Повний «занепад» Анатолія Дімарова

310

“Українська літературна газета”, ч. 7-8 (325-326), квітень 2022

 

17 травня було сто років з дня народження відомого українського письменника, лауреата Шевченківської премії Анатолія Дімарова (1922 – 2014).

Спогадами про нього на своїй сторінці у Фейсбуці поділився український письменник Павло Щегельський. Нижче – публікуємо цей текст.

 

Виповнилося 100 років від дня народження класика української літератури Анатолія Андрійовича Дімарова. Його вклад в нашу сучасну прозу важко переоцінити. Про його романи й повісті написано сотні рецензій, десятки дисертацій, та мало хто з дослідників знає про Дімарова-поета.

Щоб заповнити цю прогалину в творчій біографії літературного метра, пропоную мою передмову до збірки поезій «На війні і по війні»:

Ідея видати збірку поезій Анатолія Дімарова була несподіванкою як для самого автора, так і для для мене як видавця.

В одній із розмов, коли готували до друку роман «І будуть люди», Анатолій Андрійович несподівано порушив тему рецензування письменницьких творів і всього того, що за тим «рецензуванням» стояло:

– Теперішні молоді не можуть собі навіть уявити, в яких умовах ми тоді працювали, – почав він. – Ну хто з них знає, що таке закрита видавнича рецензія, чи, скажімо, спеціальний редвисновок. Це тепер дозволено друкувати все, що написане, а тоді існувала ціла каста номенклатурних товарознавців від літератури, головним завданням якої було винюхувати «крамолу» й «не пущать». До смішного іноді доходило у тих пошуках.

От вгадайте, за що я отримав свою першу сувору догану… Ніколи не здогадаєтесь!

Працював я тоді на Волині. Було це в ті сумнозвісні часи, коли нашого класика Максима Тадейовича Рильського звинуватили у моральній розбещеності та занепадницьких настроях за збірку поезій «Мандрівка в молодість». Цькували по-справжньому, професійно й широкомасштабно: у кожній області влаштовували показові суди над тими авторами, які хоч чимось наслідували Рильського, витравлювали, так би мовити, моральну розбещеність як явище.

От саме під ту кампанію потрапив і я з двома своїми віршами…

І він продекламував з пам’яті:

 

* * *

Сизокрилою голубкою

Я тебе знайду.

Стала ти моєю любкою

В золотім саду.

Цілувала, віддавалася –

Спрага ж як була.

Бо незнаною зосталася,

Свіжою пішла.

І солодкий біль не гоїться,

Вік йому цвісти.

Що у серці моїм коїться,

Знаєш лише ти.

 

– Ну, з моральною розбещеністю розібралися, – пожартував я. – А де ж занепадницькі настрої?

– От вам зараз смішно, – вдав, що обурився, Анатолій Андрійович, – а мені тоді було не до сміху. І не тільки мені: вірші передали в літературній радіопрограмі, так директорові обласного радіо вліпили за те строгача.

– А занепадницький вірш пам’ятаєте? – не відступав я.

– Та ось він, проклятий! Слухайте:

 

* * *

Осінь стукає в вікно:

– Ви готові? Ви готові? –

Відцвіли уже давно

Чорнобривці тонкоброві.

Відцвіли й минулі дні,

Що мені весна наснила.

Ти наснилась теж мені,

Чи не правда, моя мила?

Це було давним-давно

Або й зовсім не бувало…

Я не знаю… Все зів’яло…

Осінь стукає в вікно.

 

– Ну як вам? Повний занепад?

– Ну, коли «все зів’яло…»

– І, що цікаво, – ніби й не чув Анатолій Андрійович, – на догані наполіг секретар обкому партії з ідеології, найбільший ловелас і розпусник на всю область. Прізвище називати не буду, царство йому небесне…

– А що, коли «морально розбещеного» Дімарова та видати окремою збіркою? – запропонував я.

– Ну що ви, – відповів Анатолій Андрійович, – кому потрібні моральна розбещеність та занепадницькі настрої молодого Дімарова?.. Там і віршів тих – кіт наплакав…

Залучивши у спільники дружину письменника Євдокію Нестерівну, я все-таки зумів умовити патріарха нашої літератури розшукати в домашніх архівах поетичний доробок давно минулих років, переглянути його й хоча б самому визначитись, що з написаного витримало випробування часом, а що застаріло.

Анатолій Андрійович знехотя погодився.

І лише після того, як я прочитав рукопис й зателефонував авторові, щоб поділитись враженнями від прочитаного, зокрема про те, які з віршів мені найбільше сподобалися, Дімаров несподівано признався: «А ви знаєте, саме за ці вірші мені дали рекомендацію до Спілки письменників Павло Григорович Тичина і Максим Тадейович Рильський. Третю рекомендацію дав Леонід Новиченко. Але то вже за прозу…»

Ось така історія.

Павло Щегельський

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!