише самі критики та літератори. Це, певно, і є той
«інтелігентний читач», якого згадував І.Франко.
Настав час торкнутися найгнилішого зуба в
критико-літературному роті. Карієс починається тоді, коли начинені знаннями й
обвішані званнями маститі мастодонти філології намагаються розвести в різні
кути критику й літературознавство. Точніше – надати «академічній критиці»
якогось особливого статусу. Щодо «розвести» – то цього нікому досі не вдалося,
свідченням чого є тритомна хрестоматія під назвою «Історія української
літературної критики та літературознавства» (1996) і те, що свою «Історію
українського літературознавства» (2003) один із найповажніших філологів нашої
доби М.Наєнко вдруге явив під назвою: «Історія українського літературознавства
і критики» (2010). Вже сама постановка поруч цих понять некоректна, бо ж
літературознавство триєдине, як Бог, і критика в нього входить поруч із теорією
та історією літератури. Інша річ, що академізм – це особлива форма мовлення,
якою складно формулюється те, що можна сказати просто. Коли в один ряд ставлять
слова «критика» і «літературознавство», виникає враження, що перше – царина
преси, де плавають критики-верховодки, а друге – це те дно, де булькають старі
сомища, напхані розумними цитатами, як голубці рисом. І кожен такий сом володіє
достатнім обсягом літератури, аби швидко й точно добрати цитати до будь-якої
концепції та підвести теоретичну базу під будь-яку нісенітницю. Це коли на
рівному місці надумується літературознавча проблема, котра потім героїчно
вирішується в дисертаційному форматі. Мушу зазначити, що й серед поважного
кандидокторства є чимало верховодства…
Загалом верховодство в нашій критиці процвітає! Та тільки
має воно різні форми. Можна, як І.Бондар-Терещенко, зі спритністю карткового
шулера із статті в статтю тасувати одні й ті ж цитати, – так, що дУмки в тих
статтях часом і найвисоколобіший індивід не добере: чи хвалить пан автора, чи
гудить, і що він узагалі цим калейдоскопом цитат хотів сказати?.. Можна, як
І.Андрусяк, доводити, ніби у творчості конкретного поета окремий звук (!) є
архетипним (!!), хоч це вже не критика, а клініка, хай пробачить Ж.Делез цю
профанацію його передсмертного до нас, філологів, погуку… А можна сумлінно, під
лінієчку й трафаретик писати рецензії на все що ворушиться, як те робить
зокрема Тетяна Дзюба. От тільки не варто свої критичні праці збирати під одну
обкладинку, бо можуть повилазити всі трафаретні лінієчки. Принаймні, в книжці
пані Тетяни «Талант як міра ваги» через трафарет не видно стильово-тематичної
осібності окремих поетів. А може, вони її взагалі не мають, і рецензентка тут
ні до чого? «Письменнику притаманне тяжіння до пошуків власного погляду на
найважливіші екзистенційні проблеми», – пише Тетяна Дзюба про Б.Щавурського. «У
центрі уваги авторки екзистенційні проблеми», – каже вона про Олену Степаненко.
І в П.Вольвача, хоч і трохи іншими словами, вказує на те ж таки «звернення до
буденного, звичайного, побутового», через яке автор «намагається наблизитися до
істин вічних, порушує у такий спосіб основні проблеми буття: у чому сенс життя,
основа щастя, чи здоланна дисгармонія між світом і особистістю?» Про Олену
Степаненко: «Повнокровність, небанальність, експеримент – визначальні риси
творчої манери молодої авторки». Про Б.Щавурського: «Зображально-виражальні
засоби, якими він послуговується, – незужиті, несподівані і неповторні». Незужитість-небанальність-неповторність,
які Тетяна Дзюба бачить у творчості рецензованих літераторів, на жаль, не стали
«визначальною рисою» її власної критичної творчості. «Витончена звукова
оркестровка поезій О.Куценко налаштовує на певний настроєвий лад їх сприйняття».
І про Б.Щавурського: «У збірці автору вдалося віртуозно поєднати ускладнений
зміст з прозорою, музичною формою». Чи не та сама «музична оркестровка»
вчувається тут? «Поетеса схильна до саморефлексії. У більшості її поезій
проглядає пронизливо-особисте», – характеризує авторка творчість Оксани
Куценко. «Як на мене, найповніше обдаровання А.Дністрового розкривається у тих
поезіях, де прослідковується його схильність до саморефлексії, інтимізованих,
особистісних, особливо якщо ще й написані верлібром», – пише вона в іншій
рецензії (зацитоване речення має у книжці саме такий вигляд). «Філігранність
форми, плавність, легкоплинність віршів поета актуалізує думку про синтез
мистецтв», – каже Тетяна Дзюба про поезію Ю.Бедрика. Не минає й Олени
Степаненко: «Поетка використовує засоби суміжних мистецтв: образотворчого та
музичного»…
селище Буча на
Київщині
Закінчення в наступному числі