Творчий доробок поета Ярослава Павуляка – порівняно
невеликий: збірки поезій «Блудний
лебідь» (1993), «Могили на конях» (1999) і та, про яку йдеться. «Та суть,
зрештою, не в тому, – пише про Павуляка-поета літературознавець Петро
Сорока. – Досить прочитати будь-яку ліричну мініатюру чи більший за
обсягом твір, аби відчути, що це справжня поезія. Поетів такого рівня в Україні
одиниці».
Життя уродженця Тернопільщини Я. Павуляка круто змінилося після подій ночі першого травня 1969 року, коли він, недавній
випускник відділу кераміки Львівського училища прикладного мистецтва ім. І. Труша, встановив у рідному селі
Настасові пам’ятник Тарасові Шевченку. Відтоді потрапив під пильну увагу, як
тоді казали, компетентних органів. Після численних митарств на дорогах
життя 1978 року виїхав у Чехословаччину.
З 1991-го живе в Тернополі, працює завідувачем історико-меморіального музею
політичних в’язнів прокомуністичного режиму.
В основі поетично-філософської системи Ярослава Павуляка лежить образ-символ
– як найефективніший засіб пізнання
світу, як культурний код часу і простору.
Поет зумів сказати своє Слово. Зосередженість, «самособоюнаповнення» (за
В.Стусом) цієї на диво суґестивної поезії сприймаєш як власні настрої, переживання, відчуття. Образи-конструкції тяжіють до складної
метафорики: «І живу, усміхаюсь до себе / в круговерті бездомних птиць, /на
пергаменті мого неба – / ієрогліфи блискавиць (…) Флейти дощу / Застрягли у
землю. / Блакитноокі /Коні/ Побігли,/ Побігли / Дивитись. / Білі флейти дощу /
На конях». Ресурс відчуття художньої правди, проникливі, проймаючі інтонації
авторського голосу: ці вірші одночасно і сповідь, і проповідь – «Ми помираєм
самотужки / Без похоронної краси, / Хай наші душі, наче юшку, / Розхлебтують
бездомні пси (…) Знайдуть мене, чи сам я віднайдуся, / І не ридаю, не тремчу,
не сплю – / Вслухаюся в пророцтво землетрусу, / Зануривши обличчя у ріллю».
Безсумнівна ориґінальність художнього світобачення,
відсутність набору штампованих фраз і псевдопатріотичної риторики принципово
відрізняє поезію Я.Павуляка від заанґажованої продукції більшості
сучасників-поетів. Ці вірші – вислови
справді вільної особистості, не зв’язаної жодними канонізованими умовностями:
«В роті людини / вулкан зашнурований. / Дбайливо спрасовані крила / виснуть у
шафі / на цвяшку / Стебла мовчання / Від підлоги до піднебіння». Досвід поета
спонукає до відвертих інвектив, він гірко нервує від того, що відбувається в
Україні: «Але політика божевільна. / Їй інколи хочеться поласувати /
Людьми / І кров’ю / Запити (…) Ми так
привикли до корита, /Ми так вилизуємо дно, Що проковтнули б з апетитом / Яке
завгодно знамено». Але це не модна
нині патетика: поет не уявляє себе поза Україною, для нього Україна була, є і
буде з ним:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я – пломінь твій, а ти
мій край,
Не почужаймося
серцями,
Якщо злякаюсь –
покарай
Всіма найважчими
дощами.
Я твій боржник. Не в
тому суть.
Є щось дорожче мого
краму.
Якщо зневірився –
забудь
Всіма грядущими
синами.
Поет Ярослав
Павуляк постає як митець вибухової
експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморґанні
галюцінації – допомагає йому проникнути
по той бік свідомості, осягнути нескінченне і досі незнане. Прийоми, якими поет
досягає цих ефектів, традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики,
жахи, спотворене людське тіло, такий собі театр абсурду: «Лежить обличчя на
асфальті… Я підійшов, а біля нього /
Світився вирваний язик». Поет творить на перехресті стилів: бінарність самоідентифікації у реальності,
психічний анархізм, звільнення від контролю розуму, спонтанність вислову та
інтуїтивізм органічно поєднують непоєднувані стильові манери: химерний ґротеск
(«Так живу, щоб колись навесні / Заспівали могили на конях (…) Пливе по воді
книга, мов айсберг. / Зі споду її перелистують / риби, / водорості»), чистий
ліризм («Знайдуть мене з янтарними очима /Не витязем на карому коні – / Лежатиму навпомацки плечима / До неба, а
душею до стерні»), суміщення сну і
реальності, уявні й нелогічні поєднання предметів («Ось місце /
нашого поцілунку. / Ми спекли його /між вустами / і поклали в пташине гніздо. /
Потім ввійшли у стовбур, / обмоталися корою / і від вітру хитались / вкупі / з
деревом, / гніздом, / поцілунком»).
Окрім віршів, збірка містить поеми «Блудний лебідь»,
«Реквієм», «Підошва» та «Скрипаль і балада про нього». Ці твори мають примхливу
композицію, ориґінальний строфічний малюнок і демонструють право поета на
зухвалий експеримент. Романтична
піднесеність у поєднанні з елементами фантастики, деякий сюжет, психологічні
паралелізми, символіка, гіперболізація і віра в магічну дію слова справляють сильне емоційне враження.
Творчість Ярослава Павуляка
переживає сьогодні нову хвилю визнання. Він не комерційний автор, але є
багато читачів, які захоплені його поезією, бо
відчувають духовну спорідненість
із письменником, тому що він не фальшує, не грається навіть сам із собою,
зосереджений на внутрішньому, а не на суєтному зовнішньому. Слово шанованого поета екологічно чисте і байдуже до влади й аґресії, воно спонукає до відвертих відповідей, яких ще
ніхто нікому і ніколи не давав. Це
приваблює найбільше і, на мою думку, психологічно змінює якісь дуже суттєві речі,
адже кожна людина, яка прочитає ці
вірші, можливо, зрозуміє щось важливе про себе і своє призначення, відчує
свідомий потяг до повноцінного існування на землі.
м.Тернопіль