19 березня у
видавництві «Смолоскип» відбулася презентація незвичної книги. Артем Сокіл,
українець, котрий мешкає в США, вирішив спробувати написати продовження
недописаного роману Миколи Хвильового «Вальдшнепи» – так з’явилася повість
«Аглая».
Цікаво, що Артем Сокіл не буквально продовжив «Вальдшнепи» з
того місця, на якому обірвалася та частина роману, що дійшла до нас. Він
написав повість із життя покоління дітей персонажів «Вальдшнепів». Отже, дія
«Аглаї» відбувається у шістдесяті роки, а молоді герої знову змушені
розв’язувати для себе питання про свободу, обмеження і мораль, про поєднання
соціалізму та націоналізму. Власне, вони – символічне зображення
«шістдесятників».
На презентації книгу обговорювали молоді науковці, студенти
з різних регіонів України та їхні старші колеги. Амбітний проект «полеміки з
класиком» викликав інтерес і різні
думки.
Ось, наприклад, що сказав Олександр Вешелені з Вінниці,
котрий, між іншим, свого часу досліджував творчість Миколи Хвильового, зокрема проводив
паралелі між його «Санаторійною зоною» та «Польотом над гніздом зозулі» Кена
Кізі.
– Рецепція роману «Вальдшнепи» в еміграції – це мірило
рецепції цього тексту і взагалі нашої культури, «Розстріляного відродження». Бо
в Радянській Україні такої рецепції взагалі не було і бути не могло. Можна
згадати дискусії в МУРі та інших середовищах, і хотілось би згадати таких
яскравих персонажів, як Юрій Лавріненко, котрий під псевдонімом Юрій Дивнич
писав передмову до «Вальдшнепів», де назвав цей роман «національним романом»,
говорив про його потужність, а з другого боку – такий собі містифікатор
Лясковець, за яким ховається Леонід Мосендз, який надто критично ставився до
цього тексту, до постаті Хвильового, і його нарис-брошура «Микола Хвильовий:
легенда і дійсність» – це яскраве, але вкрай критичне сприйняття Хвильового та
роману. Гадаю, саме дискусія на еміграції стала одним із поштовхів тому автору,
якого ми зараз звемо Артем Сокіл, звернутися до цього тексту і розставити
акценти – чим би могли бути «Вальдшнепи» в перспективі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Основна проблема як «Вальдшнепів», так і «Аглаї» – це
фанатичний пошук ідеї та неможливість її знайти, оскільки зв’язок між
поколіннями втрачений. Герої нової повісті можуть лише руйнувати, вбивати своє
минуле. З погляду ХХІ століття становлення шістдесятників в «Аглаї» – це етап у
нашій історії. Важливо, що історія про шістдесятників написана людиною не з
їхнього кола, але людиною, до нього причетною. Тож це чи не перша повість про
шістдесятництво, яка дає змогу нинішньому поколінню подивитися на цей феномен,
більш-менш об’єктивно, очима людини, яка вірила в потенціал шістдесятництва.
Про своє сприйняття «Аглаї» розповів Василь Пастушина, також
із Вінниці.
– Я почну з того, що мені не сподобалося як читачу.
Здається, в «Аглаї» відбувається своєрідна ретардація, уповільнення розвитку
сюжету стосовно «Вальдшнепів». Адже повість починається з кульмінації (розмова
вже старої Аглаї на кладовищі з духом Карамазова – цей епізод є дуже й дуже
емоційним), а потім хоч і присутня певна динаміка, загалом дія йде не спад.
Також, на мій погляд, в «Аглаї» замало невимушеності.
Зате приємно, наскільки вправно і майстерно автор надає
символічності різним образам – і персонажам, і, наприклад, острову Надії.
А жанр «Аглаї» я би визначив як повість-алюзія.
Продовжив роздуми про жанрову природу повісті та її художні
особливості Андрій Бахтаров з Ніжина:
– Це не повість-продовження, а більшою мірою автономний
твір, більше того, він навряд чи може отримати загальновизнане жанрове
визначення. Цікаво, що хоча феномен дописування і є відомим у світовій
літературі, проте він завжди був більше притаманний масовій літературі – не чув
про жодну спробу дописати недописані твори Кафки. А ось тепер маємо і доволі
унікальний зразок продовження тексту, так би мовити, високої літератури.
До речі, існує ще одна версія щодо продовження
«Вальдшнепів». Олександр Муратов у дев’яностих роках розповідав, що його
батько, Ігор Муратов, чув від Хвильового одну з альтернативних ліній подальшого
розвитку сюжету. Там друга частина виглядає так: від Вовчика, приятеля Карамазова, спецслужби
вимагають убити Дмитра. Він довго думає, як це зробити, й вирішує, що найкраще
– під час полювання. Але вже на місці не витримує психологічного тиску та
зізнається в усьому. Між ними починається бійка, Вовчик стріляє та вбиває свого
друга. Розв’язка: Карамазова ховають як героя, а Вовчик отримує зелене світло
для своєї кар’єри.
Юлія Ших зі Львова розглянула повість Артема Сокола з
позицій більше соціологічної, ніж філологічної проблематики:
– Артем Сокіл недвозначно показує нам, читачам: існує
неабияка криза символічних ресурсів націєтворення. Це, може, навіть
найголовніша думка, яку Сокіл прагне донести до читачів. Саме через неї ми не
знаємо, як поводитися з тим минулим, яке отримали у спадок. А відтак, не можемо
знайти візію майбутнього.
Василь Голобородько надіслав свої письмові роздуми з приводу
прочитаної повісті, у яких, зокрема, зазначив:
«Роман, незважаючи на те, що в ньому діють персонажі із тими
ж іменами, що і в романі М. Хвильового, не є продовженням цього твору, а його
палімпсестом: як у Дж. Джойса «Уліс»
накладається на «Одіссею» Гомера, чи як у Пантелеймона Куліша оповідання
«Орися» накладається на шосту пісню із «Одіссеї», яка у свою чергу накладається
на частину української казки.
Здається, це перший роман про рух шістдесятників…
…Аналіз роману Артема Сокола іще попереду. Він є доброю
нагодою поговорити критикам та літературознавцям багато про що. І про те, що
стосується 20-х, 30-х років ХХ століття, і про те, що стосується шістдесятників
та й про наш час, до якого ми дожили та в який Божою волею ми потрапили».
Що ж, тепер буде цікаво подивитися, яка доля чекає на цю
вельми експериментальну для української літератури книжку.