Наративне
Любомир Медвідь. Ім’я, що завше у Львові було оточене загадковим
серпанком, якимось флером романтичних недомовок та, ба, навіть пліток… Зовсім не ризикую, вживаючи щодо Медведевої
творчості й такі слова, як таємниця, міф, нез’ясовність художніх алюзій… І це стосується не лише його живописних
полотен, він – народний художник України, заслужений діяч мистецтв України,
керівник кафедри монументального живопису Львівської національної академії
мистецтв, а й літературної творчості, що її він не полишав упродовж багатьох
літ. Час до часу публікуючи свою прозу у періодиці, або поодиноко видаючи
окремою книжкою. Добротно.
Приблизно тридцять років тому з’явилася його повість „Кому повінь
підвалиною” у львівському часописі „Жовтень” (нині „Дзвін”); що згодом, уже у
90-і роки, вийшла книжкою. Добре пам’ятаю „вибуховість” цієї „речі” на фоні
тодішнього всезагального кволого соцреалізму і „благодатного” застою в
офіційній літературі. Уже зараз можу сказати, що Медведевий спосіб художнього
освоєння, як не дивно, ще до виникнення українського постмодернізму, можна було б дефініціювати, як
неомодерністський (моє визначення). І понад це: особистісно-неомодерністський,
можливо, вартісно утверджуючий себе навіть без „школи” та послідовників… Одинаком. Але – повноцінно. Беззаперечно.
Звісно, що з комідеологічних причин ні тодішня актуальна критика,
ні академічне літературознавство, назагал не толеруючи усілякі там „-ізми”, „не
помітили” цього явища в новітньому українському літпроцесі. А далі – німотне
замовчування, – як випробуваний спосіб вилучення всього неугодного… Та дарма!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сьогодні маємо ошатне видання у твердій палітурці класичним
форматом – Любомир Медвідь, „Ремінісценції-2”, Львів, Апріорі, 2013р., 274
с.
„Шелест розставлених слів…”
Природна звершеність авторського таланту вислідковується і в
коментарях у книжному „передмовному” слові, потроху вже на початку спілкування
розташовуючи читальника: „Я, справді, не знаю – яка мета отих пропонованих
Читачеві текстів, хоча ціль обрана достеменно відома: я бажаю, щоб шелест
розставлених мною слів зворушив увагу читача, як приміром, зворушує шелест
листя… Цебто: це не важливо – чи відлунням життя, а чи зітханням смерті, чи
обох заодно, – з’єднаних у бездоганному, як кристал, геометричному розташуванні
атомів в улюбленій комбінації Творця, істинного і єдиного”.
…А таки читальника, – досвідченого, і, сказати б, професійного,
вже майже заангажовано цим стриманим колоритним розумуванням! Націленістю на
свою художність. На свою…
До слова
Читати Любомира Медведя – насолода. (Не поспіхом. Смакуючи). …І
знати, що залишається ще достатньо недочитаного! Відкласти неквапом на потім. І
по тім мати ще чимало дивовижних можливостей… І від того лише пошепки
усміхатися…
„Чоловік – це Пікассо – відступає убік, придивляється зображенню,
додає лінію горизонту і ставить крапку. Потім ще якусь хвилину стоїть, весь
залитий сонцем, ясний на тлі густо-червоного, потемнілого під косими променями,
берега. Вдосталь намилувавшись своїм витвором, маестро востаннє кидає погляд і
йде собі далі”. („Пікассо Рея Бредбері”, проект кіносценарію).
Текст як повернення до себе
…У просторі його „ремінісценцій” хочеться перебувати. І справа
тут не лише у традиційному співавторстві, збентеженому розгонистою уявою чи
егоїстичному зіставленні якихось власних творчих можливостей у царині
літератури читальника, а, радше, – у постійному силовому полі його текстів:
воно таки тримає, поступово змінюючи твою свідомість, подеколи аж до певних
засадничих основ. І ти вже разом з
автором витворюєш незнану досі нову духовну історію. Водночас, не хапаючись за
все поспіль, а лише маючи об’єкт, підлаштований Медведем так хвацько, наче він
принесений якоюсь природною стихією. …І
тобі вже нічого не хочеться з’ясовувати, а лише поринати в химерії, як ось в
есе-феєрії, я б цей текст все ж назвав вільною повістю, „Кому повінь
підвалиною”. „Вільною” не лише через позажанрові несподівані та розкуті
інтерпретації авторського чуттєвого сприйняття довколишнього світу, а ще й
тому, що подекуди завважую, що текст ніби звільняється від автора і в цьому
саморозвитку дає собі раду самочинно. Унікально! Припускаю, що письменник десь
і передбачав такий ефект і свідомо відпустив текстове тіло, аби поспостерігати
зі сторони за дивними його перетвореннями, „відчуваючи тремтіння перед
маєстатом мистецтва” (це з авторської передмови до книжки).
Дуже обережно ставлячись до цитування прози (з багатьох суттєвих
причин, що їх не буду тут перераховувати), все ж наважуся привести і
найпочатніший-початок цієї повісті-есеї, даруючи золотий ключик
читальнику-інтерпретатору.
„В юності мене навідувало особливо гостре відчуття. Дійсність,
очевидну, невідступну, бездоганно розташовану навколо і поруч, пригашену
сутінками, немов попелом – плісняву по кутках кімнати, смуги тіней за обвислими
фіранками, офсетний відтиск вікна обіч віяла фотографій у важкій чорній оправі,
що нагадувала інше вікно, спрямоване в окремий зачаєний світ, відразу за яким
перед клином, де сходилися стіни, відбулося загадкове явище завихрення простору
– навколишню дійсність раптом осяювала дивна, майже зловісна заграва. Ядро її
перебувало в незмірно віддалених сферах, поза межами моєї потривоженої уяви, і
по спині моїй перебігав легкий, зовсім, однак, реальний струм”.
…Авжеж! Добре підтвердження моїх попередніх розмислів. На поверхні
– очевидність потреби читацького неодноразового повернення до таких текстів. Не
зазіхаючи на чуже. До себе. До справжнього. Літератури як триваючої реальності.
***
…Подивовую вишукане екзистенційно-сакральне осердя назви повісті
„Кому повінь підвалиною”. Вчитайтеся: спершу видається, що змістово-семантичне
наповнення вигулькує наступним чином – вода плине підвалиною; але якщо таким
чином – вода є комусь підвалиною житлової будівлі?!. Тобто, найбільш стабільна основоположна
частина конструкції житла є живою водою… Це ж яка колосальна мегаметафора: вода
– як підвалина (символ вічної рухливості та очевидної незнищенності зв’язку зі
світом безконечності)! Споруду на таких підвалинах поруйнувати просто
неможливо. Зовсім не ризикуючи приглушити звучання цього астрального образу,
припускаю, що саме на таких підвалинах і вибудовано нашу Українську Хату. „…І вічні ми будемо з нею”.
Застереження себе
Думаю. Відчуваю. А, можливо, й навспак. І висвічується: основою
його естетики, незмінною та живою, є якийсь дивний безупинний лет: зустрічі та
проводи чужих і невідомих життів, як свого життя; вилущування себе самого
(самісного) з безконечного горіха всесвіту; витискання барви досі непізнаної й,
напевне, навіть дикої стосовно до того, що вже сталося, і що статися ще має.
Так, – ніби „ молодість – старість”, „старість – молодість” і, по суті, немає
між ними ніякої різниці. Лише плин весняної води підвалиною…
Письменник не шукає відповідей. Він, радше, виношує якісь питання.
Але вони не є тягарем для нього, вони просто його провадять. Провадять…
…Він не боїться застерегти себе в безпорадності перед світами,
перед Величчю Непізнаності Очевидного, перед Собою.
…Вишукуючи „форми”, автор подеколи віддаляється від читача,
одначе місцями стає по-приятельськи близьким і сприйнятливим.
Читання як дійство. Мабуть, що так. Дійство.
Безупинний лет.
Переживання дійсності
„ – Нормально. Я пишу просте, зовсім безпретензійне оповідання.
Йдеться про вечір на периферії. Ось як я починаю: на провінцію прийшла весна.
Садки поросли травою, ледве зазеленіли дерева; білизна сохне над подвір’ями.
Перестали смердіти нечистоти на городах. Сварливі торговки на ринку стали
значно привітніші…” І раптом:
„Мочаром, уздовж зарослого тростиною озера, блукають двоє птеродактилів…
Варто тільки зазирнути у вікно…”При тому, – при всьому, що це зовсім ніякий
не химерний чи, тим паче, магічний реалізм. Та й тоді, у 60-х минулого
століття, коли й була написана Медведем ця новела („Чудова весна на провінції”),
мало хто у зашкорубло-тоталітарній країні міг собі позволити на такі способи
переживань дійсності. А Медведю саме так відчувалося і так писалося. І писав.
Власне, я вбачаю і у цих його текстах новітні, навіть сьогодні, прояви
неомодернізму, коли пригасають усі найбільш авторитетні голоси, прислухаєшся
лише до власного дихання, аби видобути найзачаєніше, спонтанно витворюючи для
цього й непослідовно, й неквапом, а зненацька, ніби вигулькують контраверсійні
новочасні метафоричні форми. І вони закриваються своєрідним „стилістичним
авторським патентом” і не можуть (власне!) використовуватися більше ніким і
ніколи, стаючи спонтанно певним брендом часу. Авторським. Талановитий масштаб
особистості.
Наприкінцеві
розмірковування
(поза дизайном)
У книзі шляхетно і неприскіпливо розсипані авторські
рисунки-ескізи (напевне, створені Медведем ще в період написання текстів, не
виключаю, на тих же листах), легко і без якоїсь зумисної мети; можливо, як
студійно-пошукові „форми” чи щось подібне. Це виглядає на оригінальний
природний естетичний супровід книжкових текстів, незважаючи на імпровізаційну
незавершеність шкіців та їхню незаангажованість безпосередньо в
понятійно-образну систему запропонованої прози.
Доцільність такого вирішення – очевидна: як можливість відчути
окремі давні спроби „дослідження” засобами образотворчого мистецтва власного
Світу Рефлексій і Почувань. Здолати напливаючі комплекси нечуттєвого
невігластва; намацати деяку новизну „гри в бісер” (за Германом Гессе). Можливо,
й самому подивуватися, як цій навченій руці заповзятого профі ще й відверто
сприяє спонтанна та неконтрольована бентежна духовна незалежність митця…
Письменника.
…Тішитися своїми відкриттями.
…Гадаю, це тішить й читача, примножуючи огром світів паралельних
і близьких водночас. Творячи нові формули входження в читацьку територію. Разом
із Любомиром Медведем.
м.
Львів