Поза грою

176

Збірка есеїв
«Тотальний футбол» (Упор. Сергій Жадан. – К.: Грані-Т, 2012. – 216 с.) за своїм
задумом апріорі зорієнтована на аудиторію Заходу. Невипадково вона спочатку
з’явилася в Польщі й Німеччині, а лише після цього й в Україні. Її інформаційна
супермета – розповісти про футбольні справи й міста, що приймали матчі
Євро-2012. У цій збірці вісім есеїв, які, зрозуміла річ, представляють вісімку
авторів. Якщо її смисловий контент і структурно-персональний склад перекласти
на мову гри, то маємо дві команди – українську й польську, в кожній з яких по
чотири гравці.

В українській літкоманді гру розпочинає Євген Положій –
есеєм «М’ячі. Київ». Розпочинає неквапливо, без особливого ігрового (ну, в
сенсі текстового) захоплення, бо воно й зрозуміло: вся гра попереду, часу
неміряно, куди ж поспішати? Й без особливих комбінаційних знахідок. Поволі
просуваючись із м’ячем уперед, він неквапно розповідає. У його дещо
флегматичному наративі трохи «динамівського» сюжету, трохи футбольної історії,
трохи політики, трохи медитацій на одвічний мотив «як тебе не любити, Києве
мій», трохи анекдотичності й зовсім не трохи автобіографічних колізій. І,
безперечно, не обійшлося без Чорнобиля. Ну й справді – які ж Київ, Україна й
український футбол без Чорнобиля?

Наступним м’яча підхоплює Сергій Жадан, який, схоже, завжди
готовий його одержати і практично завжди знає, як ним розпорядитися. Його есей
«Чорне золото надії. Донецьк» у черговий раз потверджує, що сказати «Жадан»
автоматично означає промовити «вербальний дриблінг». Інколи виникає враження,
що йому все одно, про що вести мову – ну, в сенсі розповідати, а якщо точніше –
вести літературну гру. Свою атаку Сергій Жадан розпочав концептуальніше,
окресливши фабульні перспективи текстових (не варто забувати – цебто ігрових)
дій – мандрівку на «Донбас Арену». Майстерність вербального дриблінгу,
щоправда, аж ніяк не компенсує граничну уповільненість інтриги, а структура
розвитку комбінації не претендує на гіпер¬оригінальність. Для Жадана мандрівка
на донецький стадіон є симпатичною можливістю погомоніти про те, що він,
очевидно, найбільше собі у своїй літературній грі вподобав, – погомоніти про
кухню. Так-так, про Кухню життя. А одним із її симптоматичних виявів якраз і є
кухня навколофутбольної дійсності. У якій він, безсумнівно, добре розбирається,
що цілком емблематично потверджується, наприклад, фразою-концептом «Я не
випадково відходжу від теми футболу», оскільки відхід від теми – хоч якою б
вона була – справді рідко коли буває випадковим. Комбінація «Чорне золото
надії. Донецьк» – це такий собі футбольний фрістайл, де дуже багато абсолютно
вільних – ну, зрозуміла річ, вільних від самого футболу – порухів думки й
погляду, а якщо цю комбінацію подати мовою літератури – то це дуже-дуже великий
верлібр, як майже все, що останнім часом Жадан видає на-гора, ставши
гірняком-універсалом письменницької праці. Суто футбольним сюжетам чи, точніше,
субсюжетам, в цьому есеї не так уже й тісно. Індивідуальна комбінація у вигляді
мандрівки на футбол-арену теж не претендує на карколомну новизну. Атакувальні
дії, власне, вийшли, без власне атакувальних дій.

Жадан пасує на Наталку Сняданко, і тут виникає приваблива
загроза самобутньої, ба навіть украй самобутньої атаки, і справа, безперечно,
зовсім не в безнадійно обнадійливій назві есею – «Карпати» знову програли в
футбол. Львів», а у зовсім іншому, у ключовому зізнанні, що «футболу я не люблю
і, відповідно, на ньому не знаюся». Ну, думаєш, тепер почнеться, зараз
Сняданкова нараторка продемонструє таке знаття-розуміння футболу, хоча б у його
львівських координатах-параметрах, що дасть фору і Положію, і Жадану. Й
справді, натяк на футбольні цікавинки відбувся – нетривалою розповіддю про
історію галицького футболу. Проте коли футбольна минувшина Львова у
Сняданковому виконанні себе вичерпала й залишився Львів і лише Львів, а ще
точніше – його приватне і суб’єктивне бачення-сприйняття, то атакувальні наміри
захлинулися і вже практично не поновлювалися до кінця цієї розповіді. Якщо це
все перевести на мову футболу, то виходить, що, отримавши м’яча, нараторка
Наталки Сняданко невдовзі замислилася над фундаментальним питанням: а що ж із
ним робити? Й урешті не знайшла цікавішого рішення, як вибити його за межі
поля, в аут.

Коли після вкидання з-за бокової м’яч потрапив-таки до Сашка
Ушкалова, він есейно означив свою територію – «Харків: фабрика футболу.
Харків». Хоча другий раз ім’я міста можна було й оминути: і так усе ясно. Як
стало ясно й те, що м’яч натрапив чи то потрапив до центрфорварда, який рішуче
кинувся вперед, різко пришвидшивши темп гри української літкоманди. Нарешті
постала справжня тотальна атака – футбол просвічується й іскриться в
автобіографічних світлинах, у домінант-фабулі, у спостереженнях і рефлексіях
Ушкалового наратора. Й справа не в тому, що у тексті зринають-фігурують «Метал»
(«Металіст»), Олег Блохін, «Динамо» (Київ), футбольна збірна «жовто-синіх»,
першостоличний Харків із проблемами його інфраструктури. Справа якраз у тому,
що стає зрозуміло: футбол – як трактат ментального світопотрактування, як
бенефіс креативно-інтелектуальної думки, як виверження усієї гами
сакрально-брутальних людських емоцій, а не лише як гра з необхідністю
колективних дій – нуртує, піниться і вибухає в усьому єстві Сашка Ушкалова, що
розповідати для нього про феєричну фантастику футболу – це проживати
найзахоплюючіші миттєвості цього¬світнього життя-буття, що він відчуває
симфоніку, кінорежисуру, архітектоніку гри і може допомогти відчути це іншим.

У польській команді першим торкається м’яча Марек Бєньчик.
Його задум, оприявлений у есеї «Останній штрафний. Варшава», безперечно, слід
визнати структурно оригінальним – розповісти про футбол і Варшаву через
монологи низки нараторів, які всі, зрозуміла річ, замкнені на столичному місті.
Есей Бєньчика настільки насичений монологами, що саме це чи то лірично, чи то
епічно віддаляє їх від реально-натурального футболу.

Коли м’яч потрапляє до Павла Гюлле, то ситуація докорінно
змінюється. Його доволі компактний есей «Пан Янек. Ґданськ» так органічно
зрощує футбол, людську долю, обриси польської історії й знову ж таки живу
футбольну дійсність, що виникає ефект переживання й прочитання Футболу життя, у
якому все перетнулося, схрестилося, злилося щільно і невелемовно, як це й
стається у справжній грі, ну, себто життєгрі. «Пан Янек. Ґданськ» – це, за
літературним рахунком, лише напів-есей, текст тяжіє до викінченої новели, де
слово добряче важить і навіть прогинається від власної ваготи саме тому, що
подає зрізи психолого-свідомісних заглиблень.

Наступна виконавиця Наташа Ґерке зі своїм есеєм «Футбол і
польське питання (unplugged). Познань». Скажу одразу – не лише нічого не маю
проти жінок у футболі й у футбольній проблематиці, а й навпаки, вважаю жіночий
футбол надзвичайно ефектним та перфектним видовищем – насамперед через
поєднання чарівної пластики, граціозної атлетичності й безмежної
експресивності, ба навіть екзальтованості. Так от, будучи навіть симпатиком
жіночого футболу, усе ж таки відзначу, що у форматі матчової книжки «Тотальний
футбол» і Сняданко, і Ґерке зіграли приблизно однаково. Тільки з тією
суттєво-несуттєвою різницею, що Наталка Сняданко хоча б витримала коротку
паузу, перш ніж скромно задекларувати свою любовну нелюбов до провідної
чоловічої гри, а Наташа Ґерке вчинила радикальніше – заявила про це першою ж
фразою, себто стрімко й безапеляційно: «Попереджую відразу, на футболі я
розуміюсь доволі середньо: плутаю вищу ліґу з першою, не розумію положення поза
грою, не знаю, в чому полягає дублет і хет-трик». Те, що вона вчинила далі,
виглядає виявом наративної послідовності: не вести мову про те, у чому
розуміється, за її словами, «доволі середньо».

Поховав футбольні амбіції польської літкоманди Пьотр Сємьон.
У есеї «C-Л-А-С-К. Вроцлав» він так захопився політичними акцентами і гейзерно
політизованими рефлексіями, що гра поляків-письменників втратила будь-які
спортивні орієнтири. У сенсі мотив футболу як гри, чистої або переважно чистої
собі гри було політично загублено. Натомість історію Вроцлава і трохи футболу в
ньому розгорнуто в таких політакцентованих тонах і фарбах, вимірах і кольорах,
що склалося враження, що Пьотр Сємьон винайшов майже новий вид діяльності –
політичний футбол. Це все асоціюється з дещо екстравагантною поведінкою
виконавця, який вийшов на поле і замість того, щоб включитися в гру, почав
улаштовувати демонстративні розбірки з усіма, хто тільки попадався йому під
руку – з гравцями команди-суперниці, головним арбітром і лайнсменами, не-своїми
вболівальниками тощо. Інакше кажучи, він поставив крапку на футбольному мотиві
у цьому, останньому есеї книжки, значно раніше, ніж закінчився сам матч-книжка.
А книжка-то, хоч як це дивно, називається «Тотальний футбол», а не «Тотальна
політика» й уже точно не «Українсько-польський політфутбол».

 

м. Херсон

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!