Право на вето

На жаль, не можу похвалитися,
що знайомий із сучасною болгарською літературою. Приходить на думку «Природний
роман» Ґеорґі Ґосподинова, якого читав ще в російській «Иностранной
литературе», а тепер він вийшов українською мовою у видавництві «Темпора».
Звичайно ж, цього замало навіть для того, щоб підтримати світську бесіду за
обіднім столом. Проте, здається, справи мої не геть пропащі: несподівано я
отримав нагоду ознайомитися із творчістю болгарського поета Димитра Христова, і
що приємно – його поетична збірка побачила світ у моєму рідному Луцьку. Мабуть,
це добрий знак. Для мене, для Луцька. Зрештою, для України. Адже, аби
порахувати поетичні книжки зарубіжних поетів, що з’являються в перекладах
українською мовою упродовж будь-якого календарного року, напевно, вистачить
пальців однієї руки. На причинах цієї ощадності, щоб не сказати, – зубожіння,
зупинятися не буду. Дозволю собі ненадовго затримати власну увагу та увагу
читачів на збірці віршів із промовистою (з огляду на мовлене вище) назвою
«Крізь кордони».Як би мені хотілося накласти вето на цю довбану нинішню українську реальність! Українці мене зрозуміють. Гадаю, болгарин Димитр Христов – теж. Бо Україна – лише клаптик цього світового Риму, лише фрагмент із процесу, де «скам’янілі тіні, різні за величинами, / продовжують грати / у гру непристойну, подвійну». Краще не скажеш. В одному реченні вміщається вся геополітика.

У
збірці переважає інтимна лірика. Принаймні на перший погляд. Ліричний герой
Димитра Христова закоханий, пристрасний, але не безумний. Хоча, як відомо,
кохання не просто потурає безумству, безумство вважається чи не
найкрасномовнішою його ознакою. Проте цілковито раціональним у своїх почуттях
ліричний герой також не виглядає. Либонь, це мудрість. Мудрість, що живиться
любов’ю. В любові і сила, і слабкість його мудрості. А оскільки ця мудрість не
сліпо інтуїтивна, а осмислена, то часами окреслюється у філософські сентенції,
але зазвичай виражається ментальними станами, що пов’язані із особистісним
світосприйняттям і світобаченням. Зрештою, це навіть може бути стан після
фізичних любощів:

Утома додає нам філософії –

мудрішаємо, щойно лиш полюбимось.

За
Христовим, буття світу вичерпується буттям чоловіка і жінки. Найголовніші
події, що відбуваються у світі, це – стосунки пари закоханих. Все решта –
причина або результат цих стосунків. Дуже часто поети експлуатують у творчості
(часом і в житті розігрують) мотив нещасного кохання. Це або нерозділене
кохання, або втрачене, або ж на заваді йому стоять якісь сторонні сили. Нещасне
кохання – це страждання, а вважається (визнається творцями), що страждання
більш поживне для творчого натхнення, ніж ідилічне почуття. Та й читача легше
розчулити і зачепити за живе. Читач готовий не тільки співчувати, а й
співпереживати нещасливому коханню – його це облагороджує, а ідилій він не
любить – вони пробуджують у ньому заздрість. Якби я назвав Димитра Христова
співцем щасливого кохання, мабуть, не помилився б, але перебрав би із пафосом,
яким поет аж ніяк не зловживає.

Кохання
не засліплює, не затьмарює розум ліричного героя, навпаки – його зір стає більш
проникливим і ясним. Кохання підносить героя над побутом, над безладом, який
йому так любий («Посвята»), підносить до таких висот буття, з яких буденні
вияви світу починаєш читати як одкровення. А оскільки піднесення – зворотна дія
падіння, то усі ці різкі зміни масштабу речей та раптові прозріння часами
супроводжуються острахом.

Все набуло порядку. Час і простір

ми з точністю розкреслили до
крапки,

що можемо спокійно відгадати,

коли і як прийде остання мить.

Класична
теза, що знання породжує печаль, знаходить підтвердження в душі ліричного героя
Димитра Христова, проте не у формі приречення, позаяк щастя кохання він приймає
не у вигляді єлейного благополуччя, а в усій його драматичності, а подекуди й
трагічності.

Гуляє пара грішників по раю,

та скоро Бог покличе їх до пекла.

Але
найбільший страх закоханого вміщається у думці: «раптом на подвір’я ступлю не
я, а інший чоловік». Цей страх навіть не ідентичний страхові смерті, бо смерті
він боїться лише у побуті, але не в бутті, де, відчуваючи себе пригорщею піску
у хижій лапищі вітру, ліричний герой не втрачає філософського спокою: «хай
вітер мене розвіє так, / як розвіває пилок з дерев – надію на життя». Очевидно,
ця надія на життя продиктована вірою в кохання як у Божий промисел. У своїй
вірі він непохитний і керується нею, мов досконалим законом, дотримуючись
якого, часом діє парадоксально. Найбільш красномовною ілюстрацією подібної
парадоксальності є вірш «Розлука»:

Все більше віддаляєшся від мене,

але я не кваплюся навздогін,

стоятиму тут, чекатиму.

Коли будеш певна, що відійшла
якнайдалі,

зустрінеш мене знову.

Земля ж бо кругла, чи не так?

Тоді я теж вирушу,

адже кожен із нас повинен

пройти свій шлях

до іншого.

Хотілося
б також, зважаючи на українські реалії, відзначити вірш «Покинута хата». Якби
не знати, що це переклад, зі шпальт, скажімо, «Літературної України» він
сприйнявся б як суто українська рефлексія. Окрім цього, вловлюється відчутний
інтонаційний перегук із віршем Миколи Вінграновського «Піч». Не без подиву
відзначаєш, що це гірке і болісне відчуття, яким породжені рядки Димитра
Христова, очевидно, ріднить наші етноси.

Окремої
розмови варта невеличка поема «Римський театр», котра хоч і відсилає до часів
Риму в період його занепаду, проте свідчить про занепад саме сучасної
цивілізації. Чимало рядків із цього філігранного твору просяться, щоб бути
зацитованими. Як от:

Якщо ти – від народу,

тобі обраним вже не стати.

Можеш творити історію,

але інший її писатиме.

Як
кожен притомний українець, я наразі зосереджений, можливо, навіть надміру
зациклений на проблемах, що підстерегли і без цього не вельми благополучну мою
Вітчизну, а поема наповнена сентенціями, які написані наче із озиранням на
українську дійсність. Повірте, я нічого не притягую за вуха. Просто підстави,
що дають мені нагоду тягнути ковдру на себе, свідчать про універсальність
поезії Димитра Христова.

Завершується
твір рядками:

Перш, ніж запанує хаос –

коротка пауза.

Небуття недалеко.

У таку доленосну мить

немає великих, але

ПОЕТ МАЄ ПРАВО НА ВЕТО!

Як
би мені хотілося накласти вето на цю довбану нинішню українську реальність!
Українці мене зрозуміють. Гадаю, болгарин Димитр Христов – теж. Бо Україна –
лише клаптик цього світового Риму, лише фрагмент із процесу, де «скам’янілі
тіні, різні за величинами, / продовжують грати / у гру непристойну, подвійну».
Краще не скажеш. В одному реченні вміщається вся геополітика.

Стосовно
перекладача. Я не знаю болгарської мови і не зміг би оцінити переклад, навіть
якби мав доступ до оригіналу. Але у мене є певність, що переклади зроблені
вправно. Поезії читаються так, наче написані українською мовою. А це вже
показник. Версифікаційна майстерність перекладача, Анни Багряної, не викликає
сумнівів. Свідченням цього – вірші, у котрих присутня метрика. Жодного зайвого
слова у рядку, яке б встромлялося задля дотримування розміру. У свій час, коли
я писав кандидатську дисертацію, один із її розділів був присвячений
порівняльному аналізу українських перекладів віршів із збірки «Антисвіти»
Андрія Вознесенського із оригіналами, то там мені довелося зіткнутися зовсім із
протилежними прикладами. Я не знайомий із загальним перекладацьким доробком
Анни Багряної, щоб оцінювати її здобутки тлумача, проте рецензована мною
збірка, як мені здається, заслуговує на схвалення.

Збірка
завершується рядом мініатюр, в одній із котрих ідеться:

Письменник, наче верблюд –

повинен витримувати спрагу,

голод і довгий шлях.

Все решта – справа таланту.

Що
ж, здається, ні автору, ні перекладачу у таланті не відмовиш.