Потойбіч шиби. Есеїстика Степана Процюка

201

Степан Процюк. Аналіз крові. – К.: Грані-Т, 2010. – 144с.

«Поки поняття й терміни психоаналізу засвоювалися
різноманітними інтелектуальними дискурсами ХХ століття, в України була своя
дорога. Без психоаналізу. І без Фройда», – це уривок з есею Соломії Павличко
«Сто років без Фройда», що увійшов до книги «Теорія літератури» (праця видана
посмертно, у 2002-му році). А ось цитата з книги «Аналіз крові» (2010 рік)
Степана Процюка: «І хоч я тут пишу багато про психоаналіз – з точки зору
літератора, а не фахівця, – великі психоаналітики-теоретики теж не були
вільними від кумиризації. Зиґмунд Фройд 
у всіх працях виступає майже як бог цього вчення». Дистанція близько
десяти років, що пролягає між двома книгами, дозволяє прослідкувати ті якісні
зміни, які проживає наша література від початку хронологічно умовної точки
відліку, заданої у тексті Соломією Павличко. Але навіть тепер, не дочікуючись
далекої перспективи, можна цілком впевнено сказати: наступно-теперішня сотня
років крокуватиме в ногу і з психоаналізом, і з Фройдом (та не лише з ним).

Збірка есеїв Степана Процюка «Аналіз крові» – це книга, яка
не покликана виконувати роль звичного літературного інструментарію на кшталт
відображати-передавати-ідейно-навантажувати, а, методом психоаналітичних
практик, пропонує осмислити природу та поведінку людини.  У даному сенсі назва книжки вигідно ставить
акцент на фізіології, а ще – медичний термін є своєрідним мотто, що налаштовує
читача на аналітичне читання-співпрацю з письменником. Це і не дивно, адже  одним із центральних об‘єктів досліджень та
спостережень тексту є сам автор. Фрагментами «Аналізу крові», подібно до
елементів крові людського організму, можна вважати 20 розділів книги.
Проминаючи назву кожного з них, пропоную зазирнути у те метафізичне вікно
тексту (до речі, напівзамуроване з розбитою кватиркою), що зображено на
обкладинці збірки есеїв.

Аналізуючи термінологію, яку активно вживає письменник
(«депресія», «нарцисизм», «сновидіння», «невроз», «іпохондрія», «психоаналіз»,
«невротичний захист»), стає зрозуміло, що власний автобіографізм автор
переводить у площину художньо-психологічного експерименту. Досить важко
визначити кордони науково-психологічного та літературно-художнього дискурсів. І
прикладом цього є досить яскравий уривок 
із розділу «Нарцисизм і страждання», де автор пише про дитинство
Сальвадора Далі: «Напевне, все розпочалося тоді, коли його старший братик,
якого теж назвали Сальвадором, помер у крихітному віці. Мати часто ходила з
малим Сальвадором на могилу до першого Сальвадора, якого називала геніальним. І
хлопчина, ставши жертвою украй незрозумілої поведінки батьків, шалено намагався
довести власну не вторинність, якось «звернути» увагу родичів на те, що він
існує». В інтерв‘ю для газети «Zn,ua», що має назву «Мої герої є значно
більшими невротиками, ніж автор», Степан Процюк розповідає про трагічні події в
його родини: «Коли ще був дошкільням, помер спершу один, потім другий молодші
братики. Це наша найбільша сімейна трагедія, яка морально підкосила маму, та й
батька теж». 

Психологічні травми, яких людина зазнає у дитинстві, часто
спричинені не стільки безпосередньою причиною (смертю близьких людей), а
скільки реакцією на цей біль батьків: коли на очах дитини відбувається щоденний
«ритуал болю» у формі походу на кладовище – як у випадку Сальвадора Далі.

 

ALTER EGO

Метод психоаналізу, що автор запроваджує у стосунку до
власних персонажів, можна розглядати як один із способів, що дозволяє наблизитись
до особи письменника. Так, у книзі чимало епізодів пов‘язано із медичним
терміном «невроз», який Степан Процюк трактує досить неоднозначно, ось уривок
із розділу «Наодинці з порожнечею»: «Ризикну припустити, що частина цілителів
(тут це слово є синонім творчості) і є зраненими (у тому сенсі, що творчість є
способом подолання неврозу). Хоч Карен Горні вважала, що талант реалізується
всупереч неврозу, який блокує дуже багато психічної енергії…» Питання «завдяки»
чи «всупереч» неврозам людина реалізовує свій творчий потенціал, для
письменника є одним із основних. У тому ж розділі автор пише: «Іншими словами,
якщо вас в дитинстві били чи ви не знали радощів через інші форми деструктивної
поведінки батьків, то не обов‘язково ви повинні стати психотиком, маніяком чи
невдахою».

Дискусія, спричинена питанням людських неврозів, досить
цікаво демонструє одну із рис авторського стилю Степана Процюка – письменник
ніколи не нав‘язує своєї версії: «Зрештою, ви можете одразу забути ці
рефлексії, тим паче, якщо вони не будуть під якимось кутом чи квадратом до
вашого психічного стану». Я би не сприймала цю репліку як вияв авторської
толерантності у стосунку до читача, швидше – як внутрішнє незадоволення
відсутністю однозначної, або «ідеальної» відповіді. Отже, про ідеал та його
невротичні витоки (якщо вже говорити мовою автора) і буде наша подальша
розмова.

Розділ «Мегабайти пам‘яті» є один із небагатьох, який
присвячений спогадам дитинства. Згідно з концепцією Юнга колективного
несвідомого письменник трактує свою індивідуальну пам‘ять як частку «спільної
родової». Тут немає розгорнутих розповідей про рідних людей, лише лаконічні
штрихи до портретів батька та бабці. Навіть із тих коротких епізодів, а, як
називає сам письменник «уламків власної пам‘яті», перед читачем постає цілком
яскрава картина двох реальностей, в яких жила чимала кількість сімей УРСР. Я би
ще говорила про низку внутрішніх конфліктів, які доводиться персонажеві
переборювати самотужки: конфлікт історичних інтерпретацій («із дитячого
споглядання величавих карпатських гір, які тямили боротьбу українських партизан
із регулярними частинами більшовицької армії»), мовний конфлікт («Від дитячого
сприйняття російської мови на телеекрані як чогось нерідного і неорганічного,
що мене оточувало»), конфлікт цінностей («Першої огиди до букварів і читанок,
по вінця нафарбованих «обличчям хлопченяти», котре чомусь має бути рідним нам
усім»? Я ж завше думав, що найрідніше обличчя у матері…»)

Внутрішній дискомфорт ліричного героя поміж двох реальностей
(сім‘ї та соціуму), в яких доводиться 
перебувати одночасно й виконувати певні ролі та обов‘язки, формує ті
специфічні психологічні зв‘язки, які Лакан назвав «стадією дзеркала». Людина
відокремлює себе від світу речей у такий спосіб, аби створити свій власний,
ідеальний простір (можливо такий, де не доводилось би жити між двох
дійсностей). В одній із перших частин книги Степан Процюк говорить про власний
ідеалізм так: «Я завжди мріяв як про ідеальну дружбу, так і про ідеальне
кохання. Рештки цього ідеалізму не вивітрилися досі. Насильно випалюю їх, мене
жорстко, навіть жорстоко, вчить життя, боюся прив‘язаностей до людей, але не
можу знищити в собі цю донкіхотську часточку». А таки справді – ідеальний образ
у текстах Степана Процюка існує, і боротьбу автора з цим образом направду можна
назвати жорсткою. Тож пропоную поговорити про персону «non grata» детальніше.

 

ANIMA 

Роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» вийшов друком у
2010 році, як і книга «Аналіз крові». У збірці есеїв автор неодноразово
звертається до сторінок свого роману, інтерпретує  певні фрагменти. Не хотілось би вдаватись до
переповідання змісту книги, але не можна обминути увагою того центрального
персонажа, якого автор досліджує-препарує-знищує і, разом з тим, на кшталт
лікаря, збирає-зшиває-складає докупи. Тож поговоримо про ляльку.

«Лялька є не лише замінником людини, а, можливо, її ліпшою
частиною. Лялька позбавлена зла», – це одна із характеристик ляльки в романі
Степана Процюка.  А ось  інтерпретація цього образу в збірці есеїв:
«Мені було важливим у цьому творі створити метафору Ляльки. Можна зруйнувати
власну внутрішню ляльку, але може руйнувати і вона». Проте лялька, про яку
йдеться в романі, є не лише метафорою, адже в сюжетній канві тексту вона
виконує своє безпосереднє призначення, вона – дитяча іграшка. Дивним для читача
може здатися лише те, що лялька є героїнею не дівчачих забавок (згідно з
традицією), а улюбленкою маленького хлопчика: «…найяскравіші дитячі спогади
асоціювалися із матір’ю, котра нагадувала зимну скандинавську красуню, русоволосу,
кучеряву ляльку, яка майже не їсть і не ходить до вітру. Василькові замість
машинок мама купувала ляльки. О, він пам’ятав свою улюблену дитячу гру –
домашній ляльковий театр».

 Отже, у текстах
Степана Процюка лялька, з одного боку, є найвищим естетичним символом, що
асоціюється з образом матері-жінки, а з іншого боку – це невпинна руйнація
ритуалу «любові до ляльки», як каже сам автор: «Зруйнувати Ляльку – це воля до
зцілення». Дискурс жіночності у контексті творчості Степана Процюка, який
сучасні критики часто лишають поза увагою, як на мене, є доволі цікавим та
яскраво вираженим. То кому насправді чинить опір ліричний герой у тексті, і
чому саме ляльці (символу давніх ритуальних дійств) дісталась доволі непроста
участь?

Карл Густав Юнг в одній зі своїх праць, присвяченій
інтерпретації снів, пише про чоловіче та жіноче начала: «В середньовіччі
вважалось, що «в середині кожного чоловіка є жінка». Ця думка виникла задовго
до відкриття фізіологічної присутності у кожному з нас, в силу особливостей
будови гормональної системи, чоловічого та жіночого начал. Це жіноче начало,
яке притаманне кожному чоловікові, я назвав «аніма»». Послідовниця та учениця
вчення Юнга, Марія Луїза фон Франц, наводить цікавий приклад сприйняття аніми
(як внутрішнього персонажа психіки чоловіка) у шаманів північних племен – деякі
з них носять жіночий одяг, аби показати жіночий бік своєї природи, що дозволяє
тримати зв‘язок зі світом духів, тобто з підсвідомим. Оскільки чоловіча душа
має жіночу природу, реальним носієм її образу найчастіше виступає жінка, а
жіночої душі – чоловік.

В художніх творах чоловіків несвідома душа зображена у
вигляді жіночого персонажа, на кшталт образу ляльки, як от у тексті Степана
Процюка.  Домашній ляльковий театр уже
дорослого чоловіка, в який бавиться персонаж роману, цікаво доповнює низку
прикладів виявлення Аніми: « І це були не примхи трансвестита, зупиненого на
дитячій фазі розвитку. ВВ не міг збагнути природи магнетизму різноволосого
лялькового царства. Отак би сидів і бавився, став би актором приватного
лялькового театру, обіклав би власний кабінет 
найрізноманітнішими ляльками». 
Архетип Аніми у художній літературі та міфології можна знайти у образах
Святої Діви (як духовної матері), Єлени (як сексуальної спокусниці), Софії (як
втілення мудрості). До цих жіночих імен можна долучити і Ляльку.

То хто ж така Лялька: «ліпша частина» душі ліричного героя,
чи «Влада Ляльки – це відмирання»? Можливо, як відповідь звучатиме репліка
видатної феміністки ХХ століття, дружини Поля Сартра, Сімони де Бовуар: «Жінка
дворушна і несе в собі розчарування: вона – все те, до чого кличе чоловік, і
все те, чого він не досягає. Вона тілесно уособлює всі моральні цінності і їхні
протилежності – від добра до зла. Вона – вічне розчарування».

 

POST SKRIPTUM 

Після прочитання книги ми робимо звичний ритуал – закриваємо
її. Та у випадку з «Аналізом крові» цей механізм не спрацьовує, адже читач
знову зупиняє свій погляд на шибі вікна, що на обкладинці книги. Бажання
зазирнути досередини виникає підсвідомо. Очевидно, це і є та метафора
магнетизму, яку можна застосувати до текстів Степана Процюка.

 

м. Бонн (Німеччина)

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!